Об'єднаймося ж, брати мої
Всеукраїнський конкурс учнівської
творчості
«Об’єднаймося ж, брати мої!»
А все починалося, як
завжди
Оповідання з обрамленням
Дєдковська Марія Ігорівна
2009 року народження
село Велика Мотовилівка
вул. Б.Хмельницького,16
Великомотовилівський ліцей
9 клас
Вчитель Ольшана Л.В.
2023
Кров людська - не водиця, проливати не годиться.
Народна творчість.
Сіроокий туман обвивав закарпатське містечко, заглядаючи у кожну вуличку. Осінній вітерець блукав між невисокими будинками, які тулилися до підніжжя гір. Хоч ніч ще не вступила у свої права, але на чорному оксамиті неба вже де-не-де де виблискували зорі. Тихий вечір зачаровував своєю красою. І в дитячому будинку, де поселилися діти-сироти зі східних, південних і північних регіонів України, запанувала тиша. Тут спокійно і затишно, та тривожно було в моїй душі. Чому так сталося? За що мені й моїй Вітчизні ці випробування? Кому вигідно ця війна?
***
А все починалося, як завжди. Теплі сонячні промені зігрівали землю, пробуджену весною. Краплинки роси виблискували на кожній травинці. Я, як і щоранку, прокинулася і побігла навшпиньки до кімнати батьків. Мама вже не спала і ніби чекала мене, щоб обійняти.
- Матусю, я так не хочу йти до школи. Може, залишитися мені вдома? Будь
ласочка!
- Сонечко, ти ж прекрасно розумієш, що вчитися потрібно. Правда?
- А де тато? У нього ж вихідний!
- Його сьогодні терміново викликали на роботу. Він же у нас військовий.
- А його можуть відправити на Схід?
- Не знаю, доню, але чогось так тривожно на душі.
Я, човгаючи капцями, пішла робити ранкові процедури. Склала свій портфель,
застелила ліжко, нашвидку поснідала, гукнула мамі:
- Здобувати знання готова! До побачення, мам!
- Я люблю тебе, доню, будь слухняною.
Мама завжди так говорить, випроводжаючи мене до школи. Але сьогодні це звучало якось по-особливому.
Гамірно було в класі, кожен розповідав новини з телеекранів, телефонів, звучали такі незвичні і страшні слова: бойовики, рашисти, мінометні обстріли, осколки снарядів, сепаратисти, найманці, біженці. Я знала, що неподалік від нашого міста вже стріляють, але вірити в небезпеку не хотілося. Пролунав дзвінок, і в клас зайшла наша вчителька, як завжди, усміхнена.
- Доброго ранку, прокидаємося, - вона тричі поплескала в долоні, - готуємося до уроку. Хто це...
Вона ще не встигла договорити, як скло з вікон посипалося в приміщення. Пролунав оглушливий звук вибуху, посипалася штукатурка зі стелі. Олена Сергіївна щось кричала нам, але я вже не чула. Сиділа під партою, обнімаючи Олесю, яка почала плакати і не могла зрозуміти, що сталося. Знову почувся вибух, усі почали кричати. Чомусь я не плакала, ніби закам’яніла.
Урок так і не розпочався. Нас відразу відпустили додому, повідомивши, що розпочалися обстріли містечка. Вчителька попередила батьків, котрі мали нас зустрічати. Я щосили бігла вулицею, чула плач і крики навкруги, бачила поранених. Намагалася врятуватися, сама не знаючи від чого. Раптом рука запекла, з коліна потекла кров, бо я за щось зачепилася.
Із землі мене підняли мамині руки і обійняли так міцно, як ніколи.
- Слава Богу, я тебе знайшла, ти жива!
- Мамо, мамочко, - тихо шепотіла я, притулившись до її грудей так, що чула
биття наших обох сердець.
- Ми разом доню. Все буде добре.
- А де тато, мамо?
- Його сьогодні відправляють на Схід. Треба захищати нашу єдину Україну.
- А він же там може загинути.
Мама заплакала. В її карих очах, що завжди сміялися, тепер був біль. Мене теж охопив страх за тата, і плач сам вирвався з грудей.
Мама вела мене вулицями, міцно тримаючи за руку, хоч я була вже тринадцятирічна дівчина. Я бачила плями крові на тротуарі, бездиханні тіла, чула ридання та крики. Невже це перший обстріл міста наробив стільки горя? А що ж там, де справді війна, де тато?
Раптом мама впала, схопившись руками за груди. Я швидко присіла біля неї.
- Мамо, мамочко, що з тобою? Вставай ! Ходімо додому. Ти мене чуєш?
Мамо...
Хто винен у тому, що на моїх очах згасало її життя? Сльози покотилися з карих маминих очей.
- Я люблю тебе, доню! - прошепотіла вона і перестала дихати.
- Мамо! Будь ласка, встань! Ти чуєш? Ходімо звідси. Не залишай мене...
Мені здавалося, що голки протикають моє тіло, запекло серце. Хтось узяв
мене попід руки і почав відтягувати від мами.
- Ні! Ні! Відпустіть мене. Там мама!
Сльози лилися з очей, серце розривало на шматки. В один день я втратила найріднішу людину, а тато пішов воювати. Хто винен у тому, що я осиротіла? Ще кілька годин тому в рідний оселі була я щасливою. Тепер же далеко від неї, без
мами і тата. А все починалося, як завжди.
* * *
Ось вже 655–й день війни. Спогади стривожили мою душу, принесли біль. Від весни до осені я подорослішала, спілкуючись з такими ж напівсиротами, як і сама. Тут нами опікуються, бо Вітчизна для всіх одна. Думки про тата не полишають мене. Кожного вечора, лягаючи спати, я подумки прошу свого батька:
-Тату, татусю! Я так чекаю звісточки від тебе… Хоч щось… Адже мені так важко без вас з мамою…
Я пишу листи воїнам, аби підтримати їх, допомогти морально тим, хто мужньо бореться з ворогом, незалежно від настрою , погоди чи обставин Може, татусь впізнає серед багатьох листів саме мій і носитиме його на грудях, як оберіг. Я часто звертаюся і в думках до нього:
- Татусю, невже ціна єдності нашої держави така висока? Наша мама, і я, і тисячі таких, як ми, ні в чому не винні. Задля чого кров, смерть, каліцтва, полон? Це ж ХХІ століття! Тату разом зі своїми побратимами захисти рідну землю і повертайся додому з перемогою. Я так цього чекаю.
Я віру , що незабаром настане день радості, щастя, Перемоги і клятий ворог
буде розбитий, як би він не намагався нас знищити. Недаремно Тарас Шевченко
писав:
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.