Україна і Шевченко – нерозділимі, тому і вічні!
Вже третій тиждень кожного вечора біжу до телевізора. Вмикаю – а там вирує Майдан Незалежності в Києві. Майорять жовто-блакитні прапори в руках тисяч людей. Молодь, люди старші і похилого віку співають Гімн України, лунають пісні зі сцени. Обличчя в кожного світяться то гнівом, то надією. Всі дружно кричать: «Владу геть! Слава Україні!» Під той ґвалт я й заснув.
І сниться мені щось неймовірне. Людей навкруги – тьма. Казала моя бабуся: як маку насіяно. А прапорів тих… Навколо дерева безлисті, люди кудись прямують. Я за ними. Аж дивлюся – парк, недалеко червона будівля, на постаменті височенному – постать могутня. Голова велика, чоло високе, брови насуплені, міцно стиснуті вуста. Придивляюся – напис знайомий:
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Та це ж Шевченко, наш український Геній і Пророк.
Раптом здалеку почулося: «Ганьба! Ганьба!». Захвилювався натовп, руки простягають з благанням: «Рятуй нас, батьку Тарасе!».
Несподівано здригнулася постать, розправила плечі, звела руки до людей і впевненими кроками ступила з постаменту на землю.
- Що діється, сини мої?
- Батьку, обдурено нас, надію вкрадено, майбутнього позбавлено.
- Нічого не розумію. Що сталося? Розказуйте по черзі.
- Вільна тепер Україна, Тарасе. Як мріяв і ти колись. Та влада не про людей дбає.
- Вона свої статки наживає, гроші не в своїх, а в іноземних банках у твердій валюті накопичує.
- Пообіцяли народу до Європейського Союзу доєднатися, а в останню мить відмовились.
- А всі цього так чекали. Як не собі, так дітям кращого життя сподівались.
- Пропала надія. От і вийшли ми на Майдан права свої відстоювати. Що ж це за життя?
- Одні розкошують, а інші ледве кінці з кінцями зводять.
- Недобрі вісті ви мені сповістили. Ведіть і мене на той Майдан.
Піднявся весь люд за Тарасом, за ними і я, очей не відводячи від Кобзаря. Невже це він? Справжній? Аж ось бачу з обох боків людей обступають дивні істоти. На голові каски, в руках щити. Як ото колись рицарі у старовину, так і вони повбиралися. Від кого обороняються - думаю. Коли дивлюся, а вони на людей наступають, неозброєних кийками б’ють.
- Що ж ви робите, іроди? – гукнув Тарас. – Це ж брати ваші, слов’яни!
Не одумались, продовжують лупцювати. Що там зчинилося! Дим, крик, лайка.
І гукнув громовий голос до натовпу:
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Як почули це люди, за руки взялися, дружно натиснули на тих, що з щитами, і так пристрасно кричали:
- Владу геть!
- Уряд у відставку!
- У своїй хаті своя правда!
Махнув Тарас правою рукою – і охоронці порядку зникли. Махнув лівою – і з’єдналися всі під одним прапором. «Ще не вмерла Україна» - дружно заспівали. Засяяло сонце у грудні. Люди взялися за руки і затанцювали. Над Майданом звучали такі пристрасні слова:
Обнімітеся ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Від голосного «ура» я і прокинувся. Знаю, що Шевченко був лише у сні. Адже народився аж два сторіччя тому. Проте став Пророком своєї нації. І сьогодні на Майдані українці звертаються до нього – свого Генія і Світоча. Через віки допомагає Кобзар відстоювати правду, волю, людину, державу. Україна і Шевченко – нерозділимі, тому і вічні!
Градюшко Сергій, учень 9 класу, 2013 рік.