Сирітка

Денис Жук

 

СИРІТКА


Жук Д.

 

Сирітка. Повість. – К.:

2016.

Головний герой повісті – хлопчик , на ім’я Ділан, рано залишається без батьків. Що сталося з хлопчиком далі , ви дізнаєтеся , прочитавши повість « Сирітка» учня 10 класу Великомотовилівського навчально-виховного об’єднання « школа І-ІІІ ст-дитячий садок» Жука Дениса.


Чи любите ви своїх рідних? Ну звісно, що любите. Це невід’ємна частина нашого життя. Але що робити тим, у кого немає близьких, немає надії,

немає сенсу жити далі на самоті? Що просто скласти руки, змиритися з долею, помирати?

Історія  почалася,  коли  на  світ  з`явився  він,  зовсім  крихітний  хлопчик, 

бліденький з лиця, що мав маленький носик і великі чорні очі. Найдивніші були його химерні вушка, які ще більше підкреслювали його неповторність.

Матуся тримала дитинку на руках, довго і замріяно дивлячись у його незвичне личко. Потім відчинилися двері і до палати зайшов вдруге ощасливлений батько, а потім і брат новонародженого, якому вже було тринадцять років.

Матір передала свого синочка радісному татусеві. Він довго його тримав,

усміхався, а потім дав Каєру потримати свого братика. Той боязко взяв його на руки і запитав:

— А як ми будемо його звати?

Це було серйозне питання. Всі разом почали думати, яке ім’я підійде новому члену їхньої родини.

— Я знаю, яке ім’я йому підійде, — сказала матінка, — Ділан.

— Ділан. Маленький Ділан — замріяно промовив татусь.

Хлопчині чудово жилося в селі з його батьками. Ще не виповнилося йому і року, а він уже вмів ходити і говорити. У три роки проявився хист до малювання. Ділан за допомогою фарб, олівця і аркушу паперу міг створити диво. Найбільше він любив малювати свою сім`ю: маму, тата, брата Каєра і себе поряд із ними.

Хлопчина добре вчився, його всі любили, допоки йому не виповнилося сім років. Відтоді щось змінилося у їхній родині: Ділана, як найменшого в сім`ї,

перестали помічати, часто кричали на нього, били, бувало, за всілякі дрібниці, Каєр, якому вже було двадцять років полюбляв глузувати зі свого меншого брата. Ділан завжди зачинявся у своїй кімнаті на другому поверсі, сідав на ліжко і плакав. Його малюнки різко змінили тему з яскравих на сірі,

сумні. Ділан зображував на них себе, самотнього і безпорадного.

Ділан мріяв повернути ту любов, яку відчував до цього часу, намагався поговорити зі своїми батьками, але у нього виходило тільки гірше. Одного разу він подумав: "Якщо я намалюю щось приємне, то мене знову полюблять". Ділан взяв склянку ,щоб набрати води, і коли хлопчина підійшов до ванної кімнати, двері були зачинені. Він ввічливо постукав.

— Хто там? — почувся голос Каєра , його брата. Він мав, на думку Ділана,

кумедний вигляд: його пряме волосся прикривало обличчя так, що лише спереду можна було розгледіти чорні, як ніч, очі і довгий ніс, а вуха, що були схожі на дві супутникові тарілки, були неприродно великими. Якось Ділан намалював Каєру замість вух супутники, за що і поплатився важкою братовою рукою по потилиці. Коли юнак досягнув повноліття, він почав пишався цим: постійно називав свого брата малоліткою. Ділану це, звісно, не подобалося.

— Каєре, це я.

— Не за жаважай: я чишу жуби

— Ну впусти! — крикнув Ділан, — мені тільки води набрати!

— Ти шо не жнаєш: малоліткам вхід платний.

— Каєре, досить! — репетував Ділан, — відчини!

На галас прибіжг батько, таі крикнув від злості на повен голос:

— Ділане,може досить?! Іди в свою кімнату і там кричи скільки хочеш!

Хлопчина жахнувся, ледь не впав, і чимдуж побіг у свою кімнату. Відтоді,

напевно, втратив останню надію на колишню любов.

Діланів тато ніколи не був таким грубим і жорстоким як зараз. Можливо, це тому що він працював і день, і ніч. Робота в нього була доволі цікава — археолог. Бувало, викличуть кудись у справах, або сидить в своїй потаємній кімнаті під сходами, нема його день, два, а потім з`явиться вночі, нізвідки.

Якось Ділан запитав:

— Тату, а що там, за тими дверима?

— Триста сорок сім… Триста сорок сім… — тихо підспівув тато, читаючи газету, а потім, — га… А, нічого цікавого, забудь.

— Ну… скажи. Будь ласка

— Ділане, залиш мене в спокою! — гримав на нього тато.

— Ну, будь ласочка, будь…

— Замовкни! Набрид уже! — раптом скрикнув він.

Ділан тихо пішов у свою кімнату і, як завжди, заплакав.

А от матінка у хлопчика була доброю, але їй, як жінці, не давали слова у частих сварках. Вона завжди тішила і заспокоювала нещасного Ділана. Якось повернувшись із роботи, вона уздріла свого синочка в кутку, всього заплаканого. Біля нього сидів, як завжди, розгніваний татусь.

— І що це означає? — почала вона.

— А ти сама подивись, — спокійно відповів той, простягнувши до неї Діланів щоденник.

Вона навіть і не стала відкривати, лише підійшла до хлопчини і лагідно мовила.

— Ділане, ходи зі мною.

Він уже радісно взяв свою маму за руку, аж тут: "Жінко, не вплутуйся у не свої справи!", і Ділан знову розвернувся обличчям в куток.

— Ділане, ходім, — із цими словами матуся повела його до кімнати.

Вона була настільки ображена, що ледь не врізалася у Каєра, що тримав у руках ремінець.

— А що? — скрикує він, — смертна кара відміняється?

Матуся нічого не відповіла, лише ще більше розгнівилася, і відвела хлопчину в його кімнату. Тепер і її серце покрилося темрявою.

Так тривав увесь навчальний рік, увесь перший клас, він тягнувся довго і нестерпно, кожен день був як випробування. Та одного разу, коли матуся прибирала його кімнату, то натрапила на малюнки. Спочатку вона усміхалася, милуючись тими гарними витворами, а потім почався той жах,

що ледь не звів її з розуму. Їй було страшенно соромно. Матуся спустилася вниз і поклала малюнки на стіл. До неї відразу підійшов тато і Каєр.

— Що це таке? — говорили вони, переглядаючи ті страшні малюнки.

— Це, панове, наша "любов" і наша "турбота" очима Ділана. Як нам не совісно довести свою рідну кров до такого?

Їхню розмову перервав Ділан, що тільки-но повернувся із школи. Він тихо пройшов у вітальню, зі страхом глянув на своїх батьків і мовчки піднявся у свою кімнату.

— Ви бачили, — продовжила мати, — наче переляк якийсь! Треба з цим щось робити.

А Ділан тим часом зняв свій портфелик і переодягнувся у свою улюблену червону футболку.

— Ділане, — почувся лагідний голос брата, — іди обідати.

Він був здивований: такого у свій бік хлопець давно не чув. Спустився вниз, помив руки, сів за стіл.

— Смачного, Ділане, — промовив тато.

— Дякую, — він спочатку помовчав, а потім додав, — тобі теж.

Вони тихо сиділи, обідали, а потім почалася доволі приємна розмова:

А… Ділане, — почав Каєр, — оскільки мій комп`ютер мені вже не потрібен, я хочу подарувати його тобі.

— Справді? — зрадів Ділан.

— Так, можеш грати на ньому скільки хочеш, ну… Якщо батько дозволятиме.

Ділан засумував

— Не сумуй, — продовжила розмову мати, — якщо тато не дозволить, то дозволю я.

Всі глянули на головного в їхній сім`ї. Він, як завжди, підспівував:

— Триста сорок сім… Триста сорок сім… — а потім помітив, що всі на нього дивляться, — що? Я щось не те зробив?

Всі весело засміялися, навіть батько, який так нічого і не зрозумів. А Ділан радів, що все стало на свої місця.

Пройшов деякий час, Ділан жив щасливо, повний позитиву, як і мало бути.

Якось одного разу Каєра та інших його однокурсників попросили взяти участь у благодійному проекті "Допоможи рідній школі". Вони мали прийти до школи, все обговорити і після уроків (це був день перед весняними канікулами) почати ремонт. Ділан був неймовірно радий, що нарешті зможе представити свого брата однокласникам. Він нетерпляче підганяв Каєра, щоб той швидше йшов до школи. Та Каєр зупинився біля одного будинку і не рухався з місця. Ділан штовхав і тягнув його за руку, сердито промовляючи: "Каєре, ходім, а то запізнимося в школу". Та він стояв на своєму: "Та зачекай ще хвилинку… Та не спізнимося ми…".

Через деякий час з будинку вийшла Елуна — дівчина Каєра, вона дуже любила бавитися з Діланом, і юнакові це не завжди подобалося.

— Привіт, Каєре, — вона підійшла до нього, вони поцілувалися разок.

Потім Елуна повернулася до Ділана і, гладячи його по голівці сказала: —

привіт, маненький.

— Я вже не маленький, — пробурмотів він у відповідь, — я — повноправний громадянин своєї країни.

— Боже, де ти набрався таких розумних слів? — скрикнула Елуна.

— У Каєра, де ж іще, він завжди так говорить коли батько йому щось не дозволяє.

— Г… Гем… — перервав їх Каєр, — Ділане, а чи не потрібно тобі вже йти

в   школу?

— А ти що, не підеш зі мною? — засумував Ділан.

Каєр мовчав, не знав з чого почти, а потім сказав:

— Розумієш, у цей день ми з Елуною домовлялися прогулятися парком разом, а тут Пауло Вейлович зі своїм проектом. А я так довго чекав цього дня.

— Значить, ти не підеш зі мною, — ще більше засумував Ділан.

— Ну, чого ти ,братику, не сумуй, немає коли сумувати, на тобі лежить велика відповідальність. Ти ж не здаси мене?

— А, якщо Пауло Вейлович запитає, що я маю йому сказати?

— А… Скажеш, що саме сьогодні вирішується головне питання мого майбутнього, особистого життя.

— То мені пдоведеться брехати? — іще сильніше засумував Ділан, який найбільше в житті не любив говорити неправду.

— Ну… Чому відразу брехати, дещо із цих слів правда, — він обернувся і усміхнувся до Елуни, а вона відповіла йому взаємністю.

— Добре, ідіть, я вас прикрию, — Ділан усміхнувся до них.

— Ти — найкращий брат, який у мене міг би бути! — і він міцно-міцно пригорнув його до себе.

Каєр і Елуна пішли до парку, а сповнений радості Ділан поспішив до школи.

Там було все спокійно. Єдине, що іноді перехожі Каєрові однокурсники бентежили його. Та день уже закінчувався, і Ділан уже збирався йти додому,

аж раптом до нього підійшов Пауло Вейлович, директор школи.

— А де це Каєр? — несподівано він звернувся до Ділана, — щось я його сьогодні ніяк не знайду.

Ділан уже хотів тікати, та було пізно: важка рука директора вже лежала у нього на плечі.

— Каєр? А в нього невідкладні справи, — боязко промовив Ділан, — саме сьогодні вирішується головне життя його майбутнього, індивівуального питання, — щось перенервував він.

— Що? — скривившись перепитав директор.

— Ой, не індивівуального, а інвивіду… Інгувіду…

— Індивідуального, — переправив його Пауло

— Так, саме так і є

— Угу… — задумався директор, а потім додав: — а чи знаєш ти, що в середньовіччі за брехню відрізали язика.

— Справді? — жахнувся Ділан, — а звідки Ви знаєте?

— Я учитель історії, — гордо сказав Пауло Вейлович, — я знаю багато. А тобі краще сказати правду: наскільки серйозне це питання?

Ділан мовчав, не знав що сказати і, почервонівши від сорому почав казати

правду:

— Ніскілечки! Просто сьогодні він пішов з Елуною в парк прогулятися.

— От ця Елуна! Я завжди знав, що вона відволікатиме Каєра, а ти молодець, що сказав правду, хоч і не відразу.

Із цими словами директор пішов у своїх справах. Ділан відчував змішане почуття жалю, що не виконав обіцянки і правильного вибору, що не збрехав.

Коли він повернувся додому, то перше що він побачив — це Каєра, що сидів за столом, взявшись руками за голову, і свого батька, який сердито гримав на його брата:

—  Прогулятися  з  подругою  він  вирішив!  Як  школі  допомогти,  то  ні,

невідкладні справи у нього.

— Не кричи на Каєра, тату, — заступився за свого брата Ділан, — це я в усьому винен, якби я не розповів усе, то…

— Я не зрозумів, ти що, ще й Ділана підмовив! Ах ти негідник такий! Я тобі зараз…

І вже хотів надавати Каєру стусанів, та Ділан схопив його за дужу руку, як вже скрутилася в кулак і закричав на повен голос:

— Тату, так не можна! Дітей бити не можна!

Ніхто не чекав такого, всі мовчки стояли, здивовано дивилися на хлопчину,

А він, подумавши, що це натяк на те, щоб він не втручався не у свої справи,

похилив голову додолу і пішов до кімнати. Там Ділан переодягнувся, ліг у ліжечко і прислухався до тиші, що стояла у будинку. Вона лякала Ділана,

навіювала різні погані думки, та її відразу прогнали чиїсь кроки і нестерпний для вух скрип дверей. До кімнати усміхаючись зайшов Каєр.

— Ти злишся на мене, чи не так? — почав розмову Ділан.


— Про що ти говориш? — здивувався він, потім сів коло свого братика і продовжив, — ти вчинив правильно. Це я винен, що вплутав тебе в цю історію.

— Значить, я ще досі твій найкращий брат! — відразу повеселішав хлопчик

— Ти завжди ним був, є і будеш.

Ділан відразу підвівся і чимдуж обійняв Каєра.

— Дякую тобі, Ділане, що захистив мене, — шепталися вони між собою.

— Та… То дрібниці, кожен брат так би вчинив.

— Ось тут ти не правий, — і Каєр відпустив його, — я б не вчинив,

я — найгірший брат у світі.

— Нічого подібного, — сказав Ділан, — я так не вважаю.

Вони ще б довго втішали один одного, якби їх не покликали до столу. Всі були веселі, ніхто навіть не згадував про минулу, нікому непотрібну розмову,

і все для того, щоб не хвилювати Ділана.

Наступного дня Каєр все-таки пішов до школи і, вибачившися перед Паулом Вейловичем, взявся за роботу. За п`ять днів студенти всі разом швидко закінчили ремонт, і решту канікул він провів з Діланом. Вони гралися на подвір`ї, в різні комп`ютерні ігри, малювали разом і, правду кажучи, в Ділана виходило це набагато краще.

Так пройшли весняні канікули, непомітно промайнув навчальний рік, і вже підходили літні. Одного звичайного ранку всі, як завжди, робили свою постійну роботу: Ділан збирався в школу, Каєр в інститут, а їхні батьки на роботу. Та матуся ніяк не могла встати з ліжка: вона почувалася слабкою.

Нікому було з нею залишитися: в тата були невідкладні справи, а Ділан не справився б з хворою матусею. Тому Каєр відразу подзвонив одному зі своїх викладачів щоб відпроситися. Та через декілька хвилин в будинок заходить тато, що вже мав їхати на роботу, і каже:

— Все, Каєре, їдь в інститут, з матір`ю залишуся я, автомобіль не заводиться, а іншого шляху дістатися на роботу в мене немає.

Каєр подивився на годинник:

— Я на потяг уже не встигну, я теж залишаюся.

Ділан зрозумів, що всі, крім нього, будуть сидіти вдома. Він надягнув портфелик і почовгав до школи.

Там він набрав цілу купу відмінних оцінок і не біг, а летів додому, щоб порадувати батьків. Та усмішка стерлася з його лиця. Навколо будинку стояли автомобілі з мигалками. Коли Ділан зайшов у подвір`я там ходило багато незнайомих людей у синьому одязі. Лише деякі підходили до хлопця і говорили: "Іди звідси, тут нема на що дивитися". Він думав, що зараз зайде у будинок і батьки йому все пояснять, але як тільки Ділан зайшов у навстіж відчинені двері, його серце вкрилося глибокими ранами: перед ним на підлозі в калюжі крові нерухомо лежала вся його сім`я. Очі різко налилися слізьми,

затремтіли його малесенькі ручки та ніжки, а душа рвалася по зовсім недавно зашитих швах, і тільки протяжне "НІ!!!" вирвалося з грудей. Нещасний хлопчина, не тямлячи що робить, ринув до своїх батьків, немов вірив, що вони живі, що їм потрібна допомога. Та за мить його схопили під руки і заспокоюючи вивели з будинку.

Майже три години ридав Ділан, сидячи на ганку. Його холодні сльози текли по всьому тілу і обпікали душу. Потім він відкрив очі і побачив цвинтар і три провалля перед собою, навколо яких стояла група людей зі знайомими для Ділана обличчями. Та він не приглядався хто з них хто, його більше цікавили ті урвища, ось за мить там лежать труни, за лічені хвилини їх закопують і ставлять спільний надгробок з надписом: "Лоела, Пастаф і Каєр Давеєри". І знову в голові громом вдарила ця кривава картина, а потім темрява і тиша. Ділан, не зрозумівши де він, навпомацки вів рукою вперед.

Хлопчина намацав нічничок і, увімкнувши його, оглянувся навколо. Це була його кімната. Ділан зрадів, що ,можливо, все йому приснилося, і він чимдуж побіг до спальні батьків, звідки лунав храп. Хлопчина, зрадівши йому, влетів

у   кімнату, застрибнув на ліжко.

— Мамо! Тату! Ви живі! — кричав він.

— Не треба! Ми зробимо все, як ви наказували… Ділане? Це ти? Четверта година ночі! Що ти твориш?

— Ой, вибачте мене, — Ділан знову впав у відчай: то не батьки, а його тітка, вона приїхала, щоб доглядати сирітку.

Він повернувся у своє ліжко і чув лише скарги в свій бік: "Дике воно якесь,

треба його в притулок для божевільних здати здати."

Все ж таки то був не сон, Діланові батьки загинули. Їх, з невідомих причин,

просто прийшли і нещадно вбили, навіть нічого не вкравши. Добре, що Каєр ,

будучи тяжко пораненим, встиг зателефонувати в поліцію.

Літо. Найщасливіша пора для дитини: можна гратися, купатися в річці та спати досхочу, але для Ділана воно перетворилися на тортури. Його тітка була злою людиною, в перший же день вона зібрала всі Діланові речі і забрала їх своїм синам-близнюкам, залишивши хлопчину в самих лише шортиках і в його улюбленій червоній футболці. У нього лишилася кімната лише тому, що вона могла зачинятися на ключ. Цілісінькими днями Ділан сидів під домашнім арештом у своїй кімнаті, і виходив тільки коли приїжджали з ордену опікунства на перевірку. Ділан, звісно, нічого їм не розповідав, боявся. Годували його раз на день.

Так пройшов місяць,   Ділан не став терпіти ці знущання і вирішив втекти.

Підібравши слушний момент, коли двері забули зачинити, він тихо спустився у вітальню, взяв свою зимову куртку, про всяк випадок, і вибіг з будинку. Він мчав на перон не оглядаючись, там твердо вирішив, що в рідне село він більше ніколи не повернеться. "Краще жебракувати на волі, аніж жити в клітці", — постійно говорив він собі, поки їхав до міста.

Фастів — це місто, що славиться своєю історією: саме тут Лівобережжя і Правобережжя об’єдналися в одну неподільну Україну. Вулиці цього міста тепер стали для Ділана другим домом. Він обрав темний закуток між двома будинками, ледве розсунув сміттєві баки і почав будувати собі житло між ними. Порившись у смітнику, він знайшов велику картонну коробку, що віднині слугуватиме йому будинком, зверху Ділан покрив її шматочками


пластику, пакетів і битого скла, щоб не промокнути під дощем, всередині утеплив газетами.

Далі він почав шукати їжу. Ділан давився слиною, коли дивився на вітрини магазинів і заздрив дітям, які заходили в крамниці зі своїми батьками і просили ніжно: "Мамо, купи мені цукерочку, будь ласка". "У них є хоч у кого попросити, — думав Ділан, але не плакав, тримався, — а в мене нікого немає.

Нікому я не потрібен!"

Хлопчина спустився у підземний перехід, де відтоді почав просити милостиню, а ввечері повертався у свій дім. Люди були наскільки скупі й байдужі, що бідолашному Ділану доводилося інколи розтягувати одну хлібину на три дні.

Так пройшло б і все життя, якби не один випадок. Жив один юнак на ім’я

Вовчик( відколи себе пам’ятав, інакше його і не звали) Він мало переймався створенням сім’ї, мешкав у орендованій квартирі, мав не дуже престижну професію і був закоханий у вродливу дівчину. Дівчисько те, правда, було пихатим, та серцю не накажеш. Якось купив він їй на всі свої гроші персня.

Вона       зраділа  дорогому  подарунку  спочатку,      потім,  шкрябнувши  його,

скрикнула: "Фу-у-у… Позолота", — а далі просто викинула у відчинене вікно.

— Що ти робиш? — вигукнув Вовчик. — Ти знаєш, який він дорогий?

— Дорогий, та не достатньо, — спокійно вела своє вона.

— Ти що, думаєш, я тобі іграшка, — горів він від люті, — думаєш, я собачка на прив’язі. Ага, не дочекаєшся.

— Як ти зі мною говориш, ану припини, а то я піду.

Вовчик промовчав, лише відчинив їй вхідні двері, а вже потім сказав:

— Прошу, пані.

Вона гордою ходою вийшла з квартири, і Вовчик тільки гупнув чимдуж за нею дверима.

А Ділан якраз рився у смітнику під їхнім вікном, і тільки почув, як за спиною щось задзвеніло, обертається, а там на бруківці перстень блистить.


Він     підняв     його:     "Ого,    оце    поталанило     мені,     він     дорогий,    напевно".

Тримаючи персня у руці він хотів побігти у першу ювелірну крамницю, та врізався у Вовчика, який вийшов шукати свій подарунок. Ділан упав і впустив перстень, та за мить підвівся і підібрав його знову. Вовчик хотів уладнати все по-доброму:

— Хлопче, віддай його мені, будь ласка.

— Ні! — гаркнув Ділан, — він мій!

— Ну чого ти, — лагідно промовив юнак, та не встиг він підійти до нього,

як той уже прошмигнув у нього між ніг і вибіг на тротуар.

— Куди ж ти. Ну… Вовчик побіг за ним. Попереду перехід через дорогу. Юнак наздогнав би

Ділана, якби не спіткнеться, тільки і встиг вхопити Ділана за ногу, і той падає прямо перед колесами автомобіля. Ще б трішечки і збило б на смерть.

Хлопчина швидко звільнив ногу, підвівся і продовжив утікати. Перебігши дорогу він звернув у свій закуток. Вовчик швидко підвівся і помчав далі.

Коли бігти було нікуди він помітив малу картонну коробку між смітними баками, на одному із них було надряпано напис: "Ласкаво просимо додому".

Заглянувши в середину юнак надибав Ділана, що, скрутившись у три погибелі, вперся у край коробки.

— Хлопче, — говорив Вовчик, — в останнє тебе по доброму прошу, віддай персня.

— Ні! — коротко відповів той

— То по-доброму ти не хочеш. Ну й нехай.

Вовчик силоміць витягнув Ділана за руку. Як хлопчина не опирався, а все-

таки юнак відібрав перстень. Вовчик відпустив сирітку, розвернувся і байдуже покрокував додому, та ,почувши жалібне шморгання носом, різко спинися. Якщо подумати, він зробив усе чесно і справедливо, та в нього з’явилося почуття провини. Юнак обернувся до Ділана, що розсерджено сидів до нього спиною на холодній бруківці і ледве стримував сльози, потім глянув у небо: навколо них збиралася темне військо чорних, грозових хмар.


"Я ще про це пошкодую", — промайнула думка у Вовчика в голові, і він,

підійшовши до Ділана, сів біля нього на коліна. А хлопець, будучи ображеним, лише відвертався від нього:

— Що ти хочеш від мене? Ш…Ш…Ш… — тремтячим голосом промовив Ділан, — що хотів, ти вже отримав.

Вовчик, не звернувши уваги на ті слова, сказав:

— Сьогодні холодно, пішли до мене додому. Я тебе нагодую, зігрію.

— Не треба мене зігрівати. — літо надворі.

— Ну, як знаєш, — підвівся Вовчик, — але якщо дощ уперіщить, то…

І він нешвидким кроком рушив додому. Не пройшло і хвилини, а Ділан уже наздогнав його, він попросив вибачення за цю історію, ще трішки потер сльозливі оченята і пошморгав носом. Вовчик лише подав Ділану свою руку: "Ну що? Пішли?" Хлопчина розгубився: його мама вчила, що не можна говорити, ходити і щось брати у незнайомців, і взагалі він хотів тільки вибачитися, та з іншого боку: куди йому було йти. Ділан несміло взяв Вовчика за руку, і вони пішли разом.

— А як тебе звати? — запитав юнак

— Ділан

— Гарне ім’я. А мене Вовчик

— Хі-Хі… Смішне ім’я.

Так вони, говорячи ні про що дійшли додому. Обоє зайшли в квартиру,

Вовчик відразу і питає Ділана:

— Ти їсти хочеш?

— Так, — відповідає той, — звісно!

Вони пройшли коридором на кухню, де разом помили руки, Ділан відразу сів за стіл.

— Тобі що? — знову питається Вовчик, — кашу чи борщ?

— А що смачніше? — з посмішкою на обличчі перепитує Ділан.

— Звісно, що борщ!

— У такому разі, мені кашу.


Вовчик здивувався такій відповіді і запитує далі:

— Тобі з м’ясом чи без?

— А що ситніше? — знову перепитує Ділан.

— Ну… з м’ясом, певна річ!

— Тоді мені без.

"Який дивакуватий хлопець", — подумав Вовчик і знову питає:

— Тобі до каші хліба дати?

— А як дорожче? — знову веде своє Ділан, ледве стримуючи сміх.

— З хлібом, я думаю!

—Якщо так, то мені не треба.

— І кому ж     ти залишаєш усе найсмачніше, найситніше і найдорожче? —

не витримав Вовчик.

— Тобі, кому ж іще, — відповідає Ділан.

— А чому саме мені?

— Тому що ти добрий.

Вовчик був дуже радий: він ще нічого не зробив, а йому вже дякують.

Юнак швидко накрив стіл. Ділан був дуже голодним, проте намагався поводитися ввічливо за столом.

За останні два тижні гарно пообідавши, Ділан почав оглядати квартиру.

Відразу кажу, приміщення те було незвичне: як входиш, то невеличка кімната — гардеробна. За дверима навпроти простора кімната, у якій єдине подвійне ліжко, навпроти якого стояла велика шафа з різними книжковими поличками, а найголовніше — телевізор. Далі, відразу із правого боку — коридор, де спочатку двері ванної кімнати, а лише потім кухні.

Вовчик сів на ліжко і довго вдивлявся у перстень, що втягнув Ділана у його життя. А хлопчина тим часом не знаходив собі місця. Бігав з кімнати в кімнату, все роздивлявся, заглядав у кожну шпаринку. Потім він захекавшись сів біля Вовчика.

— Що робиш? — протяжно мовив Ділан своїм писклявим голосом.

— Нічого, — скромно відповів той, а потім принюхуючись запитав: - Що за дивний запах? — із цими словами він глянув на Ділана, що від сорому опустив очі.

— Ну я не винен, що цілих два тижні жив на вулиці.

Вовчик усміхаючись подав йому рушника:

— Ось тримай.

Ділан, зрозумівши натяк, лише перепитав:

— Можна?

— А чом би й ні.

Ділан подякувавши побіг у ванну кімнату, а Вовчик ліг на ліжко, сумно й замріяно вдивлявся у стелю, Хлопчина нагадав йому дитинство. Він також був такий веселий і енергійний, як Ділан. Щасливо жив зі своїми батьками.

Допоки не настало повноліття, Вовчикові батьки заявили йому, що він уже дорослий і повинен бути самостійним і, давши йому невеличку суму грошей,

виставили його за двері. Відтоді він їх ніколи не бачив, не чув і не хоче бачити і чути. Тепер живе у орендованій квартирі на мізерній зарплаті. А

тепер його ще й до того дівчина кинула, вірніше, він сам її вигнав і доля знову зіграла з ним злий жарт — Ділан. І в усі своїх негараздах Вовчик винить саме батьків і постійно гнівається на них.

Дзвінок у двері обірвав його спогади. "Кого ще сюди вітром занесло!" —

подумав Вовчик, і поспіхом відчинив двері. За ними стояла вона, сумна. Як жалібно блищали її очі, а руки тремтіли чи то від холоду, чи то від хвилювання.

— Вовчику, любий, пробач мене, я справді повела себе дуже нечемно. Я…

Я  поверну гроші за перстень, обіцяю, лише прости мене, прошу.

Вовчик був приємно здивований, і почував себе на сьомому небі від щастя,

Важко було стримувати емоції і йому, і їй. Та коли вони уже вирішили обійнятися і поцілуватися, почувся чийсь голос:

— Вовчику, я уже закінчив.

На задньому плані усієї романтичної картини з’явився усміхнений Ділан,

увесь чистенький, гарненький, одягнений у свою улюблену червону футболку і коротенькі шортики.

— Це хто? — скривлено запитує дівчина.

— Це не те, що ти думаєш, — спокійно відповідає Вовчик, сподіваючись,

що вона усе зрозуміє, — я знайшов його сьогодні на вулиці, там, здається, на

дощ збирається і я вирішив йому допомогти.

— І відколи ти так про нужденних піклуєшся, га, а звідки мені знати, може це твій син.

— Та ні. Це…

— Чого ні? Усе так добре виходить, — вона поступово почала піднімати голос, — я тобі набридла, ти мене вигнав і вирішив жити зі своєю справжньою сім’єю. Завтра, напевно, і мама цієї сирітки з’явиться.

— Так це ж не логічно… Це ж… — він повернувся до Ділана, — скільки тобі років?

— Сім, — боязко відповів він.

— От бачиш, — далі говорив він до співрозмовниці, — у нас із ним різниця

у   тринадцять років.

— Мені все одно, коли ти… — вона різко опустила голову і гірко заплакала, — я тобі вірила, а я тебе любила.

Він хотів утішити її, та вона лише відпихнула його, і зі сльозами на очах побігла вниз сходами. Вовчик був у розпачі, тепер, коли б усе могло піти на краще, в один момент перекреслилось остаточно, і усе через Ділана, який так і не зрозумів, що сталося. Юнак уже хотів нагримати на нього, та сил не вистачило, він лише знову сів на ліжко, тримаючись за голову.

— Вибач мене, — тихо промовив Ділан, — якщо у цьому є моя вина, я не навмисне.

Вовчик нічого не сказав, лише важко дихнув.

— Я, мабуть, піду уже додому, надворі темнішає.

— Іди, — важко промовив той, — іди куди хочеш.

Ділан тихо підійшов до дверей, оглянувся, а Вовчик все сидів нерухомо. І

тут за вікном різкий спалах, а потім протяжний грім. Ділан ще сильніш засумував, та не встиг перейти поріг, як Вовчик спинив його:

— Ти куди?

— Додому.

— Куди? — перепитав Вовчик, Ділан ледь не заплакав, а юнак продовжив:

— Я ж обіцяв тобі, що ти перечекаєш негоду в мене.

Хлопчина відразу всміхнувся, його усмішка так і говорила: "Дякую". Та до Вовчика те слово не дійшло, він залишився сумним і став, на додачу, ще й сердитися. Одним словом, не хотів він, щоб Ділан у нього залишався, але обіцянка є обіцянка.

Повечерявши Ділан ліг у ліжко поряд із Вовчиком. Як йому було приємно знову опинитися у теплому ліжечку під ніжною ковдрою. Це краще ніж скрутитися у три погибелі в якійсь гнилій картонній коробці. На них час від часу споглядали сліпучі спалахи грози, та Ділану було до них байдуже, адже поряд Вовчик.

Наступного ранку дощ вщух, але темні хмари ще закривали небо. Вовчик хотів уже встати, та щось заважало йому, оглянувся, а це Ділан міцно тримав його за руку, усмішка на його обличчі світилася радістю і привітністю,

напевно, щось добре снилося. "От же ж причепилось до мене, — мовив сам до себе Вовчик, обережно виймаючи руку з його обійм, — аби тільки не звикло". Вставши він пішов на кухню готувати сніданок.

— Ділане, вставай, допоможеш мені! — крикнув він, а потім шепнув собі під ніс: — хоч якась із тебе користь буде.

Ділан прокинувся, і, зрадівши, що все, що було вчора не сон, чимдуж підстрибнув, та приземлившись не втримався на ногах і впав на шафу, де стояла велика ваза. Хлопчина не забився, а от ваза полетіла додолу і розлетілася на друзки. На той шум швидко прибіг Вовчик, побачивши, що сталося, його очі різко налилися гнівом.

— Ти розумієш, що зробив?! Ти… Ти… — його рука скрутилася в кулак і піднялася над хлопчиною.

Ділан панічно заверещав: "Прошу, не треба!!!" — і закрив очі своїми маленькими рученьками. Вовчик не абияк злякався, його рука розслабилася, і

він, сівши на ліжко біля Ділана, почав гладити його по голівці. Хлопчина спочатку здригнувся, а потім прибрав долоньки із заплаканих очей.

— Ти чого? — нарешті усміхнувся до нього Вовчик, — я ж нічого не зробив тобі.

— Але хотів. Ш… Ш… Всі чомусь люблять мене бити, ображати.

— Ділане, я ніколи тебе не скривджу й іншим не дозволю, — юнак сказав це лише для того, щоб заспокоїти малого, адже в душі Ділан був для нього лише тягарем.

— Обіцяєш?

— Обіцяю. А зараз пішли, допоможеш мені.

Ділан усміхнувся, витер слізки і почимчикував за Вовчиком. Та не встигли вони зайти на кухню, як знову хтось подзвонив у двері. Цього разу до них завітав Нікель, господар квартири. Це був високий, широкий чоловік приблизно сорока років. Він гордо стояв і із легкою посмішкою хитро споглядав на розгубленого від несподіванки Вовчика, а потім поважно заговорив:

— Ну привіт, Вовче, я тут проходив повз, та й гадаю, може, ти сьогодні борг свій виплатиш?

— Ви не хвилюйтеся, я усе сплачу, от як аванс отримаю, я все поверну,

обіцяю.

— От паршиве вовчисько, я уже третій раз до тебе навідуюсь, і щоразу повертаюсь додому з пустими руками. Мені не потрібні твої пусті обіцянки,

якщо ти… — він глянув на Ділана, який визирав крізь прочинені двері, — а

це що таке?

— Пане Нікелю, я зараз все поясню, — чоловік склав руки і грізним поглядом втупився у Вовчика, у юнака все тіло затремтіло, та незважаючи на


це він продовжив: — розумієте це сирота, я його на вулиці знайшов і вирішив

йому допомогти… От…

— Слухай, мені набридли твої казочки, якщо наступного разу я прийду і ти мені не повернеш подвійну суму, — на слові "подвійну" він поставив наголос, — ти вилетиш разом із своєю сиротою на вулицю, ти мене зрозумів?

— Так пане, зрозумів.

— От так би й відразу, до речі, —він уважно глянув у кімнату, — де моя ваза?

— А… Ваза… — Вовчик також обернувся назад — за вазу я теж заплачу,

ви головне не хвилюйтеся.

Нікель чимдуж гупнув дверима і пішов, Вовчик стояв так само нерухомо і

стривожено.

— Та не хвилюйся, — виріши його заспокоїти Ділан, — усе минеться, ми якась впораємося.

— Які ще "ми"! — закричав Вовчик на повен голос, — слухай, як тільки ти увірвався у моє життя, усе пішло шкереберть, до мене б повернулася дівчина,

з       орендою б проблем не було, ні, потрібно було, щоб якийсь малий безхатченко усе зіпсував!!! Та ти… Ти… Ти гірший за моїх батьків!!!

— Але, Вовчику, я не хотів…

— Замовкни, набрид уже! — і він пішов на кухню. Ділан заплакав, і не тому, що Вовчик на нього накричав, просто слово "батьки" його дещо нагадало.

На кухні юнак поклав голову на стіл від знемоги і почав думати: "Я його на деякий час приютив, нагодував, вимив, і це мені таке щастячко. Досить,

нехай  за  ним  інші  тепер  попіклуються".  Вовчик  повернувся  у кімнату,  а

Ділан сидів до нього спиною і вдивлявся у якийсь лист паперу. Сівши біля хлопчини, юнак роздивився малюнок. Там стояв чоловік із жінкою, напевно подружня пара, поряд стояв юнак, що тримав Ділана за руку.

— Хто це? — запитав Вовчик, забувши про образи.


- Це моя сім’я… Мама… Тато… Брат Каєр… Усіх їх убили, лише я залишився сам-самісінький. Тепер нікому я не потрібен, — він гірко заплакав, — і ніхто мене не любить… Ш… Ш… А ти? — він обернувся до Вовчика, — ти мене любиш?

— Ділане, ну як я можу тебе любити, як я тебе ледве знаю? — зовсім байдуже відповів Вовчик, та коли він поглянув бідоласі прямо у жалібні заплакані оченята, що так нещасно світилися, як дві самотні зіроньки на небі,

то відразу розчулився і готов був убити себе за ці гострі слова, що розірвали б Діланову душу на шматки. Що він за тварюка, що так просто взяла і плюнула безпорадній дитині в обличчя, погасивши останню надію на щасливе дитинство.

— Ну звісно, що люблю.

Ділан кинувся Вовчику на шию і міцно обійняв його. Все тіло юнака пробило струмом, незвичне тепло гріло душу, а на серці було і легко, і тяжко водночас. Вперше Вовчик відчув, що він комусь по справжньому потрібен.

Він зрозумів, що це якась невідома сила звела їх разом, щоб вони жили один заради одного, щоб врятувати їхні життя від самотності. Імення цієї сили — Любов. Вовчик, ледве стримуючи сльози, ніжно пригорнув Ділана до себе і не хотів відпускати, його життя набуло сенсу: подарувати хлопцю дитинство на яке усі заслуговують. То була найщасливіша мить для них. Ті дорогоцінні хвилини пливли годинами у їхній свідомості. Сльози горя змінилися на сльози радості. Відразу забулися усі негаразди, а в свідомість приходила лише одна думка: "Відтепер усе зміниться, відтепер усе буде добре."

Через деякий час вони повернулися із країни мрій у наш світ, їм ще ,звісно,

хотілося приділити увагу один одному.

Вовчик цілий тиждень з усіх сил працював, адже Нікель міг навідатися будь-якої миті. Інколи повертався додому дуже пізно і ледве тримався на ногах. Ділан допомагав йому, як міг: і сніданки, обіди, вечері готував, і в квартирі прибирав, щоправда, без опіків від гарячого чаю і без порізів від гострих ножів не обійшлось, проте турбота і любов були сильніші, тому


Ділан ніколи не плакав, лише усміхався. Він навіть у підземному переході жебракував, щоб хоч якось допомогти з грошима. Одного разу Вовчик застав його на вулиці і це йому аж ніяк не сподобалось.

— Ділане, а ти що тут робиш? — суворо запитав він, і лише робив вигляд,

що сердиться.

— Як що, заробляю. Ось, — і він показав юнакові невеличку баночку, до половини забиту різними копійками.

— І не соромно тобі людей дурити, ти взагалі знаєш, що брехати не гарно?

— Знаю, за брехню відрізали язика.

— Я не знаю, де ти це почув, але я більше не дозволяю тобі жебракувати.

Зрозумів.

— Угу… — кивнув головою Ділан.

— Справжні чоловіки завжди усе роблять самі. Ти ж чоловік. Чи ні?

— Чоловік, — гордо заявив хлопчина.

— Ну, то і добре. Пішли. Мені потрібно дещо зробити.

Ділан із задоволенням взяв Вовчика за руку, і вони разом пішли у якийсь невеличкий магазинчик, Там на вітринах були різні прикраси: весільні каблучки, персні з діамантами різної форми, блискучі браслети, сережки,

дорогоцінні камінці усіх кольорів веселки. Ділан бігав від вітрини до вітрини. Від його гарячого подиху пітніло скло, і йому на думку спала одна ідея. Він почав обережно пальцем щось вимальовувати. Тим часом Вовчик говорив з жінкою, що вела себе доволі спокійно і врівноважено.

— Що ви хотіли? — промовила вона до Вовчика.

— Я хотів би продати цього персня, — відповів той

Вона обережно взяла його, надягла на праве око кумедного монокля і почала уважно роздивлятися персня.

— Ну, бачу, що він не із дешевих, дуже гарна робота, шкода, що трішки покоцаний, пошкрябаний.

— Це не я, це все моя дівчина. Ну, так що, візьмете.


— Перстень гарний, але пошкоджений у багатьох місцях. Навіть якби ми

його узяли, то коштував він не багато.

Вовчик похнюпив голову:

— Усе, Ділане, пішли додому, — обернувся він до хлопця, що ще й досі малював пальцем на вітрині.

— Зараз, я майже закінчив… От і все, — і він показав Вовчику свій малюнок на вітрині, це був його портрет, гарний, охайний.

— Я бачу, ти малюєш гарно? — запитав Вовчик, коли вони уже йшли додому.

— Ну… Всі говорять, що так,— відповів той

— А ти що, не маєш про свої картини власної думки?

— Не знаю, я якось не звик хвалитися.

Ну що ще мені сказати про них на додачу. Вони дуже любили один одного,

як батько і син, навіть спали обіймаючись, немов рідні. Вовчик і зібраних грошей не шкодував, аби потішити свого сина хоча б якимось подарунком:

купив йому різнокольорові олівці, акварельні фарби, пензлі різної товщини і цупкого паперу. Ділан не зміг стримати радості, він відразу ж почав творити шедеври. Перший його малюнок був, звісно, Вовчик у повний зріст, та щось юнаку не сподобалося у ньому.

— Що? — із хвилюванням запитав хлопчина, вдивляючись у невдоволене обличчя юнака, — чогось не вистачає?

— Та ні! — усміхнено відповідає Вовчик, — когось на вистачає.

Ділан видихнув з полегшенням, його тривога відразу ж перетворилася на радість, і знову почалися теплі обійми. Хлопчина того ж дня домалював поруч із Вовчиком себе, а юнак довершив справу до кінця: поставив картину в рамку й повісив на стіну, щоб вона нагадувала їм їхню першу зустріч, хоча,

таке все одно не забувається.

Інші малюнки були також неперевершені, кожен наступний кращий за попередні. Різноманітні морські пейзажі, сніжні гори, живі ліси, прозорі


небеса,  замки,  відважні  пірати,  лицарі,  і  всі  немов  живі.  І  тоді  Вовчика

прояснило.

— Слухай, а може нам їх продавати, якщо ти, звісно, не проти?

— Не знаю? — хлопчина задумався, — думаєш, купуватимуть?

— Ну, а чом би й ні, — промовив Вовчик і ще раз переглянув малюнки, —

варто спробувати.

Ділан не був проти відкрити свій бізнес. Єдине, що Вовчика бентежило, що йому доводилося будити Ділана зрання , як в школу, вести на базар, а самому йти на роботу, залишаючи хлопчину серед незнайомих людей. Та Ділан постійно заспокоював його, говорив: "Не бійся за мене. Я вже дорослий,

самостійний, як не як, а вже навіть перший клас закінчив".

Як тільки Вовчик залишав Ділана, все навколо посіріло, ясне небо вкрилося уявними хмарами, навіть здалось на мить, що зараз лине дощ. Навколо звичайна міська метушня і сіра буденність, всі ходять сумні, на думку Ділана,

нещасні, нудяться від цієї одноманітності. Щоразу їм потрібно вставати, йти на торги, і щоразу те саме і аж бридне. До хлопчини вернулась самотність,

яку він уже забув. І вона з новими силами дихнула холодом у його миле личко. Ділану хотілось покинути усе і наздогнати Вовчика, пірнути йому в обійми і більш ніколи не відпускати його, щоб навіки забути болючі миті минулого і не знати більше самотності. Та було уже пізно, його батько зник серед натовпу людей. На мить здалося, що Ділан знову покинутий, і весь світ відвернувся від нього.

Хлопець, вийшовши із трансу, нарешті згадав, навіщо він тут. Ділан відкрив велику сумку, що лежала біля нього, і по черзі почав виймати свої картини, уже поставлені в рамку і готові, щоб їх вішали на стіну, ставив просто на асфальт. Закінчивши роботу Ділан, знову оглянувся: вже не так було похмуро навколо, навпаки, усе почало сіяти. Це малюнки, як зірочки,

стали пускати веселі промені, даруючи радість і натхнення. Люди відразу набралися бадьорості і енергії. Достатньо було комусь лишень глянути у бік Ділана, як його смутне обличчя наповнюється усмішкою на цілий день.


Дехто підходив, роздивлявся, милувався, усміхавсь але ніхто не купував,

навіть не спитав про ціну. Та хлопчині було достатньо, що його картини дарують позитив.

Ось так простояв він півгодини і ні копійки не заробив. Аж коли уздрів серед люду кумедного персонажа: гладкого чоловіка з маленькою, порівняно з усім іншим, голову. Він був охайно вдягнений у чорний піджак, волосся причесане. Той вигляд й незвична форма тіла додавалася до незримої Діланової фантазії і поставала в уяві ще кумеднішою ніж було насправді.

Ділан    ледве    стримував   сміх,    коли    щоразу   споглядав   на    того    чоловіка.

Невдовзі він підійшов до картин і, взявшись рукою за підборіддя, в задумі скривив таке обличчя, що Ділану довелося відвернутися, аби не зареготати на весь ринок. Чоловік не звертав увагу на хлопчину, йому, напевно, дуже сподобались малюнки. Після довгих хвилин мовчанки він нарешті запитав:

— І хто автор цих шедеврів?

— Я, — відповів Ділан, взявши себе у руки.

— Та ну… Не бреши! — не повірив словам незнайомець

— Дядечку, ви що, я боюсь брехати, — хлопчина підвів до обличчя руку і шепнув: — за це язики відрізають.

Чолов’яга аж жахнувся: "Відколи це?" — подумав.

— Але я все одно не вірю! — вів далі своє чоловік.

— А що мені зробити, щоб ви мені повірили?

— А давай так, твої родичі зараз тут?

— Ні! — сказав, як відрізав, — у мене лише тато із родичів, та й він поїхав

у   своїх справах

— Тоді ти намалюй назавтра… — він задумався і знову, як тоді скривив обличчя, — мій портрет, і якщо мені сподобається, я віддам за нього штуку.

— Ого… — скрикнув Ділан, — цілу штуку… А… Скільки це?

— Багато, — коротко відповів чоловік — зустрінемось завтра тут у той самий час.


— Я згоден! — Ділану було не важко запам’ятати його обличчя, оскільки воно було доволі незвичне.

Щойно незнайомець пішов своєю дорогою, хлопчина відразу ж зібрав усі речі і чкурнув додому, ледве волочачи за собою сумку. Знаючи, де Вовчик ховає ключі від квартири, щоб не загубити, Ділан відчинив двері і відразу за роботу: взяв найбільший аркуш, дістав різне приладдя: олівці та фарби усіх можливих кольорів. Ніколи хлопчина не малював так захоплено і натхненно,

як зараз. Цим він міг виправити усі свої провини і незручності перед Вовчиком, адже за портрет йому обіцяли гроші, і багато.

Чотири години поспіль, без перерви, не зупиняючись, Ділан усе малював,

малював, виводив кожен контур, кожну лінію, усе повинно було бути бездоганним. Нарешті він закінчив. Пишаючись своєю роботою, він глянув на годинник. Майже шістнадцята година. А Вовчика нема дома. "Дивно, він повинен був уже повернутися. Може, я так захопився, що не помітив як він прийшов?" Ділан почав перебігати з кімнати в кімнату по п’ять - шість разів спочатку спокійно, потім усе тривожніше і тривожніше, поки не спинився.

Його серце миттєво огорнув страх. Без Вовчика усе стало йому чужим ,

немов насміхалось і знущалось з нього, а захистити хлопчину нікому, знову та зла самотність колола і била по всьому тілу, і Ділан від знемоги впав.

Сльози змочили очі і потекли холодним джерелом по його гарячій щоці.

" Щось сталося, щось дуже погане, зле!" — думав він. Невже історія повторюється. Боже, чому він не дав волю почуттям і не ринув Вовчику в обійми ще тоді, зранку, адже чуло його серце щось недобре.

Та ось скрипнули двері і в квартиру заходить нажаханий Вовчик. Ділан від радості аж підскочив:

— Тату, нарешті ти прийшов, я хвилювався!

— Ти хвилювався?— завівся юнак, — ти хвилювався?! Та де ти вештаєшся увесь день, ти мене у могилу звести хочеш?!


Ділан нічого не говорив, через страх у нього мову відняло. Хлопчина почав поволі відступати, а Вовчик насував на нього, як чорна грозова хмара,

неквапливо і погрозливо.

— Він хвилювався… Теж мені… Та я, як, не знайшовши тебе на ринку, всі закутки оббігав, я ввесь Фастів перевернув, на вуха поставив, я у пошук подав, а тебе нема, нема! Нема, нема!! Та я… Я…— нарешті, коли Ділан був загнутий у куток, він змовк, тяжко видихнув і знесилений сів просто на підлогу.

— Я не знаю, що б із собою зробив, якби з тобою щось сталося б, — ледве вимовив юнак.

Ділан підійшов тихо до нього.

— Ти справді боявся за мене? — ніжно заговорив він до юнака.

— Ну, а як ти гадаєш? Ти ж щастячко моє єдине.

Вони як завжди пригорнули один одного міцно, міцно. Всі колишні страхи,

як рукою зняло.

— Більше так не роби, добре?

— Добре, обіцяю.

Відпустили один одного і Вовчик, гладячи його по голівочці запитав:

— А що ти тут без мене робив?

— А…— хлопчина глянув у бік столу, — а це невеличкий сюрприз.

Наступного ранку Ділан швиденько встав і за мить уже був на місці зустрічі, та й чоловік той тут як тут.

— Ну що, — гордо спитав він, — де мій портрет?

Ділан лише хитро усміхнувся і дістав із сумки велику картину.

Ви б ,мабуть, теж, як хлопчина, засміялися, коли побачили, як від подиву,

незнайомець знову скривив обличчя. Картина і справді була дуже гарна. Як перед дзеркалом, чоловік хизувався перед нею.

— Ну що, — перекривив його Ділан, - де мої гроші?


— Ех… — видихнув чолов‘яга, дістав із кишені чималу пачку грошей і передав її хлопчині. Звісно, Ділан не вмів ще до скількох рахувати і тому з недовірою запитав:

— А скільки тут?

— Повір мені, тут більше, ніж я обіцяв, — і пішов чоловік так само гордо і смішно, як і прийшов, несучи у руках картину.

А Ділан швиденько заховав гроші і залишився чекати на Вовчика. "Ділане,

невже це ти?" — почувся доволі знайомий і приємний голос. Дивиться навкруги, а то Елуна радісно і неквапливо підходить до нього. А як сам Ділан був радий її бачити і, якби не гроші, він би кинув усе побіг їй назустріч.

— Привіт маненький — промовила вона до нього.

— Та я вже зовсім не маленький, я вже дорослий, бач, серйозною справою зайнявся. Веду свій пізнес.

— Бізнес — виправила вона, хлопчина ввесь почервонів від сорому.

— Ну, бізнес, а я що сказав?

Елуна щиро засміялася. Вона дуже любила сміятися, була весела, привітна і ніколи не сумувала. Ну, так йому здавалося. Крім того, вона ще дуже любила дітей, особливо Ділана.

Вдосталь насміявшись разом із хлопчиною, бо він так само не втримався,

продовжила розпитувати:

— А де твоя тітка? — споглядала вона на всі боки, — щось я їх на бачу.

— А вони вдома, напевно.

— А хто ж тебе забере? — здивувалася Елуна

— Мій тато. Він як з роботи повернеться так мене і забере.

Елуна похнюпила голову, згадала Діланових батьків, згадала Каєра.

— Ділане, я серйозно ,— уже вона не усміхалась як тоді.

— Так і я так само. Он він уже іде.

Елуна, повіривши йому, поглядала на всі боки. І справді Вовчик уже йшов до них, але Елуна не звернула на нього уваги, вона думала, що Ділан говорив про його справжнього батька, а Вовчика дівчина вперше бачила. Лише коли  він підійшов до них і скомандував: "Усе, Ділане, збирайся!" — вона скоса

глянула на нього і взагалі розгубилася.

— А… А ви хто? — запитала вона, не відводячи від нього погляду.

— Я… — Вовчик задумався: а й справді хто він для Ділана, зовсім чужа людина, та глянувши хлопчині у вічі, які так і горіли від радості, що знову зустріли юнака, гордо відповів: — я його батько.

— Який? — ще більше здивувалася Елуна. "Хоч би не маніяк якийсь, що дітей викрадає", — подумала вона.

— Звичайний батько, — спокійно відповів Вовчик — А ви хто?

— Ой! — аж підстрибнув Ділан, — я зовсім забув вас познайомити один з одним! — він підійшов до Вовчика, взяв його за руку і , підвівши голову,

промовив: — Вовчику, знайомся, це Елуна — дівчина Каєра, мого старшого брата, — потім він так само підійшов до дівчини, — Елуно, знайомся, це Вовчик, мій новий батько.

— Що?! — не повірила своїм вухам дівчина, — як це новий?! Стоп! Ділане,

як ти взагалі з ним зустрівся?! Де твоя тітка?! І взагалі, мені хтось пояснить,

що тут відбувається?!

— Заспокойся, — мовив Ділан до неї, — пішли додому, а по дорозі усе і обговоримо.

Погода стояла чудова: навколо усе цвіло і пахло літніми квітами, трава,

набравшись нових сил від недавньої зливи, поважно стояла, вкривала голу землю пухнастою ковдрою, і лише її кінчики ледве-ледве хилилися за прохолодним вітерцем. Тільки він міг врятувати від неймовірної спеки ,

лагідно полоскотавши обличчя і розводячи пряме, як у верби гілля, волосся.

В повітрі пахло липою.

Елуна йшла і заворожувалася, то літнім пейзажем, то дивними оповідками із життя Ділана. А вони їй усе розповідали: і про те , як хлопчина опинився на вулиці просто неба, і про перстень, що якоюсь містикою звів їх разом, і

про перешкоди, і, звісно, про ту нікому не зрозумілу силу, що тримає і поєднує їх між собою і не дає їм розійтися. Дівчина дивувалася з кожного слова і не могла у це просто повірити. Коли вони уже підійшли до під‘їзду,

Елуна заговорила:

— Ділане, іди без нас. Нам із Вовчиком потрібно дещо обговорити.

Хлопчина на радощах аж підскочив:

— Добре, добре, не буду вам заважати, — сказав і чимдуж побіг у під‘їзд.

— Ти, звісно, добре вчинив, Ділан нарешті по - справжньому щасливий.

— Так, — замріяно промовив Вовчик, — щасливий.

— Але ти не зможеш брехати йому вічно. Колись він виросте і все зрозуміє.

— Ти про що?

— Думаєш, я не зрозуміла, що все це не по-справжньому, — вона з простотою усміхнулася до юнака, який втупив у неї свої очі, Вовчик так нічого і не зрозумів. А Елуна продовжила:

— Уся ця любов, ніжні слова, обійми, турбота — усе це ти вигадав, щоб ощасливити хлопця.

Юнак стояв, як і тоді, непорушно.

— Ти не віриш? — запитав він

— Ні… — відмовила вона відразу, — я вірю у любов, але не настільки. Ти

б  ще на батьківство оформив.

— Хотів, та не зміг. Я для Ділана зовсім чужа людина, та й взагалі у нього уже є опікуни.

— Ти що серйозно! — не вірила Елуна. —Я, звісно, люблю Ділана, та,

розумієш, йому ми нічим не допоможемо, у нього є родичі, які ближчі до

хлопчини…

— Ага! — не витримав Вовчик, — і від яких він втік.

— Не знаю, може склалося якесь непорозуміння і… ,— вона лише розвела руками, — на твоєму місці я б його повернула.

— Я його нікому не віддам, — сказав і пішов, навіть не попрощався.

Піднімаючись сходами, Вовчик задумався: "А, може, вона права, може,

нічого немає між нами, може, мені просто шкода хлопця, і лишень здається,

що я його люблю." Юнак зайшов у квартиру, сум не сходив з його обличчя. А Ділан відразу ж скочив з ліжка, на якому увесь цей час нудився, юнак присів,

і хлопчина просто влетів йому обійми. "Ні! Все таки є щось між нами, щось дуже сильне", — Вовчик знову поринув у думки.

— Ну як? — почав розпитувати Ділан, — ти попросив її руки і серця,

подарував їй букет троянд, і ви скоро одружитесь?

Вовчик не був готовий до такого питання:

— Та ні.

— У...— засумував хлопчина, — а про що ви тоді розмовляли?

— Та так, говорили-говорили… І вийшло, що Елуна проти того, щоб ми були разом.

— Чому?

— Я і гадки не маю.

Ділан відкрив очі і опинився у дивному краї. Була ясна погода, хоча, про це не варто було судити, адже сонця ніде не видно. По м‘якій, як пух, землі стелився густий і непроглядний туман, що хлопчині, навіть, не діставав до колін. Той світ горів і миготів різноманітними барвами, іноді засліплював Ділану оченята своїм яскравим світлом. Йому було тепло і спокійно, про погане думати і згадувати не хотілося. Він спокійно ходив по тому полю, чи що воно там було, хлопчина і пробігся, якби туман не так лоскотав його ніжки. Та потім чиясь присутність насторожила його. Хтось або щось стежило за ним, обертається на всі боки, нікого, а воно підкрадається усе ближче, обертається, і знову він сам на диво-полі, та нібито й не сам. Ділан завмер на місці і не рухався, відчувши, що воно уже стоїть у нього за спиною,

вирішив не обертатися: боявся, що "блаженний Рай" в одну мить перетвориться на кошмар.

— Ділане, чому ти не поговориш зі мною. Ти що, не радий мене бачити? —

почувся хлопцю знайомий голос. Він не міг повірити своїм вухам, обернувся

і   уздрів перед собою Каєра.

— Братику! — кинувся хлопчина йому на руки, — невже це ти!


І  вони  разом  упали  і  потонули  у  солодкому  тумані,  потім  винирнули,

сміялися і раділи, що нарешті зустріли один одного.

— Каєре, невже це сон? — промовив Ділан, притулившись якомога ближче до свого брата.

— На жаль, так. — сумно відповів той — та не в тому річ, я прийшов до тебе, щоб дещо обговорити.

— Що саме? Кажи. Я тебе уважно слухаю.

— Сьогодні зранку мені стало цікаво, як поживає мій братик у Вовчика…

— А ви що, за мною стежите? — перебив його Ділан.

— Так, щодня. Ну от я глянув на тебе із хмаринки і випадково підслухав, як ти Вовчик і Елуна спілкувалися. У мене склалося враження, що ти чогось дуже хочеш, мені цікаво, що саме.

Ділан злегка почервонів:

— Ну… Ти, звісно, не ображайся, я знаю, як ти любиш Елуну. Я хочу, щоб Вовчик із твоєю дівчиною були разом.

— А що тут такого поганого? Я і сам за. А от сама Елуна веде себе, як мала дитина, — обурився Каєр.

— Чому це раптом?

— Та ми коли ще були разом, то поклялись бути вірними, довіряти один одному і ніколи не зраджувати. І вона тепер боїться її порушити, не хоче мене засмучувати.

— І що робити? — засмутився Ділан.

— А ти просто скажи їй, що я хочу, щоб вона зреклася своєї клятви.

Повіяв    прохолодний    вітерець,    колихав    Каєреве    пряме    волосся.   Юнак

підняв погляд угору і з сумом промовив:

— Мені вже час іти.

— Ні, братчику мій, не йди. Зостанься ще зі мною, — занервував хлопчина.

— Ділане, я не надовго, я обов‘язково буду поряд. Я, мама, тато завжди поруч і коли потрібно, ми завжди допоможемо.


Вони попрощалися і Каєр пішов своєю дорогою, а потім розчинився, як пустинний міраж. Ділан прокинувся.

Злегка протерши очі хлопчина глянув на годинник. Боже, як заверещить: "Вовчику!". Той переляканий прибіг на його крик:

— Ділане, що сталося.

— Ми проспали! — кричав хлопчина, а юнак, з полегшенням видихнувши,

присів на підлогу:

— Я ж просив більше мене так не лякати.

— Вибач, — затих Ділан, — а ти чого мене не розбудив? Я вже давно повинен бути на ринку.

— Ти так усміхався уві сні, що я не хотів тобі заважати, та і користі з того ніякої.

— Як, ніякої? — підскочив хлопчина, — ой! Я ж зовсім про сюрприз забув!

Він підійшов до сумки, яку так і не розпаковував, відкрив її і дістав велику

пачку грошей, що ледве влізала йому в долоньку.

— Що це? — підійшов до нього Вовчик, — де ти їх узяв?

— Один дуже добрий і смішний чоловік попросив намалювати його портрет, а це він мені за нього заплатив.

— Та тут усе! — скрикнув юнак, — і за вазу, і за тебе, і борг.

— На жаль, це все, що я можу тобі дати на знак подяки, — посумував Ділан

— Ти… ти подяка. Ти щастячко моє! — і Вовчик міцно притиснув його до себе.

— До речі, — промовив хлопець, — що ти робив доки я спав?

— Думав, — коротко відповів той, та тільки перед цим він підозріло довго мовчав.

— Про кого? Про Елуну, так.

— Ну, про нашу вчорашню розмову.

— Правда, вона гарна, — почав утілювати свій план Ділан.

— Що, розмова? Та ні, вийшло щось не дуже гарна.

— Та ні! Дівчина!


— А, Елуна? Ну не знаю, — Вовчик задумався, — та і взагалі, ти ще малий,

щоб таким перейматися.

— Ага… — зрадів Ділан — я так і знав. Ти в неї закохався.

— Що? Ні…

— Вовчик закохався, Вовчик закохався.

— Так, годі, — набридло, уже йому, — у мене сьогодні вихідний, і я хочу провести його з тобою, а не на якісь пусті балачки.

— Цілий день? —радісно перепитав хлопчина.

— Разом, — доповнив Вовчик, — цілий день.

— Ура-а-а-а… — закричав Ділан на повен голос і як чкурнув одягатися на вулицю.

— Куди? А поснідати?

Вовчик повів його на стадіон, де вони чудово проводили час: грали у м‘яча,

бігали один за одним, сміялися як могли. Вовчик лоскотав бідного хлопчину,

що той аж валився з ніг і качався по зеленій траві. Хоч Ділан і круглий сирота, але йому багато дітей позаздрило б. Хлопчині так пощастило з Вовчиком, таких щасливців, як він — один на мільйон.

А Елуна стояла неподалік і все спостерігала. Ще вчора вона хотіла піти в поліцію: фактично Вовчик викрав хлопчину. А з іншого боку, може це і на краще — ніде оголошень про розшук не було вчора, так і не було сьогодні.

Може, ще не дійшла інформація? Та ні! Фастів від Мотовилівки не так і далеко. Лише сьогодні зранку до неї дійшло, що Ділан родичам не потрібен.

Хотіла вибачитись, та не насмілювалась. І зовсім випадково уздріла їх обох тут, і тепер стоїть, милується. "Боже, соромно мені, що я ледь не розділила їх,

вони разом такі щасливі." — подумала і наважилася підійти. А юнак з Діланом так захопилися грою, що і не помітили, як Елуна до них підійшла.

— Привіт! — як завжди радісно звернулась до них дівчина.

— О… Це ти, — відразу відвернувся від неї Вовчик — ну привіт.

— Що це з ним? — запитала вона у Ділана, але той тільки знизив плечима.

Саме цього Елуна і боялася весь час.


— Я, здається, знаю, чим тебе засмутила, — знову звернулася вона до юнака, а Вовчик з обуренням до неї:

— Ти? Мене? Засмутила? Та що ти. Ти просто ангел, про всіх так піклуєшся і доглядаєш. Особливо вчора ти так добре річ вела, що Ділана потрібно повернути тітці, яка невідомо, як його катувала. Це, взагалі, було б так справедливо, а ти ще говориш, що засмутила.

— До речі, — Елуна похнюпила голову, — про вчора, я і справді наговорила лишнього…

— Та невже, — перебив її юнак.

— Я просто люблю Ділана, як і ти, і думала, що так буде краще для нього,

— продовжила дівчина.

— Ну… якщо так, — засоромився Вовчик і, обернувшись до неї, взяв її за руки, — якщо так, то давай доглядати хлопця разом.

Елуна розгубилася, такого повороту вона взагалі не чекала. Юнак стояв нерухомо і усміхаючись чекав на відповідь. Дівчина впізнала той погляд,

такий  же  замріяний  і  лагідний.  Саме  так  на  неї  завжди  поглядав  Каєр.

Дівчина, немов, заново закохалася у свого першого хлопця. Наче це був він,

тільки в іншому тілі.

— Я не можу, — ледве протягнула Елуна.

— Чому?

— Я пообіцяла, що…

А Ділан стояв поруч і все чув, а як тільки почув про обіцянку, то відразу ж підскочив:

— Не хвилюйся, Елуно, Я з Каєром уже про все домовився, — не міг хлопчина себе зупинити, — справа в тім, що мені в сні явився мій брат і заявив, що ти не повинна ламати собі життя через його смерть.

— Що, справді? — перепитала дівчина, — та ні! Ти брешеш!

— Я можу казати лише правду, бо інакше мені відріжуть язика.


— Де він таке почув? — запитала Елуна в юнака, та той тільки розвів плечима і знову з надією глянув на дівчину. Вона підійшла до нього ближче,

як вечір — так само тихо і непомітно.

— Ну якщо так, то… — вона мимоволі закрила очі.

— Ділане, не дивись, — гримнув на хлопчину юнак. І… Вони з Елуною поцілувались. Ділан, як і всі діти, прикрив очі ручками і нібито не дивиться, а сам крізь пальці підглядав.

Так минув іще один щасливий день дитинства, і так повинно було бути і надалі, та ось настав цей день, якого ніхто не чекав.

У Вовчика ще був вихідний, і він разом з Діланом сиділи на ліжку і дивились телевізор. Раптом, дзвінок у двері. Юнак встав, злегка потягнувся і пішов зустрічати гостя. Ним виявився Нікель (господар квартири, якщо хтось забув) вигляд у нього був не дуже: через щось засмучений і зніяковілий.

Вовчик відразу ж зрозумів і дістав з шухлядки гроші і почав їх рахувати:

— Це за вазу… Це борг… Це за мене… Це за Ділана…

— За хлопця мені гроші не потрібні, — тихо відповів чоловік, юнак здивувався з того. Нікель став говорити взагалі на іншу тему: — вибач, що я не вірив тобі, Ну… що Ділан - сирота.

— Та що ви, пане. Не треба через це так соромитися, — підбадьорював його Вовчик. Та Нікелю не стало краще, він дістав з кишені згорнутий аркуш

і       передав його юнаку. Той з острахом розгорнув лист і почав читати: "ОГОЛОШЕННЯ. Зник семилітній хлопець на ім‘я Ді… Що?.." Він перечитував оголошення п‘ять, шість разів, не вірив.

— Вибач, — продовжив Нікель, — це означає тільки одне. Я маю його забрати.

— Ні, — відмовив Вовчик,— я Ділана так просто не віддам.

— Це не тобі вирішувати.

— Але йому зі мною краще, набагато краще, повірте

— Я то вірю, але нічого вже не вдієш.

— Що краще? Де краще? — підійшов до них хлопчина, — про що ви?


— От, нехай він вирішить, — підловив Нікель, а Ділан усе завалював їх питаннями:

— Хто вирішить? Що вирішить? Ви, нарешті, скажете, чи ні?

— Ділане, — почав Вовчик, — тебе шукають.

— Хто?

— Твої рідні.

— Що, правда?

Юнак не відповів просто передав хлопчині оголошення. Він його уважненько прочитав і замислився:

— Вони мене шукають?

— Так, — тихо відповів юнак.

— Вони за мене хвилюються?

— Так — ще тихіше відповів.

— Вони мене люблять?

— Тепер твій вибір, — сказав Нікель — ти їдеш додому?

Ділан несміло кивнув головою.

— Ділане, — розхвилювався Вовчик, — а як же я?

Хлопчина поринув у думки, довго думав: "З одного боку мої рідні, що,

нарешті, мене полюбили, а з іншого - Вовчик — рятівник і названий батько,

що, мені здається, любив мене із самого початку". Це був не легкий вибір, всі закам‘яніли в очікуванні, особливо, юнак, Хоч йому здавалось, що відповідь очевидна.

— Ти справді хочеш повернутися додому? — запитав він.

— Просто, ти знаєш, що зі мною все гаразд, а вони дуже хвилюються,

родина, як не як.

— Ну… В такому разі, — почав Нікель, — збирай речі: їдемо додому.

Та й збирати було нічого: один лише одяг, та і все.

— Я готовий, — схвильовано прошептав Ділан.

Вовчик відійшов у бік до вікна. "Невже, він піде від мене? і навіть не попрощається? Просто піде і забуде все: і обійми, і подарунки, і турботу, і


радість, і… любов. Схоже, я вже йому не потрібен. Не розумію: Ділан підсвідомо повертається до тих, від яких тікав…" Щось смикнуло його за штанину, обертається, а то Ділан тягнеться йому на руки. Юнак присів і вони знову обійнялись, тепер уже востаннє.

— Я буду сумувати за тобою, — заплакав Ділан

— Я теж.

— А ми ще зустрінемося? — через слізки питає хлопчина.

— Неодмінно, — відповідає той. Він підійшов до шафи і дістав звідти телефон, — ось, тримай. Я буду телефонувати тобі щодня.

Ділан попрощався з батьком, і вони з Нікелем вирушили додому.

Хлопчині хотілося як  найшвидше  зустріти рідну тітку,  почути  її  голос,

обійнятися з нею. Ділан уже знав, що вона скаже, напевно:"Ділане, я так хвилювалася, я така рада, що ти живий здоровий, — потім після нетривалої паузи додадуть — Невже ти виріс?" Час повз довго, як ніколи раніше, і от,

нарешті йому відкрилися краєвиди рідного села. Коли вони вийшли на станцію, Ділан, зробивши великий ковток повітря, зрозумів — нарешті він вдома. Саме тут хлопчина вперше став на ніжки, тут він пізнавав зовсім невідомий для нього світ. Ділан згадав, як він любив своє село, свою рідну Мотовилівку. Щороку воно цвіте червоними маками. Ніде не знайдеш червонішого сонця, червонішої калини, ніж у нашому селі. Він згадав, як любив бігати у густій траві, що інколи була вищою за нього, як любив ходити купатися на річку Стугну, згадав, як любив з пагорбів спостерігати, як в усій своїй красі село прокидається в перших променях сонця і потопає у вечірній тиші. На мить Ділану здалось, що, незважаючи на всю його трагічну долю, у

нього було найщасливіше і найбезтурботніше дитинство. Він не зміг стримати сльози радості, що народився саме тут, на святій для нього землі.

Неквапливо Ділан дійшов до свого дому. Спочатку йому стало трішечки страшно, але, набравшись мужності, він все таки зайшов до хати.

А Вовчик тим часом лежав самотньо на своєму ліжку, простягнувши ноги і руки навсібіч: не знав чим зайнятися. Без Ділана все стало йому чужим, його


життя вмить втратило сенс. Сум, самотність і нудьга оточили його серце і заполонили розум. "Що робити? Все ж таки вихідний. Може, зайнятися чимось? І чим же, без Ділана усе нудне, і як я раніше без нього жив. О… Може зателефонувати йому? Та ні, він напевно зайнятий, веселиться з ріднею поки я тут сохну, От йому пощастило: сирота, але родину має, а я навпаки.

Чому він не зі мною?" — аж сльозу пустив у журбі, і, може б, Вовчик і заплакав, якби момент не зіпсував, як завжди, дзвінок у двері. Юнак не підводячись дозволив увійти. І у квартиру увійшла Елуна, як завжди весела і усміхнена.

— Привіт, — почала вона, — а чого у вас так тихо, як у печері? Де Ділан?

—Його забрали.

— Хто?

— Нікель. Зранку він прийшов з оголошенням про розшук. Ділан зрадів,

що за нього хвилюються і вирішив повернутися. От його і забрали.

Дівчина підійшли до Вовчика, сіла біля нього і заговорила:

— А я говорила, що йому дома буде краще. Ти сумуєш за ним?

—Дуже, і години не пройшло, а мені без нього уже не так. Ой, чує моє серце щось не добре. Здається, дарма він туди поїхав.

І правду підказує тобі твоє серце, Вовчику. Як у народі кажуть: від любові до ненависті один крок; а щоб ненависть переросла у любов, потрібно пройти не один кілометр. Ділан із Нікелем увійшли у дім і звелися поглядами з тіткою. Вона, зуздрівши хлопчину, від несподіванки лише здивовано глянула на них, потім злетіла з місця і давай його обіймати, цілувати. "Боже, невже ти повернувся!" — раділа тітка.

— Дякую вам, Чоловіче, — говорила вона до Нікеля.

— Та це пусте. А ви краще за дітьми своїми дивіться. Бувайте, всього вам доброго.

З цими словами Нікель вийшов і пішов своєю дорогою. Відразу ж Ділан оглянувся навколо, Щось змінилося у вітальні: стіни тіж самі, і меблі, та щось було не так. Аж раптом хлопчина відчув різкий біль у вусі.


— Ти чого повернувся оце?! Га?! Добре, напевно було на помиях жити?! —

почувся злий голос тітки.

— А-а-а!!! — плакав від болю Ділан — ти ж мене шукала, ти ж за мене хвилювалася!!! Чому ти так зі мною?!

— Ха! Та я взагалі про тебе і не згадала, якби до нас не прийшли з ордену опіки.

З цими словами вона повела його у кімнату за вухо, штовхнула на підлогу: "Ще раз утечеш — при першій же нагоді повішу!" — гепнула дверима і замкнула їх на ключ.

От довірливий, от легковажний, у нього було все: і дім, і їжа, і одяг, і

батьківська любов, та один хибний крок, і він знову тут , у клітці. За що йому така доля, за що муки і страждання. Уявіть собі: сирота, що втратила батьків,

тепер замкнена в своїй же кімнаті під тюремним наглядом своїх же родичів.

Хлопчина зрозумів що втратив, та було запізно. Залишалося тільки плакати і молитися над портретом Вовчика, якого він сам щойно через біль і через сльози намалював. Ділан пригорнув до себе той зігнутий клаптик паперу і благав юнака, щоб повернутися до нього, додому.

Вовчику теж було не солодко: він цілий день не міг знайти собі місця. Не їв не пив, усе сидів коло телефона і чекав на дзвінок. Коли терпець нарешті увірвався, сам спробував додзвонитися, а Ділан усе не відповідав. Для юнака пройшла ціла вічність, поки сіло сонце, він сподівався, що зможе відпочити і не думати про сина, та не вийшло — спати зовсім не хотілося, усе думав: чи добре йому там, чи не голодний, як він себе почуває, чи гарно до нього ставляться. Півночі не спав, а потім заснув.

І знову Вовчик разом із ним, зі своїм малим хлопчиною на ясному полі,

тихо стелиться ранковий туман, навколо тиша, лише чути їхній щирий сміх.

Ділан тулиться до Вовчик і чомусь сміється, потім різко підводиться і тікає.

— Ану, наздожени мене! — радісно гукнув йому хлопчина і зник у тумані.

—Стій, зачекай мене! — весело гукнув йому той і гайда за ним.


Ось лишень зробив декілька кроків, оглядається, а навколо один туман,

Ділана не видно, лиш чути його сміх. Той голос ставав усе тихішим і тихішим, поки зовсім не розчинився. Вовчик бігав, гукав хлопчину, та все марно, навколо лише туман і тиша. Та враз перед ним з‘являються три людини, усі з потворними закривавленими обличчями, дико зиркають на нього, як хижаки на свою здобич і ні пари з вуст. Вовчик аж з ніг звалився зі страху, а вони тихо підійшли до нього і кинулися його роздирати. "Де Ділан?!"

Юнак ледве не вилетів з ліжка, оглянувсь навсібіч: він вдома, усе це сон,

чи, може, знак з того світу. Вовчик зрозумів, що не тільки він про нього так хвилюється, і юнак твердо вирішив: Ділана потрібно повернути будь-якою ціною.

Елуна тихо сиділа на ліжку і намагалася додзвонитися до Ділана, але той з дивних причин не відповідав. Уже зневірилася, що колись ще раз почує його веселий голосок, аж тут в квартиру влітає Вовчик, весь червоний і радісний.

Стрибає до Елуни в ліжко і починає її обіймати, цілувати.

— Я так і знав, так і знав!!! — голосив він.

— Вовчику, милий, що сталося, що ти знав? — Дивувалася дівчина.

— Я сюди біг, як навіжений, без перепочину. Я таке дізнався!

— Та що сталося? Поясни.

Вовчик зробив глибокий подих і почав:

— Я щойно був у нотаріуса і ледь вблагав його показати заповіт Діланого батька і вгадай що.

— Що?

— Ділану переходить у спадок будинок і все, що в ньому є, а потім за ним іде його тітка.

— І що? — ніяк не второпає Елуна.

— Та таму вона і хотіла позбутися Ділана, щоб отримати будинок.

— Ха-ха, — засміялась дівчина, — ну ти і сказав. Сам подумай: його тітка має простору квартиру неподалік, нащо їй старий сільський будиночок?


— Не знаю. Як на мене, то все це складніше, ніж здається. Заповіт був складений у сорок два роки, та ще й напередодні смерті. Слова: "все, що в ньому є "в документі виділені. І тут з‘являється конкурент на будинок. Тобі не здається, що сім‘я Давеєрів повна таємниць. Та це не головне, головне те ,

що ми можемо справедливо засудити ту тітку і всиновити Ділана. З нами йому буде добре.

— Це якщо нам повірять, — засмутилася Елуна.

— Повірять, — запевнив Вовчик, — ще й як повірять. У мене є план.

Уже сідало сонце, навколо стояв звичайний літній гамір, пташки закінчували свій концерт, червоно сяяло небо, і день невпинно котився до свого кінця. Вовчик, Елуна й інспектор з ордену опіки Беріон зупинилися біля самих дверей будинку Давеєрів.

— Сподіваюсь я не дарма гаю час. Ви впевнені, що все це правда? Бо якщо ні, то у вас будуть проблеми, — сердито промовив інспектор до Вовчика.

— Не хвилюйтесь, — відказав той, але все-таки сподівався, що його хвилювання були даремні.

Беріон спокійно постукав у двері, і відразу ж до них вийшла здивована

тітка.

— Так ви ж нещодавно до нас приходили на перевірку, — промовила вона.

— Так, я знаю, — відповів інспектор, а далі обернувся до Вовчика з Елуною і продовжив: — тут ось на роботу хочуть у орден опіки, а стажу нема, от я і прийшов до вас, щоб приклад показати.

У цьому і полягав план Вовчика. Тітка не знала його в лице і тому повірила їм, пустила в дім, вони сіли на диван. А вона пішла кликати малого. Він ще досі сидів на ліжку і плакав.

— Ти що це тут нюні розпускаєш, — шепотіла вона, щоб її не почули, —

заспокойся я сказала. Беріон прийшов, не дай Бог, ти йому щось скажеш. Ти зрозумів?

Що було робити бідоласі Ділану, він покірно кивнув головою.

Тітка повернулася до несподіваних гостей.


— Він зараз вийде, — спокійно вигукнула вона.

Та Ділан щось забарився, Вовчик хвилювався за нього, щоб він не накоїв якихось дурниць. Щоб заспокоїти себе юнак встав і підійшов до невеличкого столика навпроти сходів, де об стіну спиралася весела картинка Діланової сім‘ї. Боже, як він за ним сумує, ще більше, ніж сумував би рідний батько.

Між ними всього якась стіна, і вона заставляє його чекати, дражнить. Він думав, ще мить, і сам кинеться до Ділана, і ніхто, ні Елуна, ні тітка, ні навіть інспектор не зупине його. Та ось почулись ті довгождані кроки крихітних ніжок. Вовчик обернувся і побачив хлопчину, ледве стримував себе, аби самому не накоїти нічого лихого. А Ділан ішов, втупивши погляд в підлогу,

нікого не бачив, усе благав Бога, щоб він повернув його до юнака. І уявіть його подив, його нестримну радість, коли він, дійшовши до сходів і побачив перед собою Вовчика. Коли звелися знов їхні погляди, в обох на обличчі засяяла посмішка, Ділан аж заплакав, не міг повірити своїм очам, він просто злетів зі сходів, і застрибнув Вовчику прямо в обійми.

— Вовчику, невже це ти?

— Я, синочку, я, не бійсь я тепер завжди буду з тобою.

Всі так нічого і не зрозуміли, що сталось. І лише Елуна сиділа і усміхалася,

так само щиро, як і завжди… Ну, що ще сказати. Діланову тітку засудили за насильство над дитиною, та

іще по деяких статтях, усього тринадцять років. На останок вона лише сказала, що любила хлопця, і не хотіла робити цього, але що саме її змушувало, вона так і не сказала. Вовчик усиновив Ділана, а потім ще й одружився з Елуною, саме у той день на її руці заблищав той самий перстень,

що втягнув його у цю історію. І хлопчина, пройшовши усі муки і тортури,

почав жити з новою сім‘єю у щасті й любові.

Ось так любов об‘єднала два серця, таких різних і чужих. Одному вона подарувала батьківське тепло, іншому радість і сенс життя. Отже, любов,

як і надія, живе вічно, вона ходить осторонь, усе бачить, відчуває. Вона


приходить на допомогу, коли інші стоять спиною, живить, надихає, рятує

безневинні життя. Любов ніколи і нікого не кине самого.

Ж. Д. Інтелігент

Україна і Шевченко – нерозділимі, тому і вічні!

Вже третій тиждень кожного вечора біжу до телевізора. Вмикаю – а там вирує Майдан Незалежності в Києві. Майорять жовто-блакитні прапори в руках тисяч людей. Молодь, люди старші і похилого віку співають Гімн України, лунають пісні зі сцени. Обличчя в кожного світяться то гнівом, то надією. Всі дружно кричать: «Владу геть! Слава Україні!» Під той ґвалт я й заснув.

І сниться мені щось неймовірне. Людей навкруги – тьма. Казала моя бабуся: як маку насіяно. А прапорів тих… Навколо дерева безлисті, люди кудись прямують. Я за ними. Аж дивлюся – парк, недалеко червона будівля, на постаменті височенному – постать могутня. Голова велика, чоло високе, брови насуплені, міцно стиснуті вуста. Придивляюся – напис знайомий:

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Та це ж Шевченко, наш український Геній і Пророк.

Раптом здалеку почулося: «Ганьба! Ганьба!». Захвилювався натовп, руки простягають з благанням: «Рятуй нас, батьку Тарасе!».

Несподівано здригнулася постать, розправила плечі, звела руки до людей і впевненими кроками ступила з постаменту на землю.

- Що діється, сини мої?

- Батьку, обдурено нас, надію вкрадено, майбутнього позбавлено.

- Нічого не розумію. Що сталося? Розказуйте по черзі.

- Вільна тепер Україна, Тарасе. Як мріяв і ти колись. Та влада не про людей дбає.

- Вона свої статки наживає, гроші не в своїх, а в іноземних банках у твердій валюті накопичує.

- Пообіцяли народу до Європейського Союзу доєднатися, а в останню мить відмовились.

- А всі цього так чекали. Як не собі, так дітям кращого життя сподівались.

- Пропала надія. От і вийшли ми на Майдан права свої відстоювати. Що ж це за життя?

- Одні розкошують, а інші ледве кінці з кінцями зводять.

- Недобрі вісті ви мені сповістили. Ведіть і мене на той Майдан.

Піднявся весь люд за Тарасом, за ними і я, очей не відводячи від Кобзаря. Невже це він? Справжній? Аж ось бачу з обох боків людей обступають дивні істоти. На голові каски, в руках щити. Як ото колись рицарі у старовину, так і вони повбиралися. Від кого обороняються  - думаю. Коли дивлюся, а вони на людей наступають, неозброєних кийками б’ють.

- Що ж ви робите, іроди? – гукнув Тарас. – Це ж брати ваші, слов’яни!

Не одумались, продовжують лупцювати. Що там зчинилося! Дим, крик, лайка.

І гукнув громовий голос до натовпу:

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Як почули це люди, за руки взялися, дружно натиснули на тих, що з щитами, і так пристрасно кричали:

-         Владу геть!

-         Уряд у відставку!

-         У своїй хаті своя правда!

Махнув Тарас правою рукою – і охоронці порядку зникли. Махнув лівою – і з’єдналися всі під одним прапором. «Ще не вмерла Україна» - дружно заспівали. Засяяло сонце у грудні. Люди взялися за руки і затанцювали. Над Майданом звучали такі пристрасні слова:

Обнімітеся ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Від голосного «ура» я і прокинувся. Знаю, що Шевченко був лише у сні. Адже народився аж два сторіччя тому.  Проте став Пророком своєї нації. І сьогодні на Майдані українці звертаються до нього – свого Генія і Світоча. Через віки допомагає Кобзар відстоювати правду, волю, людину, державу. Україна і Шевченко – нерозділимі, тому і вічні!

                                               Градюшко Сергій, учень 9 класу, 2013 рік.


 

А все починалося, як завжди

А все починалося, як завжди

Оповідання з обрамленням

Корнєєва Анна Василівна

у 10 кл.

28.08.1999

с.Червона Мотовилівка

вул.Фастівська, 25



2015

Кров людська – не водиця,

проливати не годиться.

               Народна творчість.

Сіроокий туман обвивав закарпатське містечко, заглядаючи у кожну вуличку. Осінній вітерець блукав між невисокими будинками, які тулилися до підніжжя гір. Хоч ніч ще не вступила у свої права, але на чорному оксамиті неба вже де-не-де виблискували зорі. Тихий вечір зачаровував своєю красою. І в дитячому будинку, де поселилися діти-сироти зі східних регіонів України, запанувала тиша. Тут спокійно і мирно, та тривожно було в моїй душі. Чому так сталося? За що мені і моїй Вітчизні ці випробування?

* * *

А все починалося, як завжди. Теплі сонячні промені зігрівали землю, пробуджену весною. Краплинки роси виблискували на кожній травинці. Я, як і щоранку, прокинулася і побігла навшпиньки до кімнати батьків. Мама вже не спала і ніби чекала мене, щоб обійняти.

-         Матусю, я так не хочу йти до школи. Може, залишитися мені вдома? Будь ласочка!

-         Сонечко, ти ж прекрасно розумієш, що вчитися потрібно. Правда?

-         А де тато? У нього ж вихідний!

-         Його сьогодні терміново викликали на роботу. Він же у нас військовий.

-         А його можуть відправити на АТО?

-         Не знаю, доню, але чогось так тривожно на душі.

Я, човгаючи капцями, пішла робити ранкові процедури. Склала свій портфель, застелила ліжко, нашвидку поснідала, гукнула мамі:

-         Здобувати знання готова! До побачення, мам!

-         Я люблю тебе, доню, будь слухняною.

Мама завжди так говорить, випроводжаючи мене до школи. Але сьогодні це звучало якось по-особливому.

Гамірно було в класі, кожен розповідав новини з телеекранів, звучали такі незвичні і страшні слова: бойовики, терористи, мінометні обстріли, осколки снарядів, сепаратисти, найманці, біженці. Я знала, що неподалік від нашого міста вже стріляють, але вірити в небезпеку не хотілося. Пролунав дзвінок, і в клас зайшла наша вчителька, як завжди, усміхнена.

-  Доброго ранку, прокидаємося, - вона тричі поплескала в долоні, - готуємося до уроку. Хто це…

Вона ще не встигла договорити, як скло з вікон посипалося в приміщення. Пролунав оглушливий звук  вибуху, посипалася штукатурка зі стелі. Олена Сергіївна щось кричала нам, але я вже не чула. Сиділа під партою, обнімаючи Олесю, яка почала плакати і не могла зрозуміти, що сталося. Знову почувся вибух, усі почали кричати. Чомусь я не плакала, ніби закам’яніла.

Урок так і не розпочався. Нас відразу відпустили додому, повідомивши, що розпочалися обстріли містечка. Вчителька попередила батьків, котрі мали нас зустрічати. Я щосили бігла вулицею, чула плач і крики навкруги, бачила поранених. Намагалася врятуватися, сама не знаючи від чого. Раптом рука запекла, з коліна потекла кров, бо я за щось зачепилася.

Із землі мене підняли мамині руки і обійняли так міцно, як ніколи.

-         Слава Богу, я тебе знайшла, ти жива!

-         Мамо, мамочко, - тихо шепотіла я, притулившись до її грудей так, що чула биття наших обох сердець.

-         Ми разом доню. Все буде добре.

-         А де тато, мамо?

-         Його сьогодні відправили в зону АТО. Треба захищати нашу єдину Україну.

-         А він же там може загинути.

Мама заплакала. В її карих очах, що завжди сміялися, тепер був біль. Мене теж охопив страх за тата, і плач сам вирвався з грудей.

Мама вела мене вулицями, міцно тримаючи за руку, хоч я була вже тринадцятирічна дівчина. Я бачила плями крові на тротуарі, бездиханні тіла, чула ридання та крики. Невже це перший обстріл міста наробив стільки горя? А що ж там, де справді війна, де тато?

Раптом мама впала, схопившись руками за груди. Я швидко присіла біля неї.

-         Мамо, мамочко, що з тобою? Вставай! Ходімо додому. Ти мене чуєш? Мамо…

Хто винен у тому, що на моїх очах згасало її життя. Сльози покотилися з карих маминих очей.

-         Я люблю тебе, доню! – прошепотіла вона і перестала дихати.

-         Мамо! Будь ласка, встань! Ти чуєш? Ходімо звідси. Не залишай мене…

Мені здавалося, що голки протикають моє тіло, запекло серце. Хтось узяв мене попід руки і почав відтягувати від мами.

-         Ні! Ні! Відпустіть мене. Там мама!

Сльози лилися з очей, серце розривало на шматки. В один день я втратила найріднішу людину, а тато пішов воювати. Хто винен у тому, що я осиротіла? Ще кілька годин тому в рідний оселі була я щасливою. Тепер же далеко від неї, без мами і тата. А все починалося, як завжди.

* * *

Спогади стривожили мою душу, принесли біль. Від весни до осені я подорослішала, спілкуючись з такими ж напівсиротами, як і сама. Тут нами опікуються,бо Вітчизна для всіх одна. Думки про тата не полишають мене. Я пишу листи воїнам, аби підтримати їх. Може, татусь впізнає серед багатьох листів саме мій і носитиме його на грудях, як оберіг. Я часто звертаюся в думках до нього:

-         Татусю, невже ціна єдності нашої держави така висока? Наша мама, і я, і тисячі таких, як ми, ні в чому не винні. Задля чого кров, смерть, каліцтва, полон? Це ж ХХІ століття! Тату, разом зі своїми побратимами захисти рідну землю і повертайся додому з перемогою. Я так цього чекаю!

Сон

Сон... Немає нічого прекраснішого за нього. Мені завжди хотілося, щоб один з моїх різнокольорових снів став реальністю. І от, одного чудового літнього ранку, прокинувшись від теплих сонячних променів, й побачила, шо перетворилася на тендітну, витончену квітку - лілію. Я відчула свої легесенькі і ніжні пелюстки, які тягнуться до світла і тремтять при найменшому подиху вітру.

Мені відразу захотілося оглянути, чи нічого не змінилося навкруги, але все було таке, як завжди: синє небо, лагідне сонце, веселий спів птахів, п'янкий запах квітів, і серед них я… Що робити? Мене охопило почуття страху. Я розглядала, де я? Це був величезний квітник, який сяяв різнобарв'ям кольорів і серед них мої білі з ніжно-розовим відтінком пелюсточки лілії. Хтось схилився наді
мною і тихо заспокоїв:
- Не бійся , тебе ніхто не скривдить! - це був високий, стрункий, багряний гладіолус.
- Так, так, - прошепотіли поважні майори.
- Ми хочемо з тобою познайомитися, - вигукнули чорнобривці.
- І ми теж, і ми теж, - лунало навкруги.
- Я лілія, - відповіла сором'язливо я.
Мені тут дуже сподобалося. Ми розмовляли, милувалися танком метеликів та дзижчанням бджіл. Коли сонечко пригріло, я відчула, як мої пелюсточки розкрилися ще більше, я насолоджувалася цим теплом оточенням, в якому я була, ловила кожний сонячний промінчик, мені було так добре, спокійно затишно та мило. Раптом на мою пелюсточку хтось приземлився - це був метелик. Він дуже пильно та з цікавістю мене розглядав. Потім перелетів на ромашку, троянду, а через хвилину його навіть видно не було, мабуть перелетів до іншої клумби, а згодом і до рідної домівки. Теплий вітерець навіяв мені думки про мою родину, мені стало сумно без них, мабуть дуже хвилюються за мене. Їм навіть на думку прийти не може те, що я перевтілилася на квітку. Вже вечоріє, сонечко ховається за обрій, квіти готуються до сну,
закривають тендітні пелюсточки, складають листочки, ховають голівки. Ніщо не порушує цю тишу крім легкого подиху вітру та тихого шуму листя. П'янкий запах квітів чути далеко-далеко…

Я склала свої пелюсточки, положила голівку на листочок гладіолуса, вже майже заснула, як раптом відчула, що до мене тягнеться чиясь рука, мене хочуть зірвати. Я дуже злякалася і вся тремтіла від страху, і ось я прокинулася – це був сон. Можливо, так краще, тому що я б не хотіла, щоб мене зірвали та викинули, бо більше користі я принесу, коли просто ростиму на клумбі і моєю красою милувалися разом з іншими квітами або мене подарували людині, яка потребує любові, уваги, доброти та ласки. На мить прокинувшись, я побачила, що я знову людина і заснула знову.

Жук Лілія