Мотовилівка і мотовилівчани - 1

Страшук

Прізвище, це не тільки  успадковане ім’я сім’ї,але і її жива історія

Фамилия Страшук образована от имени собственного и относится к распространённому типу русских и украинских фамилий.

Основой фамилии Страшук послужили происшедшие от славянского корня мирские имена страх-страш. Такие имена присоединялись родителями ребёнка к имени, полученному им при крещении, это имя употреблялось чаще крестительного и закреплялось за человеком на всю жизнь.

Наличие второго, мирского имени было своеобразной данью древней славянской традиции двуимённости. Её целью было сокрытие главного, церковного имени от нечисти и злых духов. Мирские имена, нередко полностью подменяли собой имена крестительные и даже в документах могли выступать в качестве официальных имён.

Имена страх-страш относятся к так называемым охранительным именам. Согласно старинным верованиям, подобные имена присваивались детям с целью отвращения злых сил. Для того, чтобы не искушать судьбу, детям давались имена со значением прямо противоположным тому, что желали родители для своих детей. Так в мирском обряде крещения новорождённых детей по велению родителей присутствовал некрасивый или страшный на вид человек к которому те обращались со словами: …“Страше, Страше заслони дитя от лихой напасти”.

  Имя Страш всречается в детских игрищах.

 Зимня пісенька:

… Ми повибігаємо, снігу накачаємо,

Бабу здоровенную, уночі страшенную

Зліпимо гуртом.

Зробим очі чорнії, рот і ніс червонії, –

Буде як мара.

День і ніч стоятиме, вовка проганятиме,

З нашого двора...

Л. Глібов.

            

Страшенная, мара – (удитячій забаві, як відлякувати та оберігати)

От румынского прилагательного strasnіс (страшный) происходит название города Страшены (республика Молдова). В настоящее время Страшены знамениты своими белыми игристыми винами и популярным сортом винограда “Страшенский”.

Фамилия Страшук также относится к воинственным фамилиям и по другой версии принадлежит человеку силы страшной, которой наводил ею, силою, страх на врагов своих. Отличался смелостью и бесстрашием своим.

Отдавая дань героическим ратным традициям прошлого, в Русском военном флоте начала 20-го века, были названы боевые корабли воинственных наименований. «Страшный», «Бесстрашный».

Уже в 15-16 веках в среде богатых людей начинают закрепляться и передаваться из поколения в поколение фамилии, обозначающие принадлежность к конкретной семье. Это были притяжательные прилагательные с суффиксами: ов, -ев, -ин, изначально указывающие на имя главы семейства. Образованные фамилии с суффиксом, - ук, -ен ,окончанием- ко говорят об украинских корнях фамилии.

Таким образом, потомок человека, обладающего именами страх-страш, со временем получил фамилию Страшук.О точном месте и времени возникновении фамилии Страшук в настоящее время говорить сложно, поскольку процесс формирования фамилий был достаточно длительным. Тем не менее, фамилия Страшук представляет собой замечательный памятник славянской письменности и культуры.

Библиография:

-И.М. Ганжина. “Словарь современных русских фамилий”.

- Е.Л. Крушельницкий. ”Словарь русских фамилий”.

-Грушко Е.А., Медведев Ю.М. “Словарь фамилий”              

-Хигир Б.Ю.” Энциклопеди русских фамилий”,

-Шейко Н. И. “Русские имена и фамилии”,

-Унбегаун Б.О. “Русские фамилии”

- и другие письменне и устные источники.

«Страшний»

Ескадрений міноносець “Страшний” зібраний у Порт-Артурі і спущений на воду у 1901 році. Водоємність 240т, швидкість у вузлах 26,5, озброєння 4 мало каліберні гармати, 2 торпедо-мінніапарати.Командир корабля, капітан 2-го рангу Костянтин Юрасовський. Есмінець “Страшний” входив до складу Тихоокеанської ескадри, дислокація військово-морська база Порт-Артур.

З початком бойових дій в Русько-Японській війні 1904-1905рр, “Страшний” потопивяпонський брандер, і заволодів озброєнням неприятельського судна. 24.02.1904р на рейді, новий командуючий, віце-адмірал С.О. Макаров на міноносці “Страшному” знайомився з кораблями ескадри.

Останній бойовий похід“ Страшного” відбувся на передодні Великодня. 30-го березня 1904 року,загін міноносців з погашеними вогнями вийшов з порту на пошук. “Страшний” йшов кінцевим. В туманну ніч збився з курсу і відстав від загону. На світанку наступного дня був виявлений і оточений шістьма японськими кораблями.

Зав’язався бій. Шквал вогню обрушився на руський есмінець. Загинув командир, поранений стерновий. У відповідь, прицільною мінною атакою комендорами “Страшного”, виведений із строю японський корабель. Проте сили були аж занадто нерівні. Другим неприятельським залпом була збита задня труба, “Страшний” затягнуло димом, хід есмінця сильно упав. Дим заважав вести спостереження за ворожими кораблями, тому на “Страшному” не помітили, як раптово з корми підкрався японський крейсер і дав третій залп по руському есмінцю. Один из снарядів попав у кормовий мінний апарат. Вибухом, “Страшний” повалило на правий борт. З машинного відділення почулися крики обпечених парою кочегарів, моряки вискакували на поверхню і стогнучи валилися на палубу.

Порешечений пробоїнами “Страшний” став швидко занурюватисяу воду. Усе, що залишалося на палубі стрімко полетіло в море.Так загинув героїчний екіпаж і бойовий корабль Руського військового флоту, ескадрений міноносець “Страшний”.

А. Степанов. Порт-Артур, кн. 1-а, стор. 192. 204, 328.

Страшук Федір

?- 1918р

На основі спогадів, сімейних фотоархівів, Вашій увазі пропонуються рядки Родословної однієї з гілок Мотовилівського роду Страшуків. Народився Федір у селі Казенна Мотовилівка, нині Червона Мотовилівка, Васильківського повіту, Київської губернії. Відомостей про його батьків майже не збереглося. Дійшов лише невеличкий скупий переказ про те, що матір звали Устиною, а батько був солдатом-рекрутом. Зазвичай, рекрути відбували військову повинність тривалий час, до 25-ти років. Основною їхньою справою були муштра, участь у бойових походах та воєнних баталіях. То були ветерани армії, загартовані, дисципліновані воїни добре знаючи свою справу. Відбувши воєнщину рекрут-солдат оселився в Мотовилівці, одружився та обзавівся дітьми. Згідно законодавству того часу, за армійську вислугу літ отримував пенсію та був наділений землею. У сім’ї народжуватися діти. З роками рід розрісся і був великим. У селі Червона Мотовилівка, вулицю Щорса ще й досі називають Страшуківська з прилеглими до неї помешканнями сімей Страшуків. Існує невеличкий у кілька хат хутір Страшуки,розташований на березі річки Унави та неподалік зупинки залізничної платформи Вишняки. Коли писалися ці рядки, сталася надзвичайно знакова подія. За рішенням депутатів сільської Ради в селі Червона Мотовилівка справедливо відновлена первісна назва вулиці, вулиця Cтрашуківська. Сподіваємося, що назавжди. Відомості про більш глибинні коріння роду відсутні. Тому будемо вважати, що родовід ведеться від наших пращурів, воїна-Рекрута на прізвище Страшук та його дружини, а нашої прародительниці УстиниІз спогадів про самого Федора, ще називали його Федь відомо, що відбував військову повинність (на той час служба складала 6 років) та воював на Русько-Турецькій війні 1877-1878рр.

У складних умовах Балкан, вести бойові дії було надто складно, тому болгари допомагали російським воїнам чим могли. Були провідниками у горах, постачали харчовий провіант, теплий одяг, разом воювали проти турецьких загарбників, поступали на службу у російське військо. Багато років по тому, онук Федора, Роман Страшук у 1945-1947рр у складі групи Радянських військ крокував по землі Болгарії. Отакий болгарський слід залишився у роду Страшуків. Після закінченні війни та демобілізації, Федір вербувався по будівництву воєнних строєній, де навчився теслярству. Згодом повертається у Мотовилівку і одружується з молодою дівчиною Олею. У сім’ї народилися сини: Гаврило 1888р, Лук’ян 1891р, Іван 1893р, Захар 1895р, дочка Пріся. Цікавими були дитячі забави. Взимку, коли батько Федь відпочивав, діти брали по одному чоботу, одягали на одну ногу, на другу намотували онучі та по черзі ковзалися з льодяної гірки. Влітку, крадькома брали материну спідницю, ходили на рівчак Стугни ловити рибу: линків, карасів, бобирів, в’юнів. Жили бідно. З землі, яку виділив батько-Рекрут, щоб господарювати та повністю забезпечити родину було неможливо, тому Федь працював у наймах, а коли підростали сини, то разом з батьком ходили на заробітки. Хлопці були не ліниві, з роками теж навчилися майстровим справам. Батьки до дітей ставилися справедливо. Коли ті стали дорослими і оженилися, гуртом, без сторонньої допомоги побудували нові оселі Гаврилу, Івану з Захаром, допомагали сестрі Прісі. Про дружину Федора, Олю, відомо лише те, що її дуже любили та шанували діти. На честь своєї матері, дочка Пріся та син Захар назвали своїх дочок її іменем, онук Роман свою найстаршу доньку теж назвав Олею. До речі, жіноче ім’я Оля у сім’ях старших із роду Страшуків зустрічається частіше за інші. У сучасному старшому поколінні домінує ім’я Таня. У свою чергу, Оля та Федір теж пишалися своїми дітьми, покладливим Гаврилом, Лук’ян з Іваном обидва офіцери, син Захар доглянув батьків на старості літ.

image374

На фотографії онука Федора та Олі, Гаврилова дочка Надія. Розповідали, що як дві краплинки води була схожа на нашу прабабу Олю. За виважену і чемну вдачу, всі хто її знав називали лагідно, Надійка. У родинах Страшуків по справжньому любима. Розуміючи яке до неї доброзичливе ставлення, Надійка також відповідала вдячністю та взаємною щирістю. Красива на вроду, як тая червона калина, дівчина на виданні, заручена, але зіграти весілля не довелось. Безжалісна смерть голодомору 33-го забрала Надійку з життя.

Про найстаріших з роду Страшуків розповідали колись давно мої баба Євгенія (1898-1974рр), батько Володимир Іванович (1922-1981рр), сусіди: дід Марко Йосипович (1893-1968рр), дід Павло Савович (1913-1988рр) і зовсім недавно Страшук Марія Мусіївна 89 років, Шуст Варвара Федорівна 85 років, Тихоненко Ганна Макарівна 81 рік, Кирсенко (Страшук) Ольга Степанівна 76 років, Невгад Іван Федорович 75 років, Кирсенко (Страшук) Ольга Романівна 66 років інші родичі та сусіди старшого покоління. Надані ними спогади, перекази широко використані у наших подальших розповідях.

Федір та Оля похоронені на старому кладовищі у селі Червона Мотовилівка. Місце поховання не збереглося.

Страшук Лукян Федорович (1891-1914рр)

Коротким виявилося життя сина Федора та Олі, Лук’яна. Майже з дитячих років разом з батьком працював у наймах, у вільну годину з братом Іваном ходили до школи навчатися, додатково набували знання по людях та самотужки. Батьки повчали та й самі добре розуміли, потрібно знатися в грамоті, а коли у 1911 році Лук’ян досягнув повноліття і був призваний відбувати військову повинність то умів читати та писати. Можливо згадавши свого діда-Рекрута, чи-то з чиєїсь іншої поради, Лук’ян з Іваном вирішили присвятити себе військовій службі.

Для людей незаможних, армія була єдиною можливістю здобути освіту та зробити кар’єру. При виконанні певних умов, солдат міг стати офіцером, а при виході у відставку поступити на державну службу згідно своєму чину, але такі перспективи були майже нездійсненними. Навіть отримати нижній командирський чин унтер-офіцера потрібно було прослужити кілька років та проявити себе по службі і контингент на ці посади відбирався переважно із заможних верств населення: заможних селян, городян, дрібних торговців, службовців та знаннями у грамоті.

Лук’ян пройшовши початкову підготовку “Наставлений об обучении нижних чинов”, направляються на унтер-офіцерські курси в учбову полкову команду 29-го піхотного Чернігівського полку. Після терміну відбуття військової повинності залишається на надстрокову службу, а на початок Першої світової війни 1914 року мав молодший унтер-офіцерський командирський чин. З бідної селянської сім’ї, малороса-новобранця відразу на унтер-офіцерські курси! Випадок доволі рідкісний.

Згадує Страшук Марія Мусіївна 89 років про те, як її свекор Захар Федорович казав: “Батько Федь знався з чоловіком дуже високого воєнного чину”. Про цей надзвичайний факт також повідомляє Невгад Іван 75 років і додає: “Дійсно серед старшого покоління Страшуків інколи згадувався командир на ймення Алєксєй”.

Насправді мова йдеться про командира 29-го піхотного Чернігівського полку полковника Алєксєєва в якому служив та воював син Федора, Лук’ян. Тут слід зазначити кілька важливих обставин. Полковник Алєксєєв та новобранець Страшук Лук’ян прибули в Чернігівський полк в один, 1911-й рік. Загинули теж в один, 1914 рік. А йменням Алєксєй називали свого командира солдати (спрощено від прізвища Алєксєєв).

Полковник Алєксєєв Олександр Павлович. Народився у сім’ї потомствених військових. В юні роки проживав у місті Києві де закінчив Володимирську Київську військову гімназію. З 1911 року командир 29-го піхотного Чернігівського полку.

Остання звістка від Лук’яна була із Східної Пруссії, де на початку Першої світової війни 29-й піхотний Чернігівський полк 4.08-1.09. 1914 року брав участь у “Східно-Прусській” військовій операції.З історичних джерел відомо, що з 23-го по 30-те серпня 1914 року полк вів запеклі бої з германцями і потрапив у щільне кільце оточення. Був відданий наказ здатися в полон. Значна частина командирів відхилили це рішення і з боями невеликими групами проривалися до своїх. Лук’ян з оточення не вийшов. Мабуть загинув або був узятий в полон. Подальша доля Лук’яна невідома. В одному з тих боїв загинув і командир 29-го Чернігівського полку, полковник Алєксєєв (командир Алєксєй).                           

… А отцу напишитеотдельно,

Что погиб весь наш доблестный полк.

В грудь на вылет, я ранен смертельно,

Выполняя свой воинский долг

Із солдатської пісні

Із мотовилівчан, які служили та воювали в 29-му піхотному Чернігівському полку з війни у село повернулося кілька чоловік серед них і Сербин Трохим. Про це розповідала своїм дітям дочка Сербина Трохима, Онила, яка вийшла заміж за рідного племінника Лук’яна, Страшука Гордія. Таким чином спогади про Лук’яна, Сербина Трохима, командира Алєксєєва (Алєксєя) передавалися із покоління у покоління і дійшли до наших днів.
 

Страшук Іван Федорович  1893-1929рр.  Страшук Євгенія Андріївна (1898-1974рр.)

Пам'яті незабутньої бабусі Євгенії.

На фотографії 1916 року, прапорщик 74-го піхотного Ставропольського полку, Георгіївський кавалер Іван Страшук з дружиною Євгенією.

На погонах військовий чин та цифра 74, що свідчить про належність до даного полку. Форма одягу повсякденна. На грудях “Георгіївський хрест” 3-го ступеня. Солдатську відзнаку “Георгіївський хрест” належало було носити завжди навіть тоді коли його власник ставав офіцером. На відміну від нижніх чинів, офіцер, нагороджений кількома ступенями тієї чи іншої нагороди носив тільки одну, вищу ступінь. “Георгіївський хрест” з бантом відповідає 3-му ступеню.            image377

image379

Іван Страшук на фото в чині єфрейтора, народився в Казенній Мотовилівці, середущий син Федора та Олі. Грамоти навчався в церковноприходській школі, по людях та самотужки. Військову повинність починає відбувати в 1913 році зі вступом у 166-й піхотний Рівненський полк. Дислокація полку зі штаб-квартирою розташовувалася в місті Києві.

1 серпня 1914 року розпочалася Перша світова війна. В складі 166-го Рівненського піхотного полку відбуває на фронт. Полк входив до складу 42-ї піхотної дивізії Південно-Західного фронту. Війська фронту вели бойові дії проти збройних сил Австро-Угорщини. 

14 серпня 1914р знаходячись в авангарді наступаючої 42-ї дивізії, 166-й Рівненський полк у зустрічному бою, повністю розбив австрійський полк і зайняв станцію Княже.

18 серпня, під вогнем важкої артилерії полк займає австрійські укріплені Туркошинські висоти поблизу міста Львова.  

30 серпня 166-й Рівненський полк брав участь у ліквідації австрійського прориву та взятті міста Рава-Руська.        

1915 року, під час Великого відступу російської армії, коли австро-германські війська втричі переважали наших у живій силі, з важкими боями і великими втратами полк відступав.

Війна, це завжди горе. Для батьків, коли гинули їхні сини, жінок, які залишилися вдовами, а діти сиротами. Водночас народ чекав з фронту гучних перемог та подвигів. Для солдата один день на війні, це вже подвиг. За роки війни їх було безліч, більш значимих і менш, відомих і невідомих. Вони сприймалися з захопленням і були у всіх на вустах.

Пам’ятаю, як в дитинстві, моя бабуся Євгенія згадуючи про свого чоловіка Івана не раз повчала: “Затям собі! За бойові подвиги на царській війні, твій дід був пожалуваний двома срібними Георгіями”.

На протязі багатьох років, не було у Росії більш високої і бажаної військової відзнаки ніж “Георгіївський кавалер”. Люди, заслуживши Георгіївські символи доблесті, користувалися у народі великою повагою. Цікаво буде знати, що згідно легенді Святий Георгій вважається покровителем воїнів, а з історії загально відомо, що на честь остаточної перемоги над печенігами 1036 року Ярослав Мудрий засновує у Києві монастир Святого Георгія Побідоносця і велить … по всій Русі творити празник Святого Георгія …

Кавалеру “Георгіївського хреста” 3-го ступеня належала грошова прибавка до посадового окладу на чверть, довічна річна пенсія у 60 рублів. Крім того, кавалер виключався із податного стану населення, користувався пільгами на шляхах сполучення.

Частий гість у нашій хаті, сусід, близький товариш і кум Івана Страшука, дід Марко Йосипович, (його дружина Тетяна Омелянівна доводилася хрещеною матір’ю сину Івана, Володимиру) піднявши до гори вказівний палець казав: “Федорович прийшов з війни в офіцерському чині, нагородами царськими та красивим оружьєм”.    

Уже з початком Першої світової війни Російська армія зазнала великих втрат у тому числі і командирського складу, тому для заповнення вакансій офіцерського корпусу, командуванням були створені школи прапорщиків. В одну з таких шкіл і направляється Іван Страшук. Школи прапорщиків ПДЗф діяли у місті Житомирі та запасних тилових бригадах.

На короткострокові курси у першу чергу направлялись унтер-офіцери, солдати-фронтовики, які відзначилися у боях і мали хоча б начальну освіту. Навчання проводилися з тактики, вивчення даної місцевості, віддачі наказів і розпоряджень, доповіді старшому начальнику, прийняття майбутнім офіцером самостійного рішення у бою з підопічним йому особовим складом. Після закінчення курсів, Іван Страшук отримує чин прапорщика і призначається у 74-й піхотний Ставропольський полк, одержує кількаденну відпустку на батьківщину. Провідує батька Федора, хвору матір Олю, рідню.

Всі нижче описані події, наведені факти записані зі спогадів Страшук Євгенії Андріївни про які вона розповідала своїм дітям, онукам за свого чоловіка Івана та саму себе.image381

Євгенія, що в переводі з давньогрецької –благородна, народилася у селі Пришивальня, нині село Фастівського району. Дівоче прізвище Протасевич. Батько Андрій, іноді ще називали його Анджеєм за походженням з давно обрусілих поляків-литвинів, які селились на українських землях часів Речі Посполитої. Мати Степанида, українка. У сім’ї було троє дітей, Єлизавета, Євгенія, Марцеліна. По вуличному прозивались польки-литовки. Сім’я сповідувала католицьку віру. Із розповіді бабусі Євгенії про свого батька Андрія відомо, що був в услуженії, але де і ким працював у пам’яті не збереглося.

Спочатку сім’я була відносно забезпечена. У місті Фастові орендують будинок. (нині вулиця Осипенко 4). З роками молодша дочка Марценя житло викупляє. Будинок зберігся, у ньому і в теперішній час проживають уже праправнуки Протасевичів із села Пришивальня.

Діти ходили до школи грамоти. Навчання велось російською мовою, адже малорусское наречие (українська мова) було заборонене окрім спілкування між собою. Євгенія з старшою сестрою Єлизаветою навчались разумению и манерам у приватних гімназичних класах міста Фастова. Повністю закінчити навчання не вдалося, помер батько Андрій і платити було нічим. Довелось самій іти в услужение, у заможних сім’я доглядала малолітніх дітей.

Перша світова війна. Городяни та місцева знать міста Фастова іноді влаштовували вечори зустрічей з фронтовиками, які знаходилися в місті у відрядженнях, проїздом, на лікуванні. Подібні вечори зазвичай закінчувалися під духовий оркестр веселою мазуркою, чи то вальсом. Під час однієї з таких зустрічей, влітку 1916 року, Євгенія познайомилася з Іваном Страшуком, майбутнім своїм чоловіком. Згадувала, що до сих пір пам’ятає, як відбулася їхня перша зустріч:

“Йшла війна і такі вечори відбувалися рідко, тому у місцевому парку відпочинку людей збиралося дуже багато. З захопленням слухали розповіді фронтовиків про подвиги наших солдатиків, але всі з нетерпінням чекали, коли буде грати духовий оркестр вальси “На сопках Маньчжурии”, “Дунайски еволны” та бравурні марші.

У скупчені людей, якось осторонь за спинами інших, ніби ніким не помічений стояв собі військовий. По традиції військовим, які відбували на фронт дарили різні дарунки, от і вирішила на згадку віддати йому свій, тепле зимове кашне. Мабуть не чекаючи нічого подібного, Іван розгубився, а оскільки не вмів танцювати, то й зовсім знітився. Отак і стояли поруч але відразу зрозуміли, що сподобались один одному.

image383

Зате діяв Іван швидко і по військовому рішуче. Роздобувши перо та чорнило, дістав єдине своє фото, на якому був знятий на початку своєї служби і на зворотній стороні письмово попросив руки та запропонував стати його дружиною.

                      

 

 

 

 

Средь шумного бала                        

Тебя я увидел, случайно.                  

 Мне стан твой                                    

Понравился тонкий,                        

И весь твой                                      

Задумчивый вид,                            

А смех твой                                        

И грустный и звонкий                    

С тех пор                                          

В моём сердце звучит.                     

А.К. Толстой.

Так 100 років тому освідчувалися в коханні. Всього кілька слів, але яка ввічливість між молодими людьми, лаконічно і все зрозуміло. По суті це унікальна, на жаль єдина письмова сімейна пам’ятка, яка збереглася до наших днів.

Доля розпорядилася за них обох. Про яку війну могли бути думки, коли над головою прозоре, блакитне небо, замість артилерійської канонади, тихе курликання та мирний у вирій політ журавлів. По коліна духмяне із васильків та ромашок синє-біле поле, теплий вітер ніжно обдавав обличчя, поруч про щось тихенько шепотіли дерева, навкруги все співало та дихало любов’ю. І мабуть не було на землі чарівнішого місця, ніж тут, поміж польових трав села Пришивальні, де з першими півнями над Ірпінем, срібною хвилею стелився ранковий туман. То було незабутнє, чистої води, їхнє перше кохання. Обвінчалися у місті Умані, православному військовому собор 74-го Ставропольського полку. Незабаром Іван відбув на фронт.

На початку 1917р Іван отримує тяжке поранення. Тривалий час лікувався у місті Смоленську. Весь час поруч дружина Євгенія. Більше участі у бойових діях Іван не брав. Революційні події застали їх в Орлі, а після жовтневого перевороту армія була ліквідована, полк розформований.

Після лікування приїздять у Мотовилівку. Уже не було в живих матері Олі, померла. Старший брат Лук’ян не повернувся з війни, а менший брат Захар оженився та привів у дім молоду дружину Федору. Батьківська хата стала замалою, потрібна була нова оселя. Виручивши кошти за Федорине придане, Іванові бойові нагороди, зброю та амуніцію, на батьківському подвір’ї збудували великий, на двісім’ї з окремими ходами будинок. Батько Федь наділив синів невеличкими ділянками землі.

Таким чином будівництво відбулося дешевшим і жити під одним дахом у ті неспокійні часи, було безпечніше, тепліше та й веселіше. Частина будинку збереглася до наших днів, у ньому народилося та побачило світ 12 душ Страшуків. Про батька Федора це остання згадка, мабуть у тому році і помер.

У сім’ї Івана та Євгенії народжується первісток Іван. Чоловік Іван служить у Фастівському курені Української Держави (Гетьманат) в інтендантській команді. Та прийшла нова більшовицька влада, а з нею братовбивча громадянська війна, яка породила свавілля, беззаконня, насилля, економічний хаос, епідемії хвороб. У 1921 році від висипного тифу померли мати Степанида та трирічний син Іван. Сама не зламалася. Євгенія знову налаштовує сімейне життя на лад. Народжуються сини Володимир 1922р, Василь 1924р.

Після громадянської війни Іван Федорович працює при повітовому військовому комісаріаті інструктором відділення Всевобуч. Отримує заробітну платню, харчові пайки. Між Фастовом та Васильковом двічі на день, вранці та у вечері курсував потяг місцевого сполучення.

Із розповіді Софієнко Павла Савовича 1913-1988рр:

“У селі Велика Мотовилівка, неподалік містка річки Стугни, місцевість Куряче, або ще називали Базар, був лаштований плац, (нині Дім молитви) де Іван Федорович навчав молодь призивного віку Мотовилівки, Оленівки, Слобідки та ближніх хуторів військовій справі: марширувати, пластувати, вмінню володіти гвинтівкою, шаблею, знання уставу ”. Нібито йшлося на все добре. Була надія на щасливе життя. Та недовго судилося.

image385

1929-й рік. В державі нова хвиля політичних репресій. Всюди відшукували “вредителей”. ОДПУ фабрикувалися справи проти діячів української інтелігенції, інженерів, простих робітників і селян, представників релігії. Під так звані “чистки” потрапили і колишні офіцери старої (царської) армії. До них, у всі часи нової влади ставились, як до ворогів народу. Достатньо було одного доносу і людина зникала. Івана Федоровича заарештували, але осудним не був.

Що стало приводом для арешту, виходця з бідної селянської сім’ї? Неучасть Івана в громадянській війні на стороні червоних? Яку таку небезпеку міг представляти новій владі, та яке конкретне звинувачення було пред’явлено Івану Федоровичу, на разі залишається невідомим?

Кілька місяців протримали у застінку ОДПУ без права передачі та побачення. Тоді у 1929 році ще не було масових розстрілів по 58-й статті, табори ГУЛАГу тільки створювалися. Рознарядки по “врєдітєлям” були виконані, тюрми переповнені. Одних засилали на горезвісні Соловки, звідти ніхто ніколи не повертався, інших тимчасово відпускали, щоб згодом знову кинути за грати.

На волю Іван, вийшов невпізнаним, схудлим, психологічно зломленим. Коли роздягнувся, Євгенія обімліла, все тіло було в гнійних чиряках обмотане брудними ганчірками. Неважко було здогадатися в яких антисанітарних умовах та цементній підлозі карцеру тримали чоловіка. Почалося зараження крові. Невдовзі помер.

Як колись на війні проводжаючи в останню путь загиблих у бою товаришів, сільські фронтовики на могилі Івана заспівали “Спите орлы боевые”,а гармоніст востаннє зіграв для бойового командира марш “Прощание славянки”.

Для Євгенії, смерть чоловіка стала справжнім потрясінням. З колишньої кудрявої гімназистки не залишилося і сліду. Кілька років жила з трауром, очі не висихали від сліз. Самотній, з малолітніми дітьми, перенести подібну трагедію у молодому віці було не просто, тому звичайно все це відбилось на її характері. Стала замкненою, почала курити. Водночас з роками змужніла.

Колективізація, голодомор 1933-го. Активістів, які ходили давати план по заготівлі, презирливо називала “выканавцы”. Шукаючи, ніби-то закопане у землю людьми зерно, залишали після себе не загорнуті викопані ями та канави. Подвір’я Євгеніїминали, жила так бідно, не то щопоцупить, узрітьбулонічого. Працювала у місті Фастові, Перебивалася різними заробітками, а коли стало зовсім тяжко, дістала брошку, єдину пам’ять про матір, зняла золоті обручку, перстень, натільний хрестик та пішла у Торгсін вимінювати на харчі. Торгсін – організація яка займалася державною заготівлею побутового золота, срібла, коштовного каміння. Замітьте собі, що ця організація була створена в кінці 1932 року, у розпал голодомору. І люди, щоб не померти від голоду за фунт хліба, чи-то торбинку борошна або крупів майже за безцінь віддавали останні свої коштовності. У біді одну не залишили. Допомагали сестри Єлизавета, Марценя, брат покійного чоловіка, Захар.

Разом з жахливим голодом був лютий холод. Відпуск дров у села, які не виконували плану по заготівлі зерна, по вказівці зверху був заборонений. Кого у лісі піймають з оберемком хмизу, не оберешся лиха. Ходили на чугунку (залізнична колія) збирати вугілля, яке випадало з вагонів. Люди у відчаї вирізали дерев’яні хрести на кладовищах, щоб взимку якось зігрітися. Нових не ставили, не було з чого, та й не до них було. З роками, як багатьох інших померлих людей, загубилася і могила Івана Федоровича.

Євгенія Андріївна дуже любила своїх онуків. Доглядала та виростила нас майже з пелюсток. Назавжди буду пам’ятати у руках своєї бабусі дитячі книжечки, почуті з її вуст казки, як з першими, нелегкими кроками до знань водила до школи та постійно торочила: “Вчися сину, слухайся вчителів і з розумом будиш”. Більш за все, бабуся Євгенія розповідала всілякі історії на військову тематику. На пам’ять цитувала вірш “Наши деды, славные победы”, коли був настрій, співала нам пісень:“Спите орлы боевые”. “Марш полка”. Згадувала, що замолоду була свідком історичної події, яка відбулася у місті Фастові:

Зустріч двох Украйн (підписання Договору між Українською Народною Республікою та Західно-Українською Народною Республікою). З сіл, кінними саньми понаїхало селян, всі у святковому вбранні. На Привокзаллі зібралося стільки люду, що й пройти було нікудою.

Взимку вечорами, коли надворі мела завірюха, на віконних шибках замерзали лисиці, а в хатніх сутінках жевріла буржуйка відблискуючи промінням від ялинкових прикрас, ми, на ніч, слухали незабутні розповіді бабусі Євгенії та по черзі з молодшою сестрою Тетянкою засинали в її довгій спідниці.

З квітів, любила білі польові ромашки, сині волошки. Інколи приносила їх з поля, ставила у банку з водою, задумливо на них дивилась, згадуючи молодість та свого чоловіка Івана.

До церкви не ходила, але щоранку з покуті діставала свій оберіг, дуже стару, майже вщерть витерту маленьку іконку Святого Великомученика Георгія, заступника воїнів і як символу перемоги Добра над злом та нашіптувала “Отче наш”.

Удовою залишилась у 30-ти річному віці. Вдруге заміж не вийшла. По старості літ пенсії не отримувала, була на утриманні синів Володимира та Василя. Доля Євгенії Андріївни схожа на сотні тисяч жінок, тієї безумовно цікавої, по своєму щасливої але надзвичайно жорстокої епохи.

Дочекалась 5 онуків, 2 правнуків, померла у 1974 році. Вдячними онуками, правнуками на її могилі, разом на двох з чоловіком Іваном установлена огорожа, один на двох могильник, ритуальний хрест, їхня подружня фотографія. Через багато років, після їхнього останнього побачення та прощання, вони знову разом.

Страшук Володимир Іванович (1922-1981рр)

Володимир, старший син Івана Федоровича та Євгенії Андріївни. Раннє дитинство перепадає на кінець1920-х, початок 1930-х років. Для сімей Страшуків то були надзвичайно складні часи. Померли батько Іван, дядько Гаврило. Тітка Пріся, яка вийшла заміж у село Порадівку теж залишилася без чоловіка. Померли двоюрідні сестри Оля та Надія. Відразу дев’ять дітей із підростаючого молодого покоління Страшуків залишилися сиротами. На плечі матерів, їх самих лягли здавалось непосильні життєві труднощі.

image387

 Не по рокам діти стали дорослими. Допомагали по роботі удома, працювали у людей за харчі, у міжсезоння гуртом ходили до лісу збирати ягоди, гриби, з квітів сон, конвалію, папороть та возили до Києва продавати. Важливо зазначити, що ніхто не став на хибний шлях злочину, адже в ті роки процвітала дитяча безпритульність, крадіжки, шельмування. Нелегко але чесно заробляли копійчину, щоб якось вижити та ще й встигали ходити до школи.

Закінчивши сільську семирічку, Володя у 1941 році повинен був призиватися на кадрову службу, але того року Червона армія так стрімко відступала, що не встигли схаменутися як опинилися у німецькій окупації.

Бачив як німці забирали людську та колгоспну худобу, вирубували ліс, вантажили на платформи та вивозили до Німеччини український чорнозем. Потім взялися за молодь. Замість німецьких солдат, які воювали на фронтах, потрібно було компенсувати людські ресурси в робочій силі. По суті то було відновлення рабства, фашистського.

Занесли в списки на висилку до Німеччини і Володю. Складали списки місцеві поліцаї, а забирали молодь поліцаї з інших сіл, щоб не обурювати проти себе населення. Була думка переховатись. Але де? У кого? Всюди те саме. Зібравши торбину пішов на пункт збору, сказавши матері:“Втечу”. Євгенія Андріївна розуміла, син приречений на знущання, важку каторжну роботу. Відкупитися було нічим. Не плакала, сльози давно уже виплакані. Вила несамовитим голосом. Відтоді більше за все зненавиділа поліцаїв-зрадників.

Думка про втечу не покидала Володю. Трапилась нагода. На одній із станцій, вартові послали запастися водою. Втік. Але скрізь німці, поліцаї, чужина. Піймали, знову ешелон, на цей раз з радянськими військовополоненими, який привіз бранців у концтабір смерті Бухенвальд. Наділи полосату робу, витаврували на руці вище зап’ястя номер L.Х…4…( інші цифри не запам’ятались) та кинули під високою напругою, колючий дріт. Розповідав, як жили в бараках:Майже щодня приходили охоронці, забирали померлих і виснажених від непосильної праці та нелюдських умов утримання кволих полонених. Поруч диміли печі крематорію, де живцем спалювали людей. Потім людським попелом удобрювали німецьку землю. Поталанило вижити тому, що був худорлявим, невисоким на зріст, відправили робочим на табірну кухню. Такі багато задарма харчів не з’їдять.” Отака-то вона була фашистська підприємність.

Бухенвальд, самий великий фашистський концентраційний табір смерті. Загалом через табір пройшло більше 250 тис. в’язнів із усіх європейських країн. Число жертв склало 56549 чоловік. На воротах цинічний напис на німецькій мові “Кожному своє”. Над в’язнями проводилися медичні експерименти. Був виданий наказ про витягування золотих зубів перед спалюванням трупів.

Разом з тим, незважаючи на жорстокий контроль табірної охорони, в Бухенвальді існувала сильна підпільна організація. Залогом успішної діяльності організації була та обставина, що у таборі утримувалася значна кількість німецьких антифашистів, які мали великий досвід підпільної роботи з часу приходу нацистів довладиу 1933 році.

Зумів здавалось звершити, неможливе, у березні 1945 року спалахує збройне повстання організоване силами самих в’язнів. Повсталі передають у радіоефір сигнали “SOS». 11 квітняу Бухенвальд увійшли американські війська.

Важко було повірити в жадане визволення, що нарешті в рідній домівці та у материнських обіймах. З неволі, батько привіз виразку шлунку, яка непокоїла його все життя. Тамуючи біль, постійно пив соду.

Після війни, Володя працював у місті Києві на картонній фабриці, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Надією.

image389

image391

Страшук Анастасія Федорівна, старша дочка Оксани Мусіївни, дівоче прізвище Невгад. В сім’ї її чомусь називали Надією, так і носила це ім’я все своє життя. Дитинство. У кого воно було на той час? Що за дивне слово? Хіба можуть маленькі діти бути неголодними, носити справну одежину, гратися в дитячі забави та ні про що не думати? Таке можливо тільки в казках. До школи Надія ходила перші три роки. І вся освіта. Майже з малечку допомагала матері по роботі в колгоспі, з братами ходили до лісу гребти соснові голки, заготовляючи паливо на зиму, тому що на дрова не завжди вистачало коштів. Уночі, ряднами на плечах переносили, щоб менше хто бачив. Згодом і всі домашні справи лягли на її плечі.

Німецька окупація. Забравши з сім’ї Оксани Мусіївни синів Василя та Михайла, прийшла черга за Надією. Розповідає Шуст Варвара Федорівна:  По рокам я була меншою і мене не чіпали, тому чатувала на перелазі. Як тільки на вулиці з’являлись поліцаї, ховали Надю на городі в картоплинні або в соняшниках, але довго продовжуватись так не могло. Допоміг родич дядько Омелько, який працював на лісопильні в селищі Борова, умовивши управляючого взяти Надю на роботу. Лісопилка належала до так званих окупаційних підприємств і робітники мали певну броню Таким чином вдалося уникнути висилки на примусові роботи до Німеччини

Після заміжжя, переїхала жити до чоловіка в Червону Мотовилівку, змінила місце роботи. Працювала в обласній дитячій лікарні санітаркою, відділенні ЛОР міста Боярка. З роками разом з чоловіком Володимиром побудували новий будинок. Виростили двох дітей.

З нашого дитинства назавжди залишиться в пам’яті те, як батько возив нас на свята новорічних ялинок, циркові вистави, концерт військового ансамблю в Будинок офіцерів, зоопарк. Одним з головних, чим ми повинні завдячити батьку, що прививав любов до книг. Дома була невеличка бібліотека, тому в сім’ї книгу любили.

Мати любила квіти, особливо жоржини та лісові конвалії, які росли на подвір’ї. Улюбленою справою було вирощування садової полуниці. Де тільки вільне місце, виростав кущик. Ягоди великі, смачні і дуже багато. Пригощала сусідів, родичів, лишки возила продавати на Сінний базар у місто Київ. Тиха, смирна жінка. Іноді її називали Плохенька Надя, що свідчить про її надто спокійний характер.

Батьки були звичайними простими людьми. Більше десяти років тягнулися на будівництво житла, та як могли старалися вивести нас в люди. Часто на думку спадають їхні поради, настанови, якими на жаль інколи нехтував і в котре переконуюсь, батьки завжди були праві. Згадуючи батьківський будинок, подвір’я у якому народився та виріс і хто читає ці рядки з молодого покоління раджу:Цінуйте та бережіть батьківське. Задарма в житті нічого не дістається.

Страшук Василь Іванович (1924- 1985рр)

Життя молодшого сина в сім’ї Івана Федоровича та Євгенії Андріївни, Василя, склалося так що ріс сиротою. Батька майже не пам’ятав, мати постійно у пошуках заробітків на прожиття, тому був без належного догляду, часто залишався на самоті. До школи не ходив. Не допомагали ні материні сльози, ні умовляння, навіть різка. Бувало набере груш-гниличок і в скирту пережидати, поки учні не поверталися зі школи додому. Так і залишився неуком.

У 1933-му ледь не помер від голоду, почав пухнути. Згадував, що в очах темніло, під ногами хиталася земля і їсти зовсім не хотілося. Виживати в ті тяжкі часи допомагав дядько Захар, в якого була корова. Відпоювали молоком.

З раннього дитинства, Василь Іванович пізнав тягар нелегкої праці. Оскільки по дому господарства не було, допомагав людям пасти корови, чистити хліви, тощо. Щось перепадало з харчів, і коли приносив та діставав з торбини перші свої заробітки: окраєць хліба, кілька картоплин, невеличку кринку молока, мати Євгенія пригортала до себе дитячу голівку сина та схлипувала гіркими сльозами. З тих пір пройшло багато років. Бувало за обідом хтось із дітей залишав недоїдений кусень хліба, Василь Іванович наливав у склянку молока наказував: Доїдай, у ньому твоя сила”.

Німецьку окупацію переживав разом з матір’ю, старшого брата Володю забрали на примусові роботи до Німеччини. Після визволення села у 1943 році Василя мобілізували в армію. Безпосередньої участі в бойових діях Другої світової війни не брав. Служив у місті Кронштадті, де навчався мінно-саперній справі. Служба була ризикованою і небезпечною для життя. Після боїв на визволеній від фашистів території, всюди залишалось безліч мін, снарядів, складів з боєприпасами. Все це потрібно було знешкодити. Під час однієї з операцій по знищенню мін, стався вибух, відірвало кінцівки пальців на обох руках. Чудом залишився в живих, але став інвалідом.

Дружина Василя Івановича, Любов Андріївна 1925р народилася у селі Мотовилівська Слобідка. Дівоче прізвище Комендант. У 1946 році Василь та Люба побрались. Разом працювали в колгоспі, Василь фуражиром, Люба в ланці на буряках.

image393

Із спогадів Наталії Василівни 55 років: “ До батька Василя Івановича, який працював на конях, знайомі звернулись за допомогою перевезти ніби то скошену траву, як потім виявилося колгоспна люцерна. Застали сторожі. Знайомі розбіглися, сам не тікав, адже коней не залишиш. Сказали на завтра прийти до сільради та погрожували Сибіром. На той час ще діяв сумнозвісний закон. “П’яти колосків”. Якщо селянина заставали на колгоспному полі, навіть після обмолоту та збору урожаю з пшеничними колосками або зібраним з землі в торбину зерном, чи-то в’язкою соломи, саджали до в’язниці. Нехай краще згине, склюють птиці, але тільки щоб не дісталося людям. Тієї ж ночі, разом з дружиною Любою нашвидкоруч зібрали деякі речі та чим хутчіш на ст. Сорочий Брід. Сіли на перший зустрічний потяг і куди очі бачили, тікали від небезпеки. Опинилися у місті Бобруйськ, нинішня Білорусь. Там 1947 року народився син Віктор.

Лише у 1950 році, коли все забулося та вгамувалося повернулися до рідного краю. Знову робота у колгоспі. Працюючи фуражиром, Василь Іванович заготовляв корм худобі, на підводі працюючим людям на полі возив харчі, воду, а з ферми, на переробний пункт у селище Борову доставляв молоко.

На виділеній колгоспом землі, у Мотовилівській Слобідці, на кутку Новоселиця збудували собі будинок, завели господарство. У домашньому обійсті були корова, теля, порося, птиця, кролі. Народилися доньки Таня 1951р, Наталія 1956р. Батьки день в день працювали у колгоспі, тому значну частину домашньої роботи виконували діти. Син Віктор косив, ще зовсім мала Наталка гребла траву та складала у рядно або на віз. З роками Наталія уміла запрягати, розпрягати та справно управляти кіньми. Дочка Таня доїла корову, по черзі ходили пасти череду людських корів, допомагали матері обробляти колгоспні буряки.

image395

Віктор, для нас молодших в усьому був прикладом. Навколо нього гуртувались куткові хлопці. Пам’ятаю, як ушкільні роки на Старий Новий рік, Віктор вдосвіта приїздив на лижах до баби Євгенії засівати та трусити ялинку. Баба пригощала цукерками, полуничним варенням, а дядько Володько давав гроші. Чудово грав у футбол, на спортивних змаганнях виступав за сільську команду. Але надзвичайно пишаємося тим, що наш брат Віктор служив у морському флоті, моряк-підводник, учасник морських походів водами двох океанів.

Про свого чоловіка розповідає дружина Лілія Іванівна 65 років:“Починав службу на Чорноморському флоті.

Перший морський похід здійснив з міста Севастополя водами Чорного, Середземного морів через протоку Гібралтар, по Атлантичному океані, морем Норвезьким прибули в порт призначення Мурманськ. Екіпаж атомного підводного човна виконував бойове чергування по охороні прибережної зони акваторії Північно-Льодовитого океану. Курс пролягав іноді під льодяними кригами морів океану.

Під час одного з військових навчань, на субмарині сталася аварія, моряки тривалий час пробули під водою. Вдалося спливти на поверхню, але при цьому одержали завищену дозу радіації. За станом здоров’я, екіпаж був відправлений на профілактику у санаторій. За витримку і мужність відзначений додатковою відпусткою на батьківщину”.

Василь Іванович та Любов Андріївна були трудолюбивими, гостинними людьми, залюбки приймали гостей. З багатьох страв, які подавались до столу, особливо запам’яталися струдлі, вареники у сметані, дуже смачні коржі з маком, та тільки-но з льоху в глечику, прохолодна ряжанка з плівкою.

По життю склалося так, що Василь Іванович віку доживав на самоті. Деякий час з батьком жила дочка Наталія, а коли та вийшла заміж, залишився один, але провідували діти, онуки. Майже до останніх днів життя працював у шкільній котельні. Діждавшись онуків, помер у 1985 році.

Страшук Захар Федорович (1895-1952 рр.)

image397

Наймолодший син Федора та Олі, Захар, жив разом з батьками. Брат Гаврило, сестра Пріся маючи свої сім’ї, жили окремо. Брати Лук’ян та Іван служили у війську. З юнацьких років навчившись всіляким майстровим роботам, Захар полюбляв справи мирні, тому із задоволенням ходив на заробітки.

Приносив додому зароблені гроші, а працюючи у людей ще й був забезпечений харчами. Звичайно батьки були задоволені, але не один раз докоряли Захару, щоб женився та привів у дім молоду хазяйку, адже самі з роками старіли. Той не дуже квапився, але у вільну годину, після справ домашніх та заробітних ходив парубкувати.

Взимку ходив на вечорниці. По хатах, при лампадах, дівчата лузали насіння, хлопці забавляли дівчат всілякими розповідями, видуманими і справжніми, разом співали українських пісень. Закінчувалися зимові свята та дні відпочинку на Масляну. У ці дні весь мотовилівський люд збиралася на Зміїних валах. Молодиці та дівчата на вогнищах у сковородах пекли млинці, у казанах варили вареники з сиром, пригощали ними парубків, чоловіків, а ті в свою чергу частували наливкою, горілкою, звичайно і себе не забували. Запалювали з очерету солом’яного дідуха та веселились. Мотовилівські силачі змагалися у єдиноборстві, потім із багатьох саней лаштували паровоз і з високої гори летіли, що аж дух забивало. Гуляли з усієї сили, бо добре знали, що з приходом весни, наступала нелегка селянська праця.

Невдовзі розпочалася Перша світова війна 1914-1918рр, заробітків майже не було, тому наймається працювати на залізницю, зчіплювачем вагонів. Оскільки під час війни залізниці надавався статус важливого стратегічного об’єкту, у діючу армію не призивався, мав так звану броню. Залізничникам видавалося формене обмундирування, платили грошове жалування, забезпечували паливом (кам’яним вугіллям).

Кілька років по тому захворіла та померла мати Оля. Одночасно працювати на залізниці, господарювати дома, робити чоловічу та жіночу роботи самотужки було непосильно. Приглянулася Захару дівчина Федора, працьовита, за характером спокійна із заможної сім’ї. Невдовзі побралися.

У 1917році з війни повернувся брат Іван теж з молодою дружиною. Батьківська хата стала замалою, тому потрібна була нова оселя. Виручивши кошти за придане дружини Захара, Федори, Іванові срібні Георгіївські хрести, зброю та амуніцію, брати на батьківському подвір’ї побудували великий, на дві сім’ї, з окремими ходами будинок. Батько Федь наділив синів невеличкими ділянками землі.        

У сім’ї Захара та Федори народжуються діти: Оля, названа на честь матері Захара, Микола 1923р, Роман 1925р, Настя 1926р. Завели домашнє господарство: корову, поросят, птицю. По бережині річки Стугни, Захар Федорович косив лугову траву, сушив, скиртував у копиці заготовляючи сіно та підстілку худобі на зиму. На тім боці Стугни на гористих схилах був випас для корів, так і прозвали ту місцевість, Тімбок. Дружина Федора порала домашнє господарство, виховувала дітей, ходила до базару торгувати.

image399

Підростали діти, у всьому допомагали батькам. Якось під час оранки городу з 12-ти річною донькою Олею стався нещасний випадок, ненароком оступившись упала на плуг, смертельно поранившись, померла.

У голодомор 1932-1933рр вижили. Слід зазначити, що залізниця в житті селян завжди мала велике значення і відгравала важливу роль особливо у тяжкі роки холоду та голоду. Працюючи на залізниці, Захар Федорович отримував зарплатню, а по роботі мав доступ місто, де можна було щось виміняти з домашніх пожитків та купити хоча і не всі, але деякі продукти харчування. На той час у містах була запроваджена карткова система. Також рятувала корова, в сім’ї завжди було молоко. Допомагав удові покійного брата Івана, Євгенії, її молодший син Василь від голоду почав пухнути і ледь не помер. Разом виходили, залишився живим.

 Після визволення села від німецької окупації у 1943 році старшого сина Миколу мобілізували у діючу армію. Обороняючи рідний край, загинув. Звістка про смерть сина для батьків була приголомшеною. Тільки вчора бачились, розмовляли, а сьогодні вже нема його в живих. За якихось кількадесят кілометрів від рідної домівки похоронений у невідомій братській могилі. Ні тіла, ні прощання, ні панахиди. На війні, як на війні. Односельці вшанували пам’ять про Миколу Захаровича. Біля пам’ятника Воїну-визволителю, що в селі Червона Мотовилівка на мармуровій плиті увіковічено

image401

Діждавшись онуків, Захар Федорович помер у 1952-му, Федора Федорівна у 1965році.

Менший син Захара Федоровича та Федори Федорівни, Роман народився 1925 року. Дитинство та юнацькі Романа, схожі на долі інших його ровесників довоєнного часу. Допомагав батькам по роботі, ходив до школи. Закінчив сільську семирічку. Після визволення села від німецької окупації був призваний у Червону армію. У 1945-1947рр служив у групі Радянських військ в Болгарії місті Софія.

image403

Після демобілізації з армії працював на картонній фабриці у місті Києві. Згодом по слідам батька Захара, пішов працювати на залізницю. Спочатку працював сигнальником але постійно підвищував знання та професійний фах, закінчив середню школу у місті Боярка, потім згідно своєї кваліфікації, спеціальні курси. Незмінний черговий на ст. Жуляни. Почесний залізничник.

Робота була дуже відповідальною. По залізничній гілці постійно рухалися потяги з людьми, вантажем, тому до своїх обов’язків відносився належним чином, того ж вимагав і від підлеглих. За весь час роботи, на чергуванні Романа Захаровича не сталося жодної аварії.

Пам’ятаю, коли ще були дітлахами та їздили до Києва виглядаючи у вікно спостерігали, як високий на зріст чоловік, у кітелі залізничника, зі шпалами в петлицях, у червоному картузі давав прапорцем сигнал і електропоїзд рушав. З захопленням вигукували: “То дядько Роман, з нашої вулиці”!

А ще Роман Захарович був умільцем чистити колодязі. На той час у Страшуківській вулиці була єдина криниця. То був один з тих випадків, коли в гурт збиралися всі сім’ї. По закінченню роботи, під величезним осокором діда Марка Йосиповича, жінки стелили скатерті, зносили їжу що в кого було, разом сідали пили по чарці, співали пісень, а головне знали, що будуть з доброю водою. Потім затамувавши подих слухали розповідь дядька Романа:

“Після визволення Болгарії від фашистів, місцеве населення до Радянських воїнів відносилось доброзичливо, привітно. День Перемоги 9 травня, відзначалось болгарським народом як національне свято, і коли відбувався парад наших військ, центральна площа Софії була вщерть заповнена людьми. З піднятими вверх руками вітали:“Слава на Червената Армія” та кидали нам під ноги червоні троянди. Бруківка була повністю устелена килимом із квітів. Звуків чіткого кроку не було чути, стільки троянд в своєму житті ніколи не бачив. Потім чоловіки, жінки порушивши стройові ряди брали нас під руки і замість парадного маршу, вирувало живе людське море”. Тоді, навесні 1945-го все відбувалося так само, як і в далекому 1877-му (ще були живі свідки тих подій), коли народ Болгарії теж вітав російських воїнів-визволителів, які принесли на їхню землю довгоочікувану свободу. З гордістю згадував свого діда Федора, і від тих давно минулих героїчних почуттів служити в Болгарії було легко та приємно.

Дружина Романа Захаровича Марія 1925р народилася у селі Плесецьке, Васильківського району, Київської області, дівоче прізвище Гончаренко. По одній із версій, прізвище утворене від слів гончар і в давнину надавалось людям, які уміли виробляти глиняний посуд: горшки, макітри, глечики тощо. Поруч села Плесецьке у місті Василькові до сих пір існує завод по виготовленню сучасних виробів із глини. Тому ймовірно, що в недалекому минулому родичі Марії Мусіївни були вмілими майстрами по виготовленню глиняного посуду.

Батько Марії, Мусій Федорович працював на заводі ”Ленінська кузня”у відомчій охороні. Під час одного з чергувань затримав невідомого, який намагався проникнути на територію заводу. Як потім з’ясувалося був злочинцем, премійований 300-ми рублями. Мусій Федорович учасник Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр.

Мати Тетяна Семенівна, дівоче прізвище Солоная уродженка села Вербовці, Могильовської губернії, Білорусь. В сім’ї було 6 дітей: Олена, Катя, Микола, Федя, Володя, найменша Марія.

Дитинство було нелегким, пам’ятає голодомор 1932-1933рр, як ходила зі старшими братами та сестрами викопувати по городах та полях мерзлу моркву, картоплю, в ліс збирати жолуді, розрізали соняшничиння та задубілими пальцями від холоду виймали м’якоть і щоб не померти від голоду, їли. Ранньої весни варили бур’яни: калачики, шпориш та інші трави. Тієї весни 1933-го на людських подвір’ях і городах їх було багато. Там де від голоду померли люди, лобода виростала на рівні з хатами і в тій лободі натрапляли на померлих людей. У ті дуже тяжкі часи виживання, лихо не оминуло і сім’ю Гончаренків. Син Володя безслідно зник, вкрали, і подальша його доля невідома, як і не було дитини. Меншого Федю, у лісі укусила гадюка. Молодий ослаблений організм не витримав зміїної отрути, помер.

Під час німецької окупації, в 1942 році, як і багатьох односельців, Марію та сестру Олену відправили на примусові роботи до Німеччини. Марія працювала на деревообробному комбінаті по виробництву меблів з цінної деревини породи бука. Комбінат працював цілодобово. Для хазяїна Франса Міли було лише одне, робота. Марія Мусіївна згадує: “Коли приходили вагони з кругляком, нас на рівні з чоловіками теж примушували розвантажувати важкі колоди, і відразу без відпочинку вантажили меблі, щоб не було затримки потягу. Потім запрягалися в шлеї, і неначе коні, на котках котили колоди до пилорами. Ніхто не рахувався з молодими дівчатами, яким в майбутньому потрібно буде ще народжувати дітей. З неволі визволили американські та англійські війська”. За тяжку, майже нелюдську працю, як остарбайтер на старості літ, Марія Мусіївна отримала невелику грошову компенсацію.

У 1948 році працювала на картонній фабриці у місті Києві, де знайомиться з Романом Страшуком. Одружуються та оселяються у Червоній Мотовилівці. Роком пізніше, двоюрідний брат Володя одружився з Надією, також працівницею фабрики. Таким чином майже відразу утворилося два сімейні подружжя Страшуків. Марія та Надія – подруги, родом з села Плесецьке.

З роками Роман Захарович та Марія Мусіївна збудували новий цегляний будинок, виростили та віддали заміж дочок Олю, Валентину та Раїсу.

image405

Син Раїси Романівни Тарас, краєзнавець. З шкільних років цікавиться історією рідного краю. Дослідивши історичні матеріали захистив авторську працю “Рідне село”. У Малій Академії наук та є одним з співавторів книги “Мотовилівка на вістрі історії та сучасності”.

Роман Захарович був чуйною, з добрим серцем людиною. Коли після смерті рідної сестри Олени, (дружини Марії Мусіївни), залишилось двоє неповнолітніх, осиротілих дітей, Роман Захарович не роздумуючи взяв їх на виховання та мовив: “Діти в сім’ї не поміха”. Анатолій та Зінаїда діти війни. Закінчивши школу здобули робітничі професії. Анатолій, будівельник, Зінаїда, швея. Ставши дорослими, поодружувалися, завели свої сім’ї.

Роман Захарович помер у 1992 році. Нині найстаршій з роду Страшуків, Марії Мусіївні виповнилося 89 років. Діждалась 6 онуків і 12 правнуків. Надані нею спогади, перекази надзвичайно цікаві і використані при дослідженні та вивченні Родословної.

Страшук Гаврило Федорович (1888-1932рр.)

Посадила стара мати три ясени в полі,

А невістка посадила високу тополю,

Сестра в лузі дівчині зарученій червону калину.

Укр. нар. пісня.

Про життя найстаршого в сім’і Федора та Олі, сина Гаврила, спогади надають Страшук Марія Мусіївна 89 років, його онука Белякова Тетяна Яківна 51 рік, правнучка Добрикіна Ніна Петрівна 46 років. Із наданих ними спогадів, сімейних фотографій, дізнаємося наступне. Відбувши військову повинність у 1912 році, Гаврило одружився з сусідською дівчиною Марійкою.

image407

Неподалік річки Стугни, на батьківській бережині побудували новий будинок. На той час річка Стугна була більш повноводною, тому городина молодих новоселів знаходилася майже поруч з рівчаком. Тримали домашнє господарство, в сім’і народилось п’ятеро дітей. Олександра 1914р, Надія, Гордій 1918р, Марко, Яків 1926р.

Під час Першої світової війни 1914-1918рр. Гаврило Федорович з резерву був мобілізований в дружину народного ополчення тилового гарнізону міста Василькова. З 1915 року Київська губернія вважалась прифронтовою зоною. У тиловому повітовому місті Василькові, ратники державного ополчення несли службу замість відбутого на фронт гусарського полку. В їхні обов’язки, входила охорона важливого стратегічного вузла ст. Фастів, залізничного насипу через річку Снітинка, залізничної колії по якій рухалися ешелони з фронту на фронт та інших тилових об’єктів на випадок диверсій.

Дружинники Державного ополчення прирівнювались до військових, тому крім жалування отримували харчовий провіант до якого входили галети, консерви, різні крупи, борошно, згідно норм довольства, надавалась табельна зброя, забезпечувалися обмундируванням. Форма ополченців включала: гімнастерку, шаровари, кожаний реміньз мідною бляхою, чоботи, шинель, кашкет.На кашкеті, навідміну від армійської кокарди носився ополченський хрест.

Гаврило з Марійкою пережили революційні потрясіння, жахіття громадянської війни, епідемії хвороб. Нарешті настав спокій. З мирним життям ростили дітей, трудилися та приробляли у сім’ю. Як і багато людей того часу ходили до церкви. В серпні, зі святом Маковія розпочиналася Спасівка. В народі ще називали Яблучним, Медовим або Спасом на воді. У ці дні святили квіти, “маковійчики” – маківки зжитніми колосками,воду, стільники меду та фрукти. З церкви до дому, люд повертався великою юрбою берегом Стугни, пригощаючи один одного свяченими яблуками, грушами, вмивалися річковою водою, бо вважалося, що в ці дні цілюща вода. Дівчата, освячені квіти вплітали до своїх кіс, бо від цього квітне дівоча врода і краса. Господарі водою кропили худобу, копиці сіна, бджіл, колодязі. Потім з родичами або сусідами сідали обідати. Господині до столу готували пироги, вареники, пампушки з маком, різноманітні медяники та маківники.

Та наступив час колективізації. Прийшли активісти-виконавці, повитрушували мішки, торбини, забрали худобу. А ще на велику біду пізньої осені 1932 року трапились великі дощові зливи. По вулицях водою виливались рівчаки, річка Стугна вийшла з своїх берегів. Вода наблизилась до домівки Гаврила Федоровича і підземні води затопили погребну яму, в якій зберігався запасений на зиму городній урожай.

Потім настали невластиві для тієї пори року сильні ранні морози, навіть старожили не пам’ятали подібної природної стихії. Їстівні запаси загинули, споживати було нічого. Тієї ж осені настав страшний голод. Першим занедужав та помер Гаврило Федорович. Без чоловіка, майже без продуктів харчування жити стало вкрай тяжко. Чим могли допомагали родичі, ділилися останнім що було, але в самих теж була скрута. Удова Марійка разом зі старшою дочкою Олександрою пішли працювати в колгосп, але це не допомогло.Незабаром померла дочка Надійка. Красива на вроду, як тая червона калина, дівчина на виданні, заручена, але зіграти весілля не довелось. Безжалісна смерть голодомору 33-го забрала Надійку з життя.

Син Гордій закінчує сільську семирічку. Навчається професії крою та шиття і у 1939 році по спеціальності поступає в контору обслуговування пасажирів Південно-Західної залізниці. Одружується з Сербин Онилою. Народжується син Петро.

image409

image411image412

У 1939 році призивається на кадрову службу у Червону арію. Учасник Радянсько-Фінської 1940 року війни. Після демобілізації Гордій Гаврилович поступає в 1-й Київський загін воєнізованої охорони, але відразу залишає службу і повертається на попереднє місце роботи закрійником у контору. Звільнений у вересні 1941 року у зв’яку з припиненням існування Південно-Західної залізниці. Під час Другої світової війни періоду 1941-1943рр залишається в Мотовиліці.

Листопад 1943 року. Від німецької окупації звільнені села і міста Київської області, але фашисти будь що намагаються повернути втрачені позиції. Точаться запеклі бої за важливий залізничний вузол Фастів. Багатьох чоловіків, повнолітніх юнаків Мотовилівки мобілізують у діючу армію і відразу на передову лінію фронту. Серед них і Марійчині сини Гордій та Марко. Ще не встигли висохти материнські сльози прощання, як прийшла звістка про загибель обох. Марійка з невісткою Онилою найняли підводу та відправились на пошуки погиблих до села Волиця, де точилися кровопролитні бої та був прорваний нашими військами німецький фронт. Тіло Гордія вдалося відшукати неподалік села Триліси, тіло сина Марка знайти не вдалося. Гордій Гаврилович похований на кладовищі у селі Червона Мотовилівка.

Кинулись інші жінки за своїми загиблими чоловіками, матері за синами, але було вже запізно, були сховані в землі. Так і спочивають у невідомих одиноких і братських могилах край поля де колоситься пшениця, цвітуть жита Страшук Марко та багато інших юнаків нашого краю.

image414

image416

Підростаюче молоде покоління на гранітні плити монументу Воїну-визволителю завжди кладуть живі квіти вшановуючи та зберігаючи пам’ять по загиблим на війні наших односельців. На фронтах Другої світової війни загинуло 8 чоловік із мотовилівських родин Страшуків.

Наймолодший з дітей у сім’ї Гаврила Федоровича та Марійки, син Яків, народився у 1926 році. Після війни разом з двоюрідними братами Володимиром, та Романом працював на картонній фабриці у місті Києві. Брати між собою дружили. Коли Володя та Роман вступали в сімейний шлюб, був у них за свідка.

А в 1962 році й сам одружився з Марією, родом із села Велика Мотовилівка, дівоче прізвище Янковська. У 1963 році народилася донька Таня. Яків Гаврилович та Марія Максимівна були добрими людьми. По життю сталося так, що рідна сестра Марії Максимівни, Галина, померла у молодому віці. Залишились маленькі діти. Мабуть так уже повелося в роду Страшуків допомагати сиротам-дітям та виводити їх у люди. Яків Гаврилович та Марія Максимівна взяли на виховання ще зовсім маленьку, 1972 року народження, трирічну дівчинку Таню. Так і прозвали її Танею-Маленькою, а рідну дочку Таню, називали Танею-Великою. Пройшли роки. Таня-Маленька стала дорослою, здобула вищу освіту, закінчила Київський інститут зв’язку. І якщо комусь доведеться у справах побувати у 141-му відділенні зв’язку міста Києва, Вас обов’язково зустріне і неодмінно привітає, завідуюча відділенням, вихованиця із роду Страшуків, чарівна Гальченко Тетяна Петрівна.

На разі ми не маємо спогадів про дочку Федора та Олі, рідну сестру Гаврила, Прісю. Відомо лише те, що вийшла заміж у село Порадівку за Крушинського Петра. У молодому віці залишилась без чоловіка, вдруге заміж не вийшла. Померла на початку 1960-х. років. Мала двох дітей, сина Миколу, дочку Олю. Ольга Петрівна вийшла заміж за Семенець Андрія. Переїхала жити у Велику Мотовилівку, по вуличному прозивалась “Порадівка”. З чоловіком Андрієм виростили дочок Марію1949-го та Лідію 1954-го років народження.

Грапівські Страшуки

Завжди приємне враження залишається від зустрічей з доброю і привітною тіткою Ганнусею. Тихоненко Ганна Макарівна 81 рік, охоче відгукнулася на нашу пропозицію і погодилася надати та доповнити спогади про рід Страшуків.  

Неподалік Страшуківської вулиці з дружиною Олександрою із роду Рекрута-Страшука жив Страшук Олекса. В селі цей рід ще називали Грапівські Страшуки. Із усього мотовилівського роду Страшуків, Олекса, вважався самим заможнім. Мав землі два нарізи, пару їздових коней, кобилу, лошаків та бричку не гіршу за панську. В садибі була своя конюшня. На конях з подвір’я виїжджав неначе вельможа, тому дістав вуличне прізвище “Граф”. У громадянську війну коней та бричку реквізували не то червоні, не то білі і були такі. Оскільки на старості літ не зовсім чітко вимовляв літеру “Б”, жалувався людям: “Грапонули”, відтоді з Графа став Грапом, а його діти стали прозиватися Грапами. Олекса з дружиною Олександрою прижили дітей:

image418Тихоненко Софія Олексіївна. (1908-1992рр). У середині 1920-х років в Червоній Мотовилівці на кутку Дубинка, хлопці і дівчата із самоучок-музикантів організували самодіяльний струнний ансамбль і назвали його “Мотовилівські музики”. На той час у народі популярними були такі музичні інструменти як скрипка, гітара, балалайка, мандоліна.На них було легко навчитися грати та дешевше придбати. Пізніше до ансамблю приєднався гармоніст з бубоном. І хоча “Мотовилівські музики” далі крім Мотовилівки на гастролі не виїжджали, їх залюбки запрошували на весілля, вечорниці, інші гуляння. Під гармонь і бубон танцювали, під гітару слухали ліричні романси.

 

 

image420

image421

Початок 1930-х років для Софії радісні і водночас трагічні. У 1932 році Софія виходить заміж за Тихоненко Макара. У тяжкий рік голодомору 33-го народжується дочка Ганнуся, але помирає мати Олександра. Софія йде працювати в колгосп, чоловік Макар на залізницю вантажником, а незабаром чоловіка Макара призивають на службу у Червону армію. Зимою 1939/40рр разом з мотовилівчанами Страшуком Гордієм, Страшуком Терентієм, Семенець Семеном бере участь у бойових діях Радянсько-Фінської війни.

 

 

image423

З початком Другої світової війни, у 1941 році чоловіка Макара мобілізують в діючу армію. Софія Олексіївна з дітьми проводжала чоловіка на фронт. Макар Михайлович брав участь в липневих боях при обороні міста Фастова. А вже скоро по тому через село похмуро відступали наші солдати. По той бік рівчака Стугни на горі, догорав підбитий з червоними зірками літак, а в ночі селяни розкрадали залишене владою колгоспне збіжжя та живність. Потім зайшли німці. Першим ділом прийнялися за свиней та курей і майже все пограбоване людьми колгоспне добро відібрали, повантажили на підводи і пішли далі.

Люди балакали, що у Фастові знаходяться полонені червоноармійці і серед них ніби бачили чоловіка Макара. Софія Олексіївна зібрала передачу з харчів, одежини та з дочкою Ганнусею пішли дізнаватися за чоловіка. За колючою дротяною огорожею, під відкритим небом, голодні, в обшарпаному обмундируванні сиділи наші солдати. Кілька раз обійшли загорожу, гукали, розпитували, але ніхто нічого не знав. Через дріт перекинули солдатам передачу і з плачем повернулися до дому. У 1965 році прийшло повідомлення, що чоловік Макар загинув 41-го року під Фастовом. Син Анатолій, як член сім’ї загиблого учасника бойових дій отримав квартиру у місті Києві. У селі Червона Мотовилівка біля пам’ятника Воїнам-визволителям увіковічено

image425

image427

Під час німецької окупації разом з матір’ю Софією на поле ходила працювати і дочка Ганнуся. Потрібно було якось виживати та уникнути відправки до Німеччини. Робота залишилося майже

такою, як і при Радянській владі, помінялася тільки назва. Замість колективного господарства, (колгоспу) стало громадське господарство. Управляючий наділяв площі під сільськогосподарські культури і день у день з ранку до ночі працювали. Високоякісну продукцію урожаю, такі як жито, пшеницю німці забирали. Селянам за роботу в основному давали ячмінь, овес керосин, цукор, сіль, вироби з тканини і при цьому ще й одурювали. Марками (німецькі гроші) з людьми розраховувалися рідко.

До наставання холодів запасалися дровина. Щоб не боязно було, малі і дорослі збиралися в гурт і в ліс за хмизом. Одного разу зайшли аж у Вовчанський ліс. Ганнуся відбилася від гурту і заблукала. Зустрілася з невідомими людьми. Ганнусю відвели до землянки, нагодували, розпитали звідки. На другий день зав’язали очі, вивели на край лісу, піддали на плечі в’язку хмизу і дуже наказували, щоб нікому не розповідала де була. Як потім дізналася то були партизани.

image429

Страшук Терентій Олексійович(1909-1970рр). На Фінській 1939 року війні отримав тяжке поранення в ногу. Видалити кулю з ноги було неможливо, тому при ходінні кульгав. Під час Другої світової війни в Червону армію не призивався, як до стройової не придатний. Працював у колгоспі мельником. Людям лагодив та гострив пилки, сокири. Дружина Параска Савівна, дівоче прізвище Софієнко. Дочка Оля.

У Страшуківській вулиці зі своїми синами Тимофієм, Степаном, Ігнатом жив Страшук Павло. Павло учасник Першої світової війни 1914-1918рр. Про життя, дату народження і смерті Павла невідомі.

 

image431

image432

Страшук Тимофій Павлович 1914р, учасник бойових дій Другої світової війни. Брав участь у визволенні Фастівщини. Загинув у листопаді 1943 року під селом Бердники. У Червоній Мотовилівці біля пам’ятника Воїну-визволителю увіковічене його ім’я. Похований на сільському кладовищі.

image434

 

 

image436

image438

 Страшук Марія Федорівна, знатна доярка, завідуюча молочної ферми колгоспу “Рассвет”. 1969 року член Української делегації передовиків сільського господарства на Третьому Всесоюзному з’їздуколгоспників.

image440

image442

image444

За трудові досягнення Марія Федорівна нагороджена орденами “Жовтневої революції”(номер ордена 41716), “Знак пошани” (номер ордена 426540), медалями. Обиралась депутатом Червономотовилівської сільської Ради.

Страшук Степан Павлович 1908-1944рр. Дружина Федора Іванівна (1910-1981рр). Степан Павлович учасник Другої світової війни. В боях з німецько-фашистським окупантами отримав поранення. Евакуйований у госпіталь місто Молотовськ, (нині Северодвинск, Росія) де від тяжких ран помер. Біля пам’ятнику Воїну-визволителю села Червона Мотовилівка викарбовано

image446

image448

image450

image452

На фотографії Страшук Мартин з дружиною Євхимією Михайлівною, дочками Софією, Марією та сином Володимиром. Перед Другою світовою війною Мартин був головою Червономотовилівської сільської Ради. Під час наступу німців, як партійний працівник з сім’єю був евакуйований на Далекий Схід. Після війни в село повернулася лише Євхимія Михайлівна з сином Володимиром. Дочки повиходили заміж, чоловік Мартин по партійній лінії пішов на підвищення, Спочатку працював другим секретарем у місті Гребінки Полтавської області, потім був направлений в Західну Україну. Там і залишився.

На разі ми не маємо спогадів про Страшука Ігната Павловича, який з дружиною Ганною, сином Іваном та дочкою Софією жив на краю Страшуківської вулиці.

І на жаль нам зовсім нічого невідомо про однойменний рід з хутора Страшуки, хоча й далекими але теж нашими родичами.