Мотовилівка і мотовилівчани - 1

Янковська Ніна Павлівна (1939р)

В цій розповіді ми Вас познайомимо про мотовилівський рід Янковських, трьох поколінь орденоносців, нагород мирних і бойових.

Народилася Ніна Павлівна у селі Кощіївка, нині Фастівського району, Київської області. Невеличке село розташоване серед лісу над Унавою та неподалік річки Ірпінь, за 7 кілометрів від зупинки залізничної платформи Вишняки. Дівоче прізвище Савченко.

Ніна Павлівна з сумом розповідає про життя у ранньому віці своєї матері, Марини Фоківни (1895-1985рр). Вийшла заміж, прізвище та ім’я першого її чоловіка в пам’яті не збереглося. У молодого подружжя народився первісток. Але сімейне щастя було не довгим. У 1931 році чоловіка заарештували у причетності до сфабрикованої ОДПУ так званої справи “Промпартії”. На разі нам не відомо причетність чоловіка Марини до цієї справи, але був заарештований. Від людей дізналася, що знаходиться у слідчому ізоляторі станції Миронівка. Зібравши теплі речі та дещо з харчів повезла передачу чоловіку, але зустрітися з ним уже ніколи не доведеться. З приймального віконечка буркнули:“Вибув”. За яких обставин і куди “вибув”, Марина так і не дізналася. Подальша доля чоловіка невідома.

Приїхала до дому, а на подвір’ї люди. Нещасний випадок стався з її дитиною. Сусідка, яка малася наглядати за малям, відлучилася. Граючись, малюк захлинувся у діжці з водою. В один день не стало чоловіка та сина. Від таких трагічних збіг обставин, деякий час не могла прийти всебе. Спочатку працювала по людях у наймах, а коли був створений колгосп, до виходу на пенсію працювала у ньому. У 1938р Марина Фоківна вступила в сімейний шлюб з Савченко Павлом Охрімовичем 1905-1990рр, удівцем, у якого було двоє своїх дітей. Через рік народилася дочка Ніна. Павло Охрімович учасник бойових дій Другої світової війни. Нагороджений бойовими медалями та орденами. У мирний час працював у колгоспі фуражиром та доглядав волів.

З свого раннього дитинства, Ніна Павлівна пам’ятає як з братами ховалися у погріб, коли на подвір’я заходили німці щоб поцупити курей, та коли з ревом над селом пролітали літаки і було дуже страшно. У семирічному віці пасла в лісі свою та людські корови. Як у шкільні роки разом з подругами, на Великдень ходили до сусіднього села Дорогинка святити паску (у Кощіївці церкви не було) та як вчителі визивали батьків та погрожували виключити зі школи.

image327

Свій трудовий шлях, Ніна Павлівна розпочала в 15-ти річному віці, дояркою в колгоспі ім. 20-річчя Жовтня. Праця не легка. Доїли корів руками, тричі на день. Перша дійка о 6-й ранку, вечірня о 20-й. Крім того потрібно було нагодувати худобу, напоїти, почистити від бруду, підстелити соломи. Після доїння мили молочні бідони. Один раз на тиждень надавався вихідний день. На домашні справи часу не вистачало, про дозвілля годі було й думати. У 1958 році з Фастівського району у Москву, на виставку досягнень народного господарства (ВДНГ) направляють передовиків виробництва. Серед них і 19- річна Ніна Савченко. Там, під час святкових урочистостей, Ніну Павлівну нагороджують орденом “Знак Пошани”.

З сучасного покоління молодих людей мабуть мало хто знає, що у ті часи, членам колгоспних сімей не видавалися паспорти. Це було зумовлено тим, щоб колгоспники не змогли виїхати в інше місце проживання, поміняти роботу, а їхні діти повинні були йти працювати у колгосп. Якщо потрібно комусь виїхати у невідкладній справі, наприклад в інше місто, з сільської Ради видавалася короткочасна довідка, яка посвідчувала особу людини. Рідко кому з дітей колгоспників вдавалося отримати достойну освіту. Спеціалістів сільського господарства, вчителів, голів колгоспів направляли у села з району та області. Навіть по вказівці з верху призначалися голови сільських Рад. Голосування по них на виборах було чистою формальністю. Брат Микола на той час працював у Бородянському районі в бригаді будівельників. Запросив Ніну і таким чином вдалося отримати паспорт, в іншому селі, іншому районі.

На початку 1959 року, Ніна Павлівна поступає на виробництво “Київський Привокзальний Залізничний поштамт”. Обслуговувала кореспонденцію Південно-Західного напрямку. Бригадир сортувальників. За сумлінну працю нагороджена медалями.

image329image331

На виробництві познайомилася з жителем Великої Мотовилівки, Янковським Віктором, своїм майбутнім чоловіком. Після робочої зміни, у перший день знайомства, через Вишняківський ліс, проводжав балтійський моряк молоду дівчину додому. Незабаром і побралися. На весіллі грала духова музика із села Кощіївка.

image333

Янковський Віктор Якович 1934 року народження. У 1954-1958рр. служив на Двічі Червонопрапорному Балтійському флоті, моряк-підводник. Після демобілізації працював на Київському Привокзальному Залізничному поштамті. Начальник виробничої зміни. Ветеран праці, нагороджений.

 

 

 

 

 

image335

image335

image335

 

 

 

 

 

 

image341

Після одруження Віктор Якович та Ніна Павлівна проживають у Великій Мотовилівці. Будують новий цегляний будинок, заводять домашнє господарство. В обійсті була коза, птиця, на забій кабанчик, держали на відгодівлю бичків. Згадуючи Віктора Яковича особисто додам: “Надзвичайно товариський, в спілкуванні виважений, завжди ввічливий і трудолюбивий чоловік. На прохання допомогти ніколи не відмовляв. По роботі багато разів допомагав нашій родині”.

Віктор Якович та Ніна Павлівна прожили в подружньому житті 49 років. Самі та їхні діти завжди гостинні, доброзичливі, привітні люди. Родаються з численними своїми родичами. Ніні Павлівні виповнилося 75 років. Діждавшись 5 онуків, Віктор Якович помер у 2009 році.

На Афганській війні.

image343

На фотографії син Ніни Павлівни та Віктора Яковича, Янковський Микола 1963 року народження. На грудях орден “Червоної зірки”. Микола Вікторович учасник бойових дій в Афганістані періоду квітень-грудень 1983 року, інвалід війни 2-ї групи. Після закінчення Великомотовилівської восьмирічної школи у 1981 році поступає в ГПТУ-5 і здобуває професію плиточник. Працював на будівництві в місті Києві. У 1982 році призивається до лав Радянської армії.

Перші пів року служби проходив в навчальній військовій частині в місті Ашхабад, Туркменія. Навчання молодих воїнів проводилися по спеціальній військовій підготовці: досконало володіти вогнепальною зброєю, пістолетом, автоматом, кулеметом, гранатометом, метанню гранат.

По вогневій підготовці вмінню уражати цілі вдень і вночі. Кожен солдат повинен бути обізнаним саперній справі. Вивчали зразки мін та їх знешкодження. Особливе місце займала фізична підготовка на витривалість та вправам рукопашного бою. Все це свідчило про те, що солдат готовили до бойових дій в Афганістані, де вже 3 роки йшла війна. Не приховували цього й командири.

Афганістан, країна розташована в центрі Євразії. В стратегічному плані надзвичайно важлива. “Гірський стрілецький майданчик”, так називали країну військові. Розташовані в ній радари ППО були зручними для контролю повітряних цілей і взагалі території у регіоні, тому до цієї країни завжди був прикутий інтерес особливо таких держав як СРСР, США, Великобританія. У кінці 1979 року, Радянський Союз намагаючись зберегти сфери впливу ввів в Афганістан “миротворчий військовий контингент”. Народ Афганістану не сприйнявши радянських ідей зі зброєю в руках став на захист своєї країни, що вилилося у криваву багаторічну людську бійню.

Перед рядами шеренг зачитали наказ:для надання допомоги дружньому афганському народу та планового поповнення обмеженого миротворчого контингенту...Це означало на війну.

В квітні 1983 року, перетнувши кордон по мосту через річку Аму-Дар’ю, молодший сержант Микола Янковський прибув у місто Айбак (афганська провінція Саманган), де був зарахований в Окремий 154-й загін спеціального призначення (п/п 35651), підпорядкований безпосередньо Головному розвідувальному управлінню ГРУ Радянської армії. Командир загону майор Стодеревський І.Ю, начальник штабу капітан Ахметов, командир 1-ї роти капітан Самойлов Олексій, командир 2-го взводу ст. лейтенант Меркулов Микола. image345

В обов’язки Окремого 154-го загону входило збір розвідувальних даних, та швидке реагування по знешкодженню озброєних угруповань противника. Також проводилися засади, та зачистка місцевості від душманів (духів). Лінію фронту не було. Бойова обстановка могла виникнути в будь-якому місці і в будь який час. Для оперативних дій, загону надавалася військова техніка, бойова машина піхоти (БМП-2), та вертольоти.

Звичайно, ставлення до наших воїнів було ворожим і все ж стосунки, відносини з мирним населенням відбувалися. По місцевим звичаям, чужинець в кишлаку, гість. Наші солдати купляли у місцевих хліб (лепёшки), виноград, кавуни інші продукти харчування, але була війна і уже за територією мирних кишлаків, гостинні хазяї ставали смертельними ворогами. Між ворогуючими сторонами пощади один одному не було.

В складі Окремого 154-го загону, молодший сержант Микола Янковський брав участь у військових операціях та бойових діях по знешкодженню опорних пунктів душманів, блокуванню каналів поставки їм зброї та боєприпасів. На його очах гинули товариші, безліч поранених та хворих. Особовим складом, підрозділи загону повністю ніколи не були укомплектовані.

У грудні 1983 року на перевалі Саланг проводячи розвідку боєм, дозорна група сержанта Янковського обережно, крок за кроком по гірській тропі просувалася вперед. За місяці проведені в Афганістані уже звикли до гірської місцевості, тому на підозріле шарудіння відреагували відразу. Першим що спало на думку “Засада. То чому не стріляють? Мабуть міни”. Чекати до ранку саперів було ніколи. Позаду основна група може зазнати раптового нападу. Микола відсилає зв’язкового попередити взвод про небезпеку, віддає бійцям наказ прислухатися та пильно стежити за місцевістю, сам не вагаючись рухається вперед і наступає на міну. Гуркіт розірвав нічну темряву, перед очима побачив вогняне сяйво та впав в забуття. До свідомості прийшов у вертольоті, який доставив в Кабул. Болі не відчував, давали знеболююче. Поранення виявилося тяжким. Особливо постраждала нога, почалася гангрена, довелося нижче коліна ампутувати ногу. Також були ушкоджене ліве око та щелепа. Закінчуючи свою розповідь Микола Вікторович повідомив, що від смерті врятував бронежилет, а від лікарів почув: “Народився у сорочці”.

Безумовно, своїм мужнім вчинком Микола Янковський попередив про небезпеку та врятував життя своїм бойовим товаришам. За геройський подвиг нагороджений орденом “Червоної зірки” та Грамотою Президії Верховної Ради СРСР з врученням знаку Воїн-інтернаціоналіст. Уже в незалежній державі Україна, також відзначений медаллю “Захисник Вітчизни”.

image347image349image351image353

Після поранення тривалий час лікувався у Ростові-на-Дону. Провідувати сина приїжджали батьки.

Нині Микола Вікторович на пенсії. Як учаснику бойових дій, інваліду війни 2-ї групи, держава надала 3-х кімнатну квартиру в місті Києві та соціальні пільги. Має двох дорослих синів Олега та Романа. Кожного року, 15 лютого, в роковини виводу військ з Афганістану зустрічається з бойовими друзями.

 

 

Каплін Андрій Миколайович (1887-1932рр.)

image355

На фотографії рядовий надстрокової служби царської армії 1907-1917 років, музикант полкового оркестру, Каплін Андрій.

Всі нижче наведені факти, події минулих літ з життя родини Капліних записані зі спогадів дочки Андрія Миколайовича, Павленко Надії Андріївни, 88 років.

Андрій Миколайович народився у селі Кікосовка, поблизу містечка Лальськ, Росія. Про батьків будь яких відомостей не збереглося, але із переказів відомо, що сім’я була середнього достатку. З самого дитинства у малого Андрія виявилися здібності до музики. Майстрував собі дудочки та пілікав на них, а коли пішов до школи, самостійно та з допомогою знаючих в музиці людей вивчав ноти та опановував музикальні інструменти. Мав сильний голос, красиво співав.

Призваний у 1907 році відбувати військову повинність, був зарахований в полковий оркестр. На запрошення диригента полку залишився на надстрокову військову службу, на якій прослужив 10 років та став професійним музикантом.

Уявімо собі дореволюційне життя столичного чи будь-якого провінційного міста. На свята, вихідні дні жителі залюбки йшли в місцевий парк відпочинку, де грав військовий духовий оркестр, на той час популярний та любимий в народі вид музикального мистецтва. Дітвора весело гомоніла на атракціонах. За кавою в кафештанах відбувалися зустрічі дорослих, обмірковувались ділові пропозиції, обговорювались останні новини та чутки. Перехожі уповільнювали крок, щоб насолодитись звуками чарівних мелодій вальсу “На сопках Маньчжурії”, “Амурських хвиль”. Взявшись під руки, молоді пари прикриваючись парасольками від сонячного проміння а можливо від сторонніх поглядів, освідчувалися в коханні.

Без духового оркестру не відбувалося жодного військового параду, зустрічей на високому рівні, церемоніальних дійств. Вважалось, що музиканти виключно мирна військова професія, але це тільки на перший погляд.

Андрій Миколайович учасник Першої світової війни 1914-1918рр. Під марш полкового оркестру розпочинався наступ військ. На полі бою, музиканти завжди були поруч прапороносця, оберігали та захищали прапор полку, тому разом з трубами, барабанами, на плечі музиканта завжди була гвинтівка. Після бою, з траурним маршем в останню путь проводжали загиблих товаришів. Під час фронтового затишшя, музиканти піднімали настрій, бойовий дух солдатів та офіцерів.

Після ліквідації царської армії у 1918 році, Андрій Миколайович повертається на батьківщину у село Кікосівку, та одружується на молодій сільській дівчині Безносіковій Парасковії, 1897р. Парасковія з бідної селянської сім’ї. З раннього дитинства росла без матері, (та померла молодою). Виросла з мачухою, в якої було троє своїх дітей, пізнала весь тягар нелегкої домашньої та праці в наймах.

У сім’ї Капліних народжуються діти: Василь 1922р,Надія 1926р, Антоніна 1929р. Молоде подружжя було трудолюбивим, побудували новий будинок, тримали домашнє господарство, сіяли льон. Парасковія Василівна ткала полотно. Багатющий край Півночі Росії був щедрим на природні дари. Навкруги тайга, кожний житель мисливець і в кожного мисливця кінь. У Андрія Миколайовича була своя зимівля, невеличка хатинка у лісі, тому завжди приходив з дичиною. У міжсезоння збирали гриби, ягоди єжевіки, брусніки, клюкви, черніки. Річка Луза кишіла рибою, споживали свіжою, солили, в’ялили, фрукти сушили. Взимку, з вичиненої шкіри шили жилети, шапки, рукавиці, пили цілющі узвари. Сім’я жила у достатку.

Та настав час колективізації. Вимушено, “добровільно” здавши коней, худобу разом пішли працювати у колгосп. За інших обставин “розкуркулювання” та висилка до Сибіру. Повсякденна колгоспна праця за трудодні негативно позначилася на здоров’ї. У 1932 році Андрій Миколайович простудився та помер від запалення легенів. З трьома малолітніми дітьми, Парасковії Василівні було виживати тяжко. Не вистачало часу, чоловічих рук, з продуктами харчування все далі ставало скрутніше. Голод та холод стукали у двері оселі. Ще донедавна, сім’я середнього достатку стала бідною.

Світ не без добрих людей. У скрутну годину допоміг Григорій Чижевський 1906рн, уродженець міста Києва, який відбував заслання в селі Кікосівка по “політичним мотивам”, але цікаво, що сам Григорій Андрійович ніколи не переймався політикою. У 1929 році по доносу та сфабрикованій справі був засуджений та висланий на 5 років заслання. У 1934 році Парасковія та Григорій вступили в сімейний шлюб. Одружитися на жінці з трьома дітьми, вчинок безумовно благородний. До дітей Григорій Андрійович відносився добре, справжньою батьківською теплотою. У тому ж році переїжджають до міста Києва, матері Григорія, яка жила на Татарці.

Місто зустріло з прохолодою, ще існували картки на основні продукти харчування, відразу виникли проблеми з працевлаштуванням. Григорій Андрійович з судимістю та забороною до трьох років проживати у великих містах, Парасковія Василівна взагалі без будь якої спеціальності. Знайомі порадили їхати у село Фастівець за 8 кілометрів від міста Фастова.

Згадує дочка Надія Андріївна 88 років:Замість мальовничих, цвітучих українських сіл, про які часто розповідав отчим, перед нами постало зубожене та спустошене село. Після голоду 1932-1933рр про який не відали ні сном ні духом, залишилися зруйновані хати, інші стояли без дверей, замість вікон зіяли чорні діри. По вулицям села, подекуди пересувались виснажені люди. Сільська Рада по договору, що хтось із дорослих буде працювати в колгоспі, виділила одну із таких запустілих хат. Привели її до ладу та почали жити”.

Сільська робота для Парасковії Василівни ніби не в новину, але звикати обробляти цукрові буряки було тяжко. Допомагали діти. Йшли у ланку ще й тому, хто працював на полі, привозили пшоняну або ячневу кашу та давали кусень хліба. Дочка Тоня пасла череду людських корів, теж щось перепадало з харчів.

image357

Село поступово відроджувалося. Григорій Андрійович був умілим чоботарем. Шив, ремонтував селянам взуття, парубкам кирзові, ялові чоботи, молодицям хромові і як колись в давнину фарбував у червоний колір. Парасковія Василівна привезла з собою багато полотна, тому одежею та взуттям були забезпечені. Діти ходили до школи, швидко опанували українську мову, навчалися добре та на відмінно.

Син Василь мав сильний голос, гарно співав, декламував вірші. Учні при підтримці вчителів організували шкільний хор, Василь був першим заспівувачем. У хаті Капліних збиралася молодь: репетирували, будували плани на майбутнє, ремонтували собі взуття та навчались у Григорія Андрійовича мудрої справі чоботарства.

1937 рік. Заарештований вітчим Чижевський Григорій. Не потрібно було писати доносів, наклепів. Ті, хто вже “притягувався по так званим політичним мотивам” стояли на обліку в НКВС і рано чи пізно попадали під репресії. Дружину, дітей не чіпали, мабуть тому, що мали різні прізвища.Лише у кінці 1950-х років дізналися, що Чижевський Григорій Андрійович трійкою був засуджений по 58-й статті та розстріляний як “ворог народу”. У прокуратурі Києва Надії Андріївні вручили довідку про реабілітацію, якою повністю знімались всі безглузді обвинувачення висунуті проти вітчима.

У 1940 році, Каплін Василь, здавши іспити поступає до військового авіаційного училища, проте мандатною комісією зарахований не був, відомо з яких причин. Навчався на бухгалтерських курсах у місті Біла Церква. Після закінчення працював бухгалтером у колгоспі села Велика Мотовилівка.

image359image361

Знайомиться та одружується з Тищенко Марією, але сімейне життя було надто коротким. Невдовзі Марія проводжала чоловіка на кадрову службу у Червону армію.

Василь Андрійович учасник бойових Другої світової війни періоду 1941-1944рр. Опинився у самій гущині трагічних подій 1941 року. Прорахунки владного керівництва важким тягарем лягло на плечі радянських солдатів і офіцерів. Точилися кровопролитні бої, сотні тисяч загиблих наших воїнів, мільйон полонених, в оточення потрапляли дивізії, армійські корпуси, армії. Залишки військ стрімко відступали.

З небагатьох уцілілих бійців, Василь виходив з оточення. Всюди був ворог. Пробиралися лісами, у села заходили рідко, люди співчували та допомагали чим могли. До дому прийшов в одному лахмітті. Лінія фронту відкотилася на схід так далеко, що пробиватися німецькими тилами до своїх, було справою марною та ризикованою.

1943 рік, Василь Андрійович знову на фронті але без червоноармійської зірочки, військового звання та погон. Штрафбат. Похмурий особіст пригадав 1941-й. Без будь яких доказів, підстав, надумав звинувачення в дезертирстві. Так розчерком пера, однієї бездушної особи, дуже часто вирішувалася доля багатьох людей.

Штрафні батальйони були задіяні на важливих і небезпечних ділянках фронту. Командири цінили та покладали на них великі надії. Знали, в бою не підведуть, але були і самодури, інколи доходило до безглуздя, приниження людської гідності. Перед наступом наголошувалося: “Кров’ю смойте свою вину”. Потім наказували зняти ремні, шинелі, замість традиційного солдатського “Ура” вигукували “Гу-Га”, щоб ворог знав, в атаку ідуть штрафники. Позаду, з кулеметами загороджувальні загони військ НКВС. Відступу назад не було.

1944 рік, 14 січня, село Поташ під Уманню. Стрімкою атакою роти штрафників було звільнене село. У тому бою загинув Василь Андрійович Каплін. Похований у братській могилі на території школи, а через два місяці народилася його донька Лідія. На могилу не один раз приїжджали дружина Марія, дочка Ліда, сестра Надія

Не забули про свого земляка і жителі села Великої Мотовилівки. Біля пам’ятника Воїнам-визволителям такожвшанована пам’ять та викарбуване його прізвище.

image363

Марія отримала похоронку а разом з нею невелику пенсію на дитину. Частину грошей зуміла заощадити, а коли Ліда підросла, купила телевізор, як згадку про чоловіка Василя, а для дочки єдиний подарунок від батька.

Марія Яківна працювала на залізниці, спочатку стрілочником. Під час одного з чергувань, попереджуючи аварію та ризикуючи життям, потрапила під поїзд. Залишилася без обох ніг. Тривалий час лікувалась. То був складний, здавалось безнадійний психологічний стан, який не кожна людина витримає. Марію Яківну підтримувала вся рідня. Сама теж добре розуміла, необхідно перебороти горе яке сталося з нею, адже потрібно було виховувати маленьку дитину.

І як тяжко не приходилося у її житті, ніколи не впадала у відчай, зневір’я. До кінця свого життя ходила на протезах, які були незручними, постійно намулювали, натирали мозолі, але маючи велику силу волі ніколи не подавала ознак болю. Навпаки намагалася завжди бути веселою, радісною але якщо уважно було придивитися, то в її очах був ледь помітний смуток. Свідомо відмовилась від надання їй першої (неробочої) групи інвалідності. По другій (робочій) групі пенсію отримувала меншу, але могла знову працювати і головне, що була знову серед колективу.

Слід зазначити, що керівництво “Київ-Пасс” із зрозумінням поставилося до потреб Марії Яківни, була виділена квартирата надана сидяча робота касиром. Працювала на рівні з усіма співробітниками, ніколи не підкреслювала, що вона інвалід та мабуть і сама у це не вірила.

Марія Яківна була чуйною, доброзичливою людиною. На всі свята та сімейні застілья, відразу перебирала на себе всі кухонні справи, готовила смачні страви, сервірувала стіл. Завжди приємно було чути її дзвінкий голос. Померла Марія Яківна у 1980 році.

Із спогадів Павленко Надії Андріївни 1926рн, дівоче прізвище Капліна. Пізньої осені 1943 року під Фастівцем точилися запеклі бої. Село було наполовину зруйноване, згоріла школа, хата Капліних, все нажите майно. Жили у знайомих та сусідів. З сестрою Антоніною закінчували семирічку у селі Велика Снітинка.

Школу Надія закінчила на відмінно. У 1945-1948рр навчається у фельдшерському медичному училищі міста Києва. У країні післявоєнна розруха, голод 1947-го. Вчитися було неймовірно тяжко. У вільний від навчання час підробляє на відбудові Хрещатика, де працювала сестра Антоніна. Після закінчення медичного училища Надія Андріївна працювала у селі Велика Мотовилівка, завідуючою фельдшерсько-акушерським пунктом. Ті роки згадує з приємністю, адже в селі жили знайомі та близькі люди брата Василя, сім’ї Тищенко та Шабельник, стосунки з якими у Надії Андріївни були дружніми. З роками працюючи в іншому місті, на іншій посаді, завжди з великим задоволенням приїжджала у Велику Мотовилівку до родичів по брату.

image365

Тільки за другим разом, у 1954 році, Надія Андріївна поступає до Київського медичного інституту. Ще у 1953-му, для дітей чиї родичі були репресовані, вищі учбові заклади були недоступні. Під час навчання одержує підвищену стипендію, знайомиться з Павленком Василем Дмитровичем теж студентом і майбутнім лікарем. У 1955 році одружуються. Разом з чоловіком беруть активну участь у самодіяльності інституту. У ті незабутні студентські роки, їх по праву називали співочим подружжям.

Сімейну традицію музикантів, співаків продовжує внучка Андрія Миколайовича, дочка Надії Андріївни, Павленко Олена Василівна. Олена Василівна закінчила Київське державне музикальне училище ім. Р.М. Глієра по спеціальності фортепіано.

Нині Надія Андріївна проживає у місті Переяслав-Хмельницький, Київської обл. Акушер-гінеколог першої категорії. Після виходу на пенсію, ще 17 років працювала у Республіканському шпиталі інвалідів Великої Вітчизняної війни. Загалом медичний стаж складає 56 років. Надії Андріївні виповнилося 88 років. Веде активний спосіб життя, обробляє дачну земельну ділянку.

Наулко Семен Петрович (1906- 1945рр.)

image367

В розповіді про родину Наулко дізнаємося зі спогадів Глуховської Клавдії Семенівни 78 років, Наулко Ігоря Семеновича 72 роки та з власноручної автобіографії самого Семена Петровича.

На фотографії 1940 року військовослужбовець надстрокової служби Солом’янського районного військового комісаріату міста Києва, Наулко Семен Петрович. Під час Другої світової війни періоду 1941-1945рр, в складі Окремого артилерійського дивізіону брав участь в бойових діях та військових операціях:

Оборона Києва 7.07.-26.09. 1941р.

“Будапештська операція” 1945рр.            

Народився у селі Зелений Гай, нині Маньківського району, Черкаської області в багатодітній селянській сім’ї. Батько Петро, до Жовтневої революції і по 1926 рік землі та власного будинку не мав. Сім’я наймала житло. Лише у 1927 році батько одержав земельний наділ та збудував будинок, а з 1930 року працював у колгоспі.

 Сам же Семен у 1913 році, ходить до церковно-приходської школи, а через рік, як старанного учня переводять на навчання в Земське училище, де провчився 2 роки. Після громадянської війни, Семен навчається у трудовій школі, де разом з навчанням молодь залучалася на різні роботи. Це давало можливість крім освіти здобути певні професійні трудові навики, що було дуже важливо, адже за роботу платили гроші.

  Під час навчання у трудовій школі, Семен працює різноробочим потім на кам’яних виробках. За зароблені кошти утримує себе та допомагає батькам. Опановує будівельну спеціальність муляра. У 1926 році закінчує семирічку. Загалом провчився 10 років, тому призваний по мобілізації у 1928 році на кадрову службу в Робітничу-Селянську Червону армію, мав на той час пристойну освіту.

image368image370

 Службу проходив у місті Києві. На початку і середини 1930-х років в країні розвивається індустріалізація. Будуються нові об’єкти промисловості в тому числі і навчальні заклади. На будівництві не вистачало робочих рук, кваліфікованих робітників. Після демобілізації з РСЧА, Наулко Семен працює на будівництві школи в місті Києві, яка згодом дістала назву 115-та (Солом’янський район). Також будується житло для вчителів, допоміжні приміщення. Працюючи, Семен Петрович проявляє організаторські здібності і призначається на відповідальну посаду зам. директора 115-ї школи по господарській частині.

У цей час з провінційного Коростишіва на заробітки до столиці приїздить дівчина Слюсаренко Олена 1912рн. Відбувається знайомство з Семеном. У 1935 році одружуються. В сім’ї народжуються дочки Клавдія 1936р.н, Світлана 1938р.н. Молоде подружжя отримує в шкільному будинку службову квартиру. Пройде зовсім небагато часу, діти і онуки Семена Петровича будуть навчатися в 115-й школі, яку будував їхній батько.

У 1940 році Семен Петрович знову у Червоній Армії. Повертається на попереднє місце служби, в Солом’янський районний військовий комісаріат. Влітку 1941-го, разом з іншими працівниками комісаріату, Семен Петрович займається формуванням загонів народного ополчення, мобілізацією жителів міста на будівництво кулеметних дзотів та дотів, дротяних загороджень. Розпочалася 70-ти денна оборона Києва. В складі окремого артилерійського дивізіону бере участь в бойових діях проти німецько-фашистських військ. Коли місто стало обороняти неможливо, з військами відступив.

Дружина Олена Тимофіївна з малолітніми дітьми залишається в окупації. Працює на різних роботах, а коли грошей не вистачало, вимушена була ходити по селам вимінювати нажите з чоловіком майно на продукти харчування. Траплялося що перестрічали німці, забирали все краще з їстівного, молоко, яйця, а їхні прихвосні поліцаї могли відібрати все, тому іноді приходила ні з чим. А незабаром з шкільного будинку, німці виселили всіх вчителів та заселили своїх солдатів. Школу облаштували під комендатуру, а на її подвір’ї та допоміжних приміщеннях розташували конюшню.

Разом з дітьми Олена Тимофіївна переїжджає жити в місто Коростишів до матері Василини Карпівни де всі разом переживали німецьку окупацію. Згадує Клавдія Семенівна: “Мати постійно в пошуках роботи, щоб заробити на прожиття, тому за нами доглядала баба Василина. З гурбою дітей бігали до німецької кухні-їдальні, іноді щось перепадало з їжі. Коли німецькі солдати пили шнапс, то для своєї втіхи кидали нам недоїдені шоколадки. Ми навипередки бігли один попереду одного, щоб підібрати такі незвичайні ласощі. Німці від задоволення реготали, а були такі, що могли нацькувати й собаку”.

Тим часом у Другій світовій війні наступили переломні події. Німці відступали на всіх фронтах, був звільнений Київ. Семен Петрович пише листа дружині Олені Тимофіївні але відповіді не отримує, тому що в їхній київській квартирі жили вже інші люди. Наступного листа надсилає колишньому колезі по школі, вчителю Олексію Панфілову. Почалося листування з якого дізнався про народження у 1942 році сина Ігоря і що всі живі та здорові. Через товариша просив дружину вислати фотографію дітей.

В кінці 1944 року Радянські війська перейшли кордони Угорщини. Фашистське командування не виключало, що наступ на Берлін відбуватиметься рівнинами Угорщини та Західної Чехословаччини. Готуючись до такого ходу подій, гітлерівці зосередили в Угорщині багато своїх військ, у тому числі танкових та відбірних дивізій СС. Зав’язалися кровопролитні бої. Особливо запеклими відбувалися вуличні бої у місті Будапешті.

Фронтовий однополчанин (прізвище в пам’яті не збереглося), який був поранений та з госпіталю написав листа, у якому сповістив Олену Тимофіївну про те, що під час таких вуличних боїв, на його очах, 1-го лютого 1945 року, на свій день народження загинув молодший лейтенант артилерії, Наулко Семен Петрович. Лише потім була похоронка.           

image371image372

Похований в братській могилі, центрі міста Будапешта. На мармуровій плиті викарбуване його прізвище. На могилу свого батька приїздили його діти. Розповідає Ігор Семенович, що багато років по тому відбулася зустріч з довоєнним товаришем батька, який згадував: “Коли Семен вручав посвідчення червоноармійця, казав “Повертайтеся з перемогою!”, а сам не дожив до неї всього кілька місяців”.

Олена Тимофіївна, як удова загиблого учасника бойових дій, на дітей отримувала пенсію, а в кінці 1950-х років одержала трикімнатну квартиру у місті Києві. Дочекавшись онуків, правнуків, померла у 2000 році. Похована на Байковому кладовищі.