Мотовилівка і мотовилівчани - 1

Снігир Ганна Сидорівна (1925- 2012рр)

image278

Народилася в селі Глеваха, Васильківського району, Київської області, старша із дітей Сидора Омеляновича та Палажки Максимівни. Дівоче прізвище Науменко.

На фотографії 1936 року Ганна, поруч з батьком Сидором Омеляновичем, братом Іваном, сестрою Любою Ось які цікаві спогади за брата, онуку Олечку та саму себе ще при житті розповідала Ганна Сидорівна:

“1942 рік, фашистська окупація. Разом з братом Іваном, йому виповнилося лише 15 років, були відправлені на примусові роботи до Німеччини. Тільки з одного нашого села Глеваха набрали 2 вагони приречених на довічну неволю молодих людей.

Як тільки ешелон з бранцями рушив і поки не заїхав далеко, хлопці почали відривати у вагоні дошки від полу, (хтось із них непомітно проніс з собою невелику сокиру). Коли потяг збавив швидкість, як потім дізналися, це було під станцією Здолбунів, сміливці почали спускатися в прорублений в полу отвір. Під стукіт коліс було чути їхні відчайдушні крики. Повтікали майже всі хлопці, серед них був і брат Іван.

Чудом залишився в живих. З переломом ноги, кількома вивихами, численними синцями, його підібрав і вилікував обхідник залізничної колії одинокий старий дід. Там у нього жив до приходу Червоної армії.

image280

Іван Сидорович учасник бойових дій Другої світової війни періоду 1943-1945рр. В боях отримав поранення, про що свідчить нашивка із галунів на фотографії. Нагороджений орденом “Червоної зірки”, багатьма медалями. Брав участь у звільненні міста Праги. Був уже взятий Берлін, над Рейхстагом майорів червоний прапор, а в Чехословаччині точились запеклі бої. Тільки 9-го травня в 0 год, 43 хв. була повна капітуляція фашистської Німеччини. Здобута така жадана, Велика Перемога.

Після лікування, Іван Сидорович направляється на навчання і закінчує командні артилерійські курси інженерно-технічного складу. Військове звання, капітан.

- А нас привезли до німецького міста Вайсенфельс – далі розповідає Ганна Сидорівна, – по розподілу на роботи, нас направили на взуттєву фабрику, але працювали на дому у власника майстерні, звали його Вольф. Сам він шив взуття сабо, його дружина жіночі плаття. Замість полосатої роби, кожній із нас, власноруч пошила юбки та жакети. Ми ж виготовляли підошви для солдатських чобіт. Оскільки була малого зросту то майстри до штампувального верстату, щоб зручно було працювати, мені підставляли дерев’яний ящик.

image282

Нашою роботою хазяї були задоволені, тому до всіх дівчат, а нас було 15 і всі з Глевахи, відносилися добре. Гарно годували, жили у теплому бараку. На Різдво, інші свята нам робили невеликі подарунки, давали з десяток марок (німецькі гроші), іноді дозволяли виходити в місто, навіть фотографуватися.

Рідкісний фотознімок 1944 року під час перебування Ганни (праворуч) в Німеччині. Одну з наших подруг, хазяї хотіли удочерити, своїх дітей не було, але їм не дозволили. Представник місцевої фашистської влади пояснив, що українці є нижча раса і привезені в Німеччину для того щоб працювати. Так воно і було на самому ділі. Особливо було тяжко працювати нашим хлопцям і дівчатам на фермах, кар’єрах, заводах”.

У 1947 році Науменко Ганна виходить заміж за Снігир Семена. Семен Федорович учасник Другої світової війни періоду 1943-1945рр. Бойовий шлях проходить спочатку у 520-му стрілецькому полку, де закінчує курси молодших командирів, потім призначається командиром відділення в 465-й стрілецький полк.

image284image286

В складі полку Семен Феодосійович бере участь у визволенні України від німецько-фашистських загарбників і зокрема у “Корсунь-Шевченківській” операції. У ході боїв, 13 січня 1944 року 465-й стрілецький полк перекрив одну з головних доріг контрнаступу німецьких військ поблизу села Тихонівка, але сам опинився в оточенні. П'ятнадцять діб полк веде запеклі бої. Завдяки допомозі нашим танкістам, полк з великими втратами вийшли з оточення.

По закінченню операції Семен Феодосійович приймає участь у ліквідації залишків німецьких груп, отримує тяжке поранення у руку. Евакуація у госпіталь. Після лікування служить на посаді майстра артилерійських гармат та у запасному полку. Інвалід війни 2-ї групи.

Особовий склад батареї запасного полку протиповітряної оборони. Польова пошта 96534-Б. У першому ряду крайній праворуч, сержант Снігир. У другому ряду третій зліва, командир батареї старший лейтенант Шабанов. Фото 1945 року. Семен Феодосійович нагороджений орденом “Вітчизняної війни”, багатьма медалями.

image288

Наступна розповідь Ганни Сидорівни за свою онуку Олечку. Народилася із двійні, на 15 хвилин пізніше за свого брата В’ячеслава. 

В дитячий садок ходила разом з братом, але з годом проявилися та почали прогресувати вади зору та росту, тому була зарахована в спеціальний інтернат N12 міста Києва. Має статус “Інвалід з дитинства, 2-ї групи”.

 

image292image290

Потім переведена в Києво-Святошинський інтернат міста Боярка де проживає до цього часу. В інтернаті займається в групі реабілітації інвалідів. Часто приїздить додому провідати свою бабусю, матір Валентину, батька Сергія.

 

image294

Так сталося, що з раннього дитинства Олечка хворіє і не може вести повноцінний спосіб життя, але наділена творчим даром, втілює в собі невичерпну енергію творчої майстерності.

Оля виконує роботи в техніці мозаїки з кольорового паперу. В кожній із них своя задумка, мислення минулого і сучасного. Цікава робота “ Світло і пітьма”. Незважаючи на спротив злих сил пітьми, символ миру Голуб, несе у світ темряви світло і добро. Птах поранений. Тема надзвичайно актуальна в сьогоденні.  

В своїх працях зображує навколишній світ природи, поєднує історичні постаті пов’язані з християнством: “Княгиня Ольга”, “Князь Володимир”, “Зимова” і “Літня” церква.

Також на багатьох Олиних картинах зображені квіти і птахи. Квіти, здавна вважаються символом людської краси та доброти. В народному віруванні багато легенд про птахів ніби вони розуміють людську мову. Такі птахи як орел, сокіл символізують силу, півень, коли він проспіває північ, то відлякує всілякі нечистоти, інші птахи віщують вість, та є провісниками весни.

В роботі “Лебідь і Лебідка” особисте Олі. В ній відтворено кохання людини, образ засмученої жінки та материнського побивання за дітьми.

Разом з іншими обдарованими майстрами Оля брала участь у виставках “Золота осінь”, “Чорнобильські хмари”, “Барви життя”, “Повір у себе”. З її роботами мали змогу познайомитися відвідувачі Українського дому, Експоцентру України, Палацу спорту, заповідника “Печерська Лавра”. Як автор високохудожніх робіт була відзначена дипломами Боярської міськради, Київської обласної державної адміністрації, Міністерства соціальної політики, Міністерства культури і туризму України. Про її творчість йшлося в публікаціях всеукраїнської газети “Культура і життя”. Всього має 52 нагороди у вигляді почесних грамот, дипломів, подяк.

В березні 2012 року у Боярському краєзнавчому музеї була відкрита виставка робіт Ольги Калабушкіної.

image296

image298

image300

image302

 

 

 

 

 

 

 

 

image304

Презентація зайняла особливе місце на творчому шляху майстрині: це її перша персональна виставка, на якій представлено 37 кращих робіт. Протягом двох тижнів з ними знайомилися шанувальники мистецтва. Сама презентація стала святом. Свою землячку привітати вихованці Боярського будинку культури та Боярської школи мистецтв. В книзі відгуків з’явилися записи. Ось кілька з них:

“Дякую за чудову виставку, за настільки досконалі роботи, що вони не залишають жодне серце байдужим до самої техніки виконання. Щастя тобі Олечко, творчого натхнення, здоровя, сил на творчість і можливість дарувати людям радість.Так написала боярський майстер декоративного ужиткового мистецтва Ніна Знова.    

Директор музею Любов Кравченко зазначила: “Краса мальовничих краєвидів, що з дитинства оточують нас увійшла в душу Олі як потужний творчий стимул, наклала виразний відбиток на тематику та колорит робіт, також вражає трудомісткість доробок.

Перша Олина наставниця Інеса Сергіївна Тейже згадує: “Якось звернула увагу на добрі, уважні очі дівчинки, яка любила довгенько зупинятися біля квітів. Тоді й сама вона здавалася схожою на живу квітку, чиї пальчики, мов пелюстки, лагідно торкалися до пелюсткових квіток. Тільки після багатьох років самовідданої праці, самокритичного творчого підходу, Олечка нарешті винесла свої мистецькі дітища на суд людський. Звичайно пишаюся своєю вихованицею”.

Оля своїм прикладом і великою силою волі доводить, що попри всі складнощі, життя продовжується і потрібно уміти цінувати кожну його мить.

Зінченко Іван Онисимович (1913-1943рр.), Зінченко Дуня Петрівна (1914-1955рр.)

Надруковано зі спогадів Шабельник Віри Яківни 1924-1995рр. Зінченко Іллі Івановича – 77 років, Михайлюк Галини Семенівни – 77 років.

Євдокія, що в перекладі з грецької, прекрасна, мила. Народилася у селі Велика Мотовилівка. Наймолодша в багатодітній сім’ї Петра та Федори Янковських. Прізвище по чоловіку Зінченко. З дитинства виростала працьовитою дівчиною. Ходила до школи. З небагатьох жінок того часу уміла читати та писати. У юні роки увібрала в собі всю чарівність жіночої вроди і краси, в сімейному щасті вірності і палкої любові, справжньої людяної доброти. По життю родалася з сестрами, часто з ними зустрічалася, була шанована великим своїм родом і всіма хто її знав.Минали роки, вже не було в живих батька Петра, матір Федору забрала в Підмосков’я вже заміжня дочка Марина. Старші сестри та брат Яків теж мали свої сім’ї.

image306

Заміж Дуня вийшла у 18-ти річному віці за Зінченка Івана з яким зналися з дитячих років. Іван був хлопець видний, хазяйновитий і теж роботящий. На початку 1930-х років відбув кадрову службу в Червоній армії, а після демобілізації повернувся в село. В молодого подружжя народилося четверо дітей: Іван, Ілля, Федір, Катя.

Батько Івана, Онисим, був удівцем. З синами Іваном та Семеном держав домашнє господарство. В обійсті були коні, корови. Під час колективізації все здав в колгосп, але тоді, у мотовилівських колгоспах ще не було ні конюшень, ні корівників, інших будівель, тому вся колгоспна живність переважно залишалася по людях. Оскільки будинок Онисима знаходився поруч майбутнього колгоспу, а на подвір’ї були великі сарай, хлів та клуня то до власного обійстя додалося ще худоби, (колгоспної) за якою потрібно було доглядати. І коли в дім прийшла молода енергійна хазяєчка, свекор Онисим був дуже радий, сам був уже на старості літ, тому догоджав Дуні як міг, бо знав добрі її вади ще змалечку, адже жили на одному кутку. Всі разом справлялися з справами домашніми та порали колгоспну худобу. Таким чином мимоволі і стали колгоспниками.

У перші роки створення колгоспу крім кількох жаток та молотарок іншої техніки не було, тому майже всі польові роботи виконувалися вручну. Іван волами орав землю, до коней чіпляв жатку та виїжджав у поле. Дуня працювала жницею, в ланці на буряках, на току, городницею. Ниву засівали теж вручну, а коли наставали жнива, чоловіки хліба косили косами, жінки жали серпами, відразу в’язали у снопи та складали у невеликі стіжки. Зібрати урожай потрібно було вчасно, щоб з колосків не осипалося зерно та не застала негода. Потім ціпами молотили, зерно віяли на току та зберігали.

Великому значенню надавалося вирощування цукрових буряків. Цукор використовувався в харчовій промисловості, застосовувався в медицині, відправлявся на експорт. До сих пір, український цукор вважається одним з високоякісних у світі. Після сівби, буряки проривали, двічі пололи. Під час збору урожаю, кореневища викопували лопатами, очищали від гички, підводами возили на станцію Сорочий Брід, а звідти платформами переправляли у село Кожанку на цукровий завод. Відходи від переробки буряків, жом, очищена гичка йшли на корм худобі. Такою була колгоспна праця на початку 1930-х років.

image309

У 1941 році з нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз чоловіка Івана, котрий відслужив кадрову в армії, мобілізують на фронт. Учасник 70-ти денної оборони Києва. На захист столиці від ворога вийшли жителі міста та населення прилеглих районів, формувалися військові частини та дружини народного ополчення. В надзвичайно тяжких умовах, під постійним артилерійським обстрілом було побудовано три лінії оборони з дротяних загороджень, протитанкових ровів, кулеметних дзотів та дотів. Відбиваючи ворожі атаки, одночасно проводилася евакуація промислових підприємств, державних установ. Втрати наших бійців були великими. Коли місто захищати стало неможливо, Іван Зінченко з військами відступив.

Нам не відомо повністю бойовий шлях Івана Онисимовича, але сталося так, що восени 1943 року з наступаючими військами 1-го Українського фронту брав участь у визволенні від німецьких окупантів міста Києва та сіл Фастівського напрямку. Після двох років розлуки відбулася коротка але надзвичайно щаслива зустріч з сім’єю. Ті кілька днів, поки з місцевого населення формувалися батальйони для поповнення військових частин, доля відвела Дуні та Івану мить радості та любові. Милувався дружиною, тішився дітьми, що встиг, відремонтував у подвір’ї та хаті, а на завтра знову на передову. Ми вже знаємо, які запеклі бої точилися під Фастівцем та Клехівкою, але як фашисти вперто не оборонялися, лінія фронту була прорвана.

Бої не вщухали. З переказів свідків тих подій, один з кровопролитних боїв відбувся неподалік села Волиця. Фашисти задіяли артилерію, танки, штурмову авіацію і таким чином потіснили наші війська до Волицького лісу. Сталася безпосередня загроза здачі Фастова, стратегічно важливої залізничної дороги в напрямку Києва. Перегрупувавши війська разом з партизанами, новобранцями в бій були кинуті резерви фронту з наказом розбити угрупування противника.

Ворог не пройшов, але багато наших земляків загинуло в тому бою. Серед них і Зінченко Іван Онисимович. Коли на подвір’ї з перебинтованими руками появився сусід Головко Микола, у Дуні Петрівни похололо на серці. Сповістив, що її чоловік Іван, лежить убитий у Волицькому лісі. Вивозили матері загиблих синів, жінки своїх чоловіків з Волицького лісу. Низки кінських підвід розтягнулися по багатьох селам Фастівщини, Васильківщини. Такою ціною кувалася Велика Перемога та діставалася нам з Вами Свобода.

Лежав Іван неначе живий, на лиці ні кровинки ні подряпинки, лише ледь помітна на животі ранка нагадувала про злощасний смертельний осколок від снаряду. Не могла ні звука проронити, ні слова сказати. Грудка в горлі та сльози з очей. В селі Велика Мотовилівка, біля пам’ятника Воїну-визволителю на мармуровій стелі викарбовано

image311

image313

Без хазяїна, годувальника сім’ї Дуні Петрівні по дому додалися не тільки чоловіча робота, а й вимушені підробітки, щоб якимось чином одіти та нагодувати дітей. Займалася їхнім вихованням, привчала до праці, прививала в них чесність та порядність. І не даремно. Діти підростали трудолюбивими, у всьому допомагали матері. Прожила нелегке і на жаль коротке життя.          

Удовою залишилася в 29 років, вдруге заміж не вийшла. У молодому віці пережила голодомор 1932-1933рр, з малолітніми дітьми німецьку окупацію, тяжкі післявоєнні роки, голод 47-го. Надмірна праця, трагічні події війни негативно позначилися на її здоров’ї. Почала хворіти. Правлінням колгоспу Дуні Петрівні була надана полегшена робота. Працювала городницею в колгоспному парнику, вирощувала розсаду овочевих культур. У 1955-му на сороковому році життя, Дуня Петрівна померла.

Круглим сиротам допомагала рідня, особливо дядько Семен, який жив у Слобідці, тітки Маруся та Секлета. Але ставали на ноги та виходили в люди діти самостійно. Менші ходили до школи, старші працювали. Хлопці відбули армію, згодом оженилися, мають свої сім’ї, дітей та онуків.

Мужнім Солдатським Вдовам,чиї чоловіки загинули у війнах, під час голодовок, політичних репресій, від смертельних хвороб, Жінкам Берегиням, які в неймовірно тяжкі часи лихоліть вижили самі, зберегли сім’ї та примножили Рід наш, Вічна Пам’ять!

Механізатор республіки

Представники старшого покоління Мотовилівки працювали на багатьох роботах, мали різні спеціальності та робочі кваліфікації. За багаторічний трудовий стаж наші земляки своєю працею вносили свій посильний вклад в розвиток багатьох галузей промисловості та сільського господарства. Працювали добре, за що були нагороджені орденами, медалями, почесними знаками відомств, преміями та іншими винагородами.

Про сина Дуні Петрівни, Зінченка Іллю Івановича, людини самої мирної професії, без якої немислиме життя, вироби якої людина споживає кожного дня, механізатора-хлібороба, Вашій увазі ці невеличкі рядки. Народився 1936 року у селі Велика Мотовилівка. З самого дитинства допомагав матері по роботі в колгоспі. Не один раз замість школи, йшов на поле. Свій трудовий шлях розпочав у 17-ти річному віці. Працював помічником тракториста на причепній рядковій сівалці. Під час роботи, регулювання сівалки відбувалося вручну. Коли сіяли буряки, зернові та бобові культури, потрібно було постійно засипати посівний матеріал в невеличкі бункери на сівалці, з яких відбувалася сівба кожного рядку, щоб зерня рівномірно висівалися в землю згідно нормам на гектар посіву. До своєї справи відносився сумлінно. Через рік закінчує курси трактористів. Уже з першими, самостійними виходами в поле відзначається старанням за доручену справу, добросовісною працею та якісною обробкою цукрових та кормових буряків. В подальшому, вирощування буряків було основною справою Іллі Івановича.

У 1955-1958рр Ілля Іванович відбуває строкову службу в Забайкальському військовому окрузі. Оскільки з дитячих років мав хист до техніки, а працюючи трактористом в певній мірі уже володів нею, то по закінченню спеціальних курсів призначається рушничним майстром вогнепальної стрілецької ручної зброї. В обов’язки входило: вчасно виявити та замінити зношені механізми, пристрілка зброї під час навчальних стрільб на військових полігонах.

Після демобілізації з армії, Ілля Іванович повертається на попередню роботу уже в новостворений колгосп “Рассвет”. У кінці 1950-х років технічний парк колгоспу поповнюється новою на той час технікою: колісними тракторами “Білорус”, гусеничними ДТ, вантажними автомашинами “Газони”, комбайнами, жатками та єдиною з автоматичним регулюванням сівалкою французького виробництва. В значній мірі був замінений ручний труд. Ілля Іванович з роками набирається досвіду, опановує суміжні професії комбайнера, автовантажника.

На весні, коли танув останній сніг наступали польові роботи, тракторні бригади виходили у поле. Потрібно було зорати землю, вчасно посіяти. Недарма в народі кажуть:Що посієш, те й пожнешКрім того, на той час велася боротьба з дуже небезпечним шкідником, довгоносиком, який міг повністю знищити посіви. По краях засіяних ланів рили невеликі канавки, в які засипали отрутохімікати з приманкою. З довгоносиком також велася боротьба з повітря.

image317З середини літа і до пізньої осені наступала битва за урожай. Розпочиналися вони з жнивами хлібних культур. Жнив відбувався цілодобово, вночі при ліхтарях комбайнів. І праця була недаремною. В Іллі Івановича намолоти зерна були кращі в районі, області та одні з найкращих в республіці. Відразу відбувалося скиртування соломи, силосування зеленої маси кукурудзи, корм худобі на зиму, дозрілих качанів на зерно, а збір цукрових буряків на той час у Іллі Івановича був вражаючим. Закінчувалися польові роботи сівбою озимини та оранкою на зяб. Взимку відбувався ремонт сільськогосподарської техніки. Особисто ходив до кузні, де разом з ковалями ремонтував борони, пальці до гусеничних траків, відтягував лемеші плугів, щоб з настанням весни знову в поле.

За трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю на благо народу, служінню землі, Ілля Іванович нагороджений орденами:“Дружба народів”, “Трудового Червоного Прапору”, “Знак пошани”, багатьма медалями, знаком “Заслужений механізатор сільського господарства УРСР”, дипломами Міністерства, Облвиконкому, Райвиконкому. Премійований безкоштовною туристичною поїздкою в Угорщину та Чехословаччину, іншими винагородами та цінними подарунками. Його трудові подвиги висвітлювалися на шпальтах газет “Перемога”, “Сільські вісті”.                                                                                                  

image319image321image325image323

Ілля Іванович чудовий сім’янин, трудолюбивий і дбайливий господар. Нині на заслуженому відпочинку, але часто згадує цвіт житнього колосся, запашний аромат зібраного зерна, як вдосвіта, з першим промінням сонця та ранкової роси, на молодих ростках рослин утворювалося та переливалося блискуче різнокольорове сяйво.