Мотовилівка і мотовилівчани - 1

Тищенко

Прізвище Тищенко походить від числівника тисяча ( у старину вимовлялося тища, тищен). Для захисту південних рубежів володінь Речі Посполитої від набігів турецько-татарських орд польський король Сигизмунд Третій надав шляхетські права шість тищен козаків котрих записали у реєстр і з того часу стали вони називатися реєстровими. Згодом з тих тищен козаків були сформовані перші шість козацьких полків.

Отже, по одній із версій від слів; “Тищен козаків”, великого військового формування і походить прізвище Тищенко. Цим прізвищем нарікали себе деякі козаки, щоб засвідчити про те, що вони значилися в реєстрах, перебували на службі польського короля та належали до шляхетського стану. В селі Велика Мотовилівка досі збереглася історична назва поселення Тищенківка, де в давнину розташовувався козачий курінь.

Відомо, що козаки не тільки справно несли дозорну службу і були хоробрими воїнами, але й успішними торговцями, чому сприяли природні шляхи сполучення між Литвою, Польщею і Росією з одного боку, Кримом та Туреччиною з другого. Тому по другій версії, прізвище Тищенко належало ймовірно купцю, який мав велику кількість товарів, займався торгівлею за що мав прибутки грошима, цілу тищу, або кілька тищен.

           Тищенко Яків Юхимович  (1892- 1936 рр), Тищенко Секлета Петрівна (1899-1971 рр)

 

Ты помнишь ночь

Над спящею Украйной,

Когда седой вставал

С болота пар.

Обозов скрип,

Ковры цветущей гречи.

И вы чубы,

Остатки славной Сечи.

А.К. Толстой.

                                            

Не один раз доводилося чути спогади про Секлету Петрівну. Розповідали про неї її діти, до сих пір з великою любов’ю та сердешною добротою згадують онуки.

Секлета, повне ім`я Синклітікія, що в перекладі з давньогрецької сановниця, праведна. Народилася у селі Велика (Панська) Мотовилівка історичній сільській місцевості Мічківка, простій багатодітній селянській сім’ї. Дівоче прізвище

image235

Янковська. По одній із версій, прізвище утворене від чоловічого імені Ян або жіночого Янка. Імена поширені у сусідній з Україною, державі Польща.

У батька Петра та матері Федори крім Секлети були: Христя, Мокрина, Галина, Параска (померла молодою), Марина, Маруся, Дуня, брат Яків. Про найстаріших з роду Янковських, Петра та Федору розповіла їхня онука Михайлюк Галина Семенівна 78-років:

“За батька Петра відомо, що був на війні та лишився одного ока. На обличчі завжди носив пов’язку, яка прикривала його понівечене око. Інвалід війни, за що отримував пенсію. На той час Російська імперія вела багато воєн, але на якій саме воював Янковський Петро, залишається невідомим. Після демобілізації з війська, одержаних по інвалідності коштів на прожиття не вистачало, тому щоб забезпечити багатодітну сім’ю, наймався на роботу до пана та заможних людей.

Мати Федора, порала домашнє господарство, доглядала та виховувала дітей. Після смерті батька Петра, дочка Марина забрала матір у Підмосков’є село Рассказовку. На той час Марина була заміжньою жінкою і мала власний будинок. Федора доживши старості літ, там і померла у 1947р”.

Дитинство та юність Секлети було не легким. Зі смертю батька часто траплялися нестатки, тому з ранніх років приходилося тяжко працювати. Як і всі з роду Янковських, Секлетка була трудолюбивою. Разом з сестрами працювали у наймах, порали свої домівки, збирали льон та коноплі, вимочували, м’яли, тіпали, сушили. Взимку сукали нитки, ткали тканину, з якої шили собі спідниці, сорочки-вишиванки, рушники. Влітку вечорами, по святковим та недільним дням наставали рідкісні часи дозвілля. У вільну годину, дівчата біля перелазів чекали хлопців, було чути спів по селу, чийсь парубок граючи на сопілці викликав свою любу на побачення.

Веселим було свято на Івана Купала. По берегах Мотовилівських ставків та річки Стугни, молодь складала велику кучу хмизу та запалювала. Дівчата плели вінки з живих квітів, прибирали купальне деревце, зазвичай з верби або з берези. Гільця купальця оздоблювали та прикрашали різноманітними польовими та лучними квітами, стрічками, вінками. Біля деревця співали обрядових пісень: про давню Царицю води, Мокошу – богиню жіночої родючості. Потім ритуальне деревце купали у воді, розламували на частини, щоб кожному дісталася гілочка. Брали з собою, несли на городи, щоб добре городина родила, кріпили під стріху, щоб було багатство.  

Секлетка теж сплела вінок та разом з дівчатами пустила за течією води. Біля монаха, хлопці ловили ті вінки і щоб дізнатися чий, несли до дівчат. Можливо комусь трапиться наречена а дівчині суджений. Свого вінка Секлетка вгледіла в руках стрункого, з вусами та чубом парубка.

image236

image238

Яків Тищенко так звали хлопця, побачив перед собою ще зовсім молоде дівча з щирим та добрим поглядом. Довго не вагаючись підхопивши гнучкий дівочий стан, міцно тримаючись за руки, разом і стрибнули через багаття. Над вогнем їхні руки не роз’єдналися, це віщувало про щасливе одруження. 

Потім удвох ходили росяними травами. У Панському саду слухали спів солов’їв, їм світили зорі та місяць ясний, було видно як на ставу Огрод, над самою водою хилилися верби. На останок Яків сповістив, що призивається відбувати військову повинність. Йшов 1912 рік. І хто міг знати, що наступна їхня зустріч відбудеться лише через 7 довгих років.

Із спогадів про Якова Юхимовича дізнаємося, що служив в кавалерійському ескадроні. Навчався верховій їзді, рубати шаблею, уміння діяти у пішому строю. Особливе місце кавалериста займав стройовий кінь. Постійно слідив за амуніцією, ніколи не лягав спати спершу не погодувавши коня. На війні, коні як і люди гинули в бою, отримували поранення тому єдина мрія кавалериста про трофей була здобути запасного коня.

Проявив ревністьдо служби, Яків Тищенко направляється на унтер-офіцерські курси. Комплектування унтер-офіцерським складом проводилося відбором солдат із заможних верств населення та обов’язковим знанням грамоти. Унтер-офіцери призначалися командирами відділень, заступниками командирів взводів, інші посади згідно свого чину. В обов’язки унтер-офіцерів входило навчанню солдат воїнським уставам, їх вихованню, піддержувати внутрішній розпорядок у підрозділі.

image240

На фотографії група молодших унтер-офіцерів руської армії, другий ліворуч Яків Тищенко. Усі службовці в однаковому воїнському чині, відмінники вогневого підготування, чому засвідчує знак на мундирі “За отличную стрельбу”. Погони, комір мундира, галуни на рукавах та аксельбанти золотого пошиття. На погонах вензель з комбінованими літерами та інші фрагменти знаків полку. На столі корзина з фруктами та виноградом, розпито шампанське. Мабуть на то була причина, наприклад успішне закінчення унтер-офіцерських курсів.        

Яків Юхимович учасник Першої світової війни 1914-1918рр. На разі нам невідомо назву та номер полку, в складі якого брав участь у бойових походах та військових операціях, але із спогадів наданих його невісткою Тищенко Любов’ю Сидорівною 85 років, та онуком Олександром Миколайовичем 59 років дізнаємося, що Яків Юхимович з боями пройшов усю війну. Воював хоробро і відважно. За подвиги був жалуваний чотирма “Георгіївськими Хрестами” та став Повним Георгіївським кавалером.

Учреждённый для награждения солдат и унтер-офицеров знак воинского отличия "Георгиевский Крест", в дальнейшем получивший название "Солдатский Георгий" (Егорий) являлся высшей солдатской наградой и вручался тем нижним чинам, кои действительно отличили себя особенною храбростью на поле боя, против неприятеля.

image246

image242image244

В центре Креста, Святый Георгий, серебряными латами вооружённый, с золотою сверх оных висящею епанчею, имеющий на главе золотую диадему, сидящий на коне серебряном, на котором седло и вся збруя золотая, чёрного змия золотым копьём поражающий. Цвета ленты – чёрный и оранжевый, означали: Дым и Пламень.

Нагороджувати “Георгіївським Хрестом” мали право командуючі фронтами, арміями з послідуючим затвердженням імператором. Кавалерам Повного Георгіївського банту належало збільшення посадового окладу на половину, довічна річна пенсія 120 рублів на яку можна було добре жити. В порівнянні, заробітна плата промислового робітника на той час сладала 200 рублів на рік.        

На державному рівні 26 листопада був установлений день Георгіївських кавалерів, як свято мужності, хоробрості і відваги, яке відзначалося щорічно, як при Височайшому дворі, так і усіх місцях де трапиться Кавалер хреста.

Розповідає Любов Сидорівна:“В свавільні 1937-1938рр, коли по доносам відбувалися повальні обшуки, арешти, люди вимушені були свідомо нищити документи, все те, що пов’язувало з царською символікою, щоб не могло бути використано проти них, як компромат. Секлеті Петрівні вдалося зберегти нагороди Якова Юхимовича”. Нині зберігаються у родинах Тищенко.

Відгриміла Перша світова війна. Через 7 довгих років Яків повертається у Мотовилівку. З колишнього підліткового дівчати перед ним постала красива, статна дівчина Секлета. Невдовзі побралися. Побудували свою домівку край села, нині той куток зветься Новоселиця. Завели домашнє господарство, посадили сад. В кінці городу був витік джерела, Яків Юхимович облаштував копанку, з якої пили воду. В сім’ї народилисядіти: Марія 1921-й, Віра 1924-й, Микола 1926-й роки народження.

Згадує онук Олександр, як колись з батьком Миколою Яковичем, стомившись під час косовиці, з дідової копанки, в капустяний лист набирали воду та тамували спрагу. На подвір’ї запам’яталась стара, але дуже солодка біла шовковиця. Хоча вже немає Якової копанки але б’є джерело, наповнюючи водою Саченковий став та зберігає пам’ять давно минулих літ.

В мирний час Яків Юхимович працював на залізниці. І так сталося, що став родоначальником цілої родинної династії залізничників. Син Микола працював на заводі “Транссигнал”, виробляв обладнання для залізниці, дочка Марія працювала касиром, онук Василь, старший машиніст-водій 2-го класу електропоїздів місцевого сполучення, правнук Ігор, машиніст-водій далекого сполучення, нині бригадир ремонтників, правнук Олексій, електрик-механік у Фастівському депо. А ще Яків Юхимович був умілим шевцем-чоботарем, адже будучи кавалеристом для ремонту кінської амуніції завжди при собі мав ніж, шило, дратву. Жили собітихо-мирно, узлагоді та любовіпоки не настала лиха година. Почалося “розкуркулювання”,колективізація, страшний голодомор 1932-1933рр.

Активісти ходили по хатах і вигрібали все до зернини. Гострими металевими прутами навколо домівок шукали в землі нібито закопані мішки з зерном. Секлеті Петрівні вдалося заховати у призьбі горщик з крупами та замазати глиною.

Згадувала дочка Віра Яківна 1924-1995рр: “Виживали за рахунок корови, берегли її як зіницю ока адже була годувальницею сім’ї. Коли уже зовсім не було чого їсти, діставали висушену телячу шкіру, натягували на дощечки з цвяхами, підсмажували, різали на маленькі шматочки та варили. Була навариста юшка, набубнявілу шкіру їли. Деякі селяни не витримували, різали худобу, але як не розтягували їстівні припаси, швидко з’їдали і знову голод. Інші відразу занадто багато їли, шлунок не витримував, пухли животи і теж помирали. Звозили померлих людей на кладовище у великі викопані ямі, землею не загортали, а ледь прикидали бо знали завтра буде теж саме. На місці поховань насаджували червону калину, з роками насіялась та виросла біла акація”. Наслідки тих жахливих часів не минулися безслідно і для родини Тищенко. У 1936 році від виразки шлунку помер Яків Юхимович.

Весь свій вік Секлета Петрівна працювала в колгоспі. Одного разу під час молотьби ячменю, в око попав остюк. Після хірургічного втручання, внаслідок якого нижнє віко на все життя залишилося розсіченим. Як часто буває в житті, біда приходить за бідою. Якось уночі, через вікно у хату вдерлися злодії, Секлету Петрівну з дітьми загнали на піч і обібрали до нитки. Забрали одежину, взуття, все що траплялося під руки. Захистити було нікому. Залишилося розлізтися серед людей, мов мишенятам. То був жах. Вся рідня, хто чим міг допомагали. У лиху годину і часи кращі, сестри Янковські завжди були поруч. Шанувалися між собою самі та їхні діти.

Звичайно, в таких умовах одній і трьома дітьми виживати було складно, тому зійшлася з удівцем Марком, у якого теж було троє своїх дітей. Марко Кононович по характеру був людиною доброю, неабияким весельчаком, умілим пічником, мурував людям печі, груби. Разом з тим, Секлета Петрівна взяла на себе надзвичайну велику відповідальність. Адже потрібно було дати раду дітям, різним за віком, характером, виховати їх і що дуже важливо, усіх помирити. Не розрізняла на своїх і чужих, всі для неї були однаково рідними. Багато років по тому, згадуючи свою неньку, діти називали її сімейним дипломатом, всім була порадницею.

Минулися війни, інші лихоліття а на подвір’ї Секлети Петрівни знову лихо. В залізничну аварію потрапила дочка Марія, залишилася без обох ніг, у молодому віці стала інвалідом. Як пережити це матері? Серце обдавалося кров’ю та щеміловід болю.image248image250

Ще не висохли Секлетині сльози, як уночі приїхав “чорний воронок” і заарештували Марка Кононовича. Під час обшуку (тільки невідомо що шукали), все з кращої Маркової одежини, кожуха, валянки позабирали, так звана “конфискация личного имущества”. Не довівши будь-якої особистої провини, висунули звинувачення по горезвісній 58-й статті ЧСР – член сім’ї репресованих, (брат поліцая) та засудили до ув’язнення. Здавалося горю немає кінця-краю. Дякувати “Хрущовській відлизі”. Невдовзі Марко Кононович повернувся.

Секлету Петрівну, Марка Кононовича шанували діти, дуже любили онуки. Називали лагідно, бабою Секлеткою та нашим Дідкою. Виглядаючи з заробіток, на передки бігли гукаючи:“Наш дідка іде!” Марко Кононович теж любив дітей, завжди приносив гостинці та давав по рублю. Взимку, коли були великі снігові замети, на руках до школи носив першокласницю онуку Ліду, не рідну по крові але рідну по життю.

В будинку Секлети Петрівни завжди було людно, а Різдво було особливим святом. Діти та онуки носили стареньким вечерю, лунали колядки, щедрівки, пісні. Секлета Петрівна всіх пригощала пиріжками з квасолею, струдлями з маком, домашньою ковбасою, холодцем, обливаною кашею на зразок козацького кулешу, запивали узваром. І як святиню, бережно на вишиваному рушнику подавала до столу випечений в печі хліб промовляючи:“Їжте дорогенькі, це з чистої пшенички”, а в самої повні очі сліз. Марко Кононович частував дорослих горілкою з шовковиць або з медом на хмелю. Дехто ще й досі пам’ятає ті міцні напої. Після чарчини “на коня” повчав та приказував: “Горілочку пий але світле око май”. Малось на увазі, щоб гість йдучи додому, по дорозі часом бува не заблукав. Секлета Петрівна була надзвичайно ввічливою людиною та гостинною господинею. Хто б не завітав до її оселі, свій, чи гість випадковий казала:“Людина з дороги” і пригощала чим було.    

Згадує Тищенко Василь Миколайович 55 років: “В дитинстві для нас Новорічні свята пам’яталися не лише веселими зимовими канікулами, їх чекали й тому, бо батьки привозили подарунки, а під час колядок та щедрівок дід з бабою діставали невеличкий вузлик та ще й гроші давали, коли по рублю, інколи по три, а на День народження цілих десять. Ніби нічого дивного, адже подібний звичай був у кожних родинах. Багато років по тому, якось переглядаючи сімейні документи, під руки трапилася пенсійна книжка моєї баби Секлети Петрівни. Те що побачив вразило до глибини душі.

image252

За свій трудовий вік, за працю у колгоспі на трудодні, баба отримувала щомісяця 4 карбованці зарплатні, а з роками 12 рублів пенсії. Як могла на такі гроші жити? І взагалі, чи вважались ті гроші якимось коштами?Просто не піддається здоровому глузду. Тільки можна здогадуватися, як заощаджувала та берегла ті рублі, щоб теж порадувати своїх онуків. І коли в наш час до хати приходить дітвора колядників, засівальників, перед очима отой бабин вузлик з рублями, її пенсійна книжка, а в горлі грудка гіркоти та печалі”.

Дочекавшись 5 онуків, правнука, Секлета Петрівна з Марком Кононовичем померли в один, 1971 рік.

Тищенко Микола Якович (1926-1997рр)

image254

На фотографії командир міномета 82-го калібру, 967-го Володимир-Волинського стрілецького полку, гвардії старший сержант Микола Тищенко. На грудях ордени “Слава”,“Вітчизняної війни”, знак “Гвардія”, медалі. На погонах військове звання та емблема “Артилерія”. Учасник бойових дійДругої світової війниперіоду 1944-1945рр.            

Микола, наймолодший з дітей у сім’ї Якова Юхимовича та Секлети Петрівни. Дитинство та юність пролетіли настільки швидко, що не встиг отямитися, як став дорослим. Як і в багатьох його ровесників, молодість, забрала війна. У 1943 році неповнолітнім 17-річним юнаком, добровольцем записався на фронт. Першим випробуванням став навчальний полігон у місті Харкові на Холодній Горі, де навчався складній військовій справі мінометника.

Для бойових дій піхоти, міномет являвся важливою вогневою підтримкою. Під час війни, міномет дістав назву “самовар”. Із положень про призначення міномета в бою:

руйнування фортифікаційних споруд та знищення живої сили противника. До наближення піхоти з противником на відстань ручного вогню 400 метрів, міномет уражає вогневі засоби та цілі противника, які перешкоджають у виконанні бойової задачі піхоти. При наступі військ, міномет висувається на ближню до противника дистанцію, для підтримки вогнем атаки піхоти...

Командир міномета повинен уміти орієнтуватися на місцевості і користуватися топографічною картою. В підпорядкуванні командира міномета були; навідник, заряджаючий, носильник боєприпасів. Кожен мінометник повинен мати зірке око.

Зазвичай вогонь з міномета вівся з відкритої, незахищеної місцевості, що було вкрай небезпечно, тому що самі мінометники теж ставали мішенню для ворога. Потрібно було постійно міняти позицію, а це неабиякі фізичні зусилля. Випущена з міномета міна летіла круто в гору, падала теж круто. Вона поражала цілі недоступні для артилерійських снарядів (гарматний снаряд летів пологою дугою). А коли з міномета вівся, скорострільний, прицільний вогонь, врятуватися було неможливо. З піднебесся, міни падали як сніг на голову. Захиститися від обстрілу з міномета можна було тільки в міцних бліндажах та сховищах.

Свій бойовий шлях Микола Якович розпочав у липні 1944 року з призначенням у 967-й стрілецький полк (Військовий квиток). У складі полку приймав участь у військових операціях:

Львівсько-Сандомирська 13.07 – 29.08. 1944р.

Нижня-Сілезька 12.01 – 3.02. 1945р.

Облога Бреслау 13.08 – 6.05. 1945р.

Сформований 1941 року у місті Дніпродзержинську, 967-й полк брав участь в обороні Дніпропетровщини. 1942-1943 роках у Сталінградській битві та боях у Брянській області. 1944-1945 роках у визволенні сіл і міст України та Польщі.        

У “Львівсько-Сандомирській” наступальній операції, полк діяв у напрямку міста Володимир-Волинський. За участь у звільнені міста, наказом ВГК за N143 від 20-го липня 1944 року, 967-му полку, командир підполковник Ботвинський С.Г. присвоєно почесне звання “Володимир-Волинського”, солдатам і офіцерам оголошена подяка. Потім були форсовані ріки Західний Буг, Сан. У ході операції, Україна була повністю звільнена від німецько-фашистських окупантів.

Із спогадів Миколи Яковича про війну:

“Розвиваючи наступ полк брав участь у форсуванні Вісли. Під сильним вогнем противника, з плоту водяною хвилею була знесена мінометна плита і почала тонути, кинувся у крижану воду і з допомогою товаришів зуміли її зберегти. В результаті наступу наших військ на лівому березі Вісли був створений Сандомирський плацдарм. Двічі німці намагалися контратакувати і вибити нас. Під перехресним вогнем прострілювався майже кожен метр землі, то було справжнім пеклом. Ціною багатьох життів наших бійців, позицію вдалося відстояти.

На початку 1945 року, наш полк брав участь у “Нижній-Сілезькій” операції. Фашисти сильно укріпили свої позиції. Ми не знали вогневих точок ворога, тому вдалися до хитрощів. Частина ротних мінометів з імітованої позиції відкрила вогонь у напрямку противника, фашисти теж відповіли і таким чином засвітили свої точки. Основний же технічний склад наших мінометів вогнем з іншої позиції і накрив їх.

Під час стрімкого наступу, в тилу наших військ залишився оточений фашистський гарнізон у місті-фортеці Бреслау. Командуючий 1-м Українським фронтом маршал Конєв І. С, не став штурмувати місто. Раніше чи пізніше німці здадуться війна ж кінчається, але того не сталося. Полк брав участь майже в тримісячній облозі Бреслау. Тривали вуличні бої, артилерійський обстріл і бомбардування міста з повітря. З обох сторін були втрати, у тому числі мирного населення”.

А скінчив свій бойовий похід Микола Якович на берегах Голубого Дунаю. Пройшов половину Європи. Після виснажливих запеклих боїв, трохи стомившись, зачохлив свого побратима міномета, знявши каску, витер спітніле чоло, і повільно насолодившись водою Великої ріки, втамував спрагу. Згадав домівку, рідну матір та річку Стугну. За подвиги на війні Микола Якович нагороджений двома орденами “Вітчизняної війни”, орденом “Слава”, багатьма медалями.

image256

image256

image256

image256

image256

image256

Самий жаданий солдатський орден “Слава”, колодка якого обтягнута кольором “Георгіївської стрічки”, іншої, в минулому солдатської відзнаки “Георгіївський Хрест”. Ними нагороджувалися за особисту доблесть і відвагу солдата на полі бою, а бувша “Георгієвська стрічка” увійшла в армійську нагородну атрибутику, як “Гвардійська стрічка”.

По закінченню війни, Микола Якович служив 6 років в Австрії. Згадував, як після відпустки на батьківщину, споряджаючи у далеку дорогу, сестри Віра та Марія ще й вареників наварили. І поїхали українські вареники з сиром у сметані до Австрії.

 

Напис на фотографії. Коля, вспомни нашу совместную службу в Австрии и все нашипохождения с этим самоваром.     image268image270

Після демобілізації з армії, працював на виробництві в місті Києві. Вся трудова діяльність Миколи Яковича зв’язана з заводом “Транссигнал”, працював слюсарем-інструментальником високої кваліфікації, мав найвищий 6-й розряд. До нагород бойових додалися нагороді мирні, медаль “Ветеран праці”. Був неабияким умільцем, мав до всього хист. Клепана коса виспівувала. До сих пір, в нашій сім’ї користуються сапками, виготовлені ним власноруч, налагодженими січкарнею та циркуляркою. Їм майже чверть століття. А ще Микола Якович був знаним грибником. Як тільки-но осіння пора, відразу до лісу. Не раз особисто довелося посмакувати смажених опеньок, маслюків, засолених в дерев’яній діжці груздів. Постійно піддержував зв’язок з фронтовими друзями із міст Донецька, Новосибірська, часто з ними зустрічався. У 1954р Микола знайомиться з дівчиною Любою та одружується.

image272

Любов Сидорівна народилася 1929 року у селі Глеваха, Київської області, дівоче прізвище Науменко. 1944-й рік. 15-ти річною дівчиною працює в колгоспній ланці по вирощуванню цукрових буряків. Розпочинається її трудовий шлях. Потім працювала в відомчій охороні виробничого об’єднання “Завод Арсенал”. За працю в роки минулої війни, Любові Сидорівні надано Статус Учасника Великої Вітчизняної війни. Нагороджена медаллю.

Про своїх батьків розповідає: “В батька Сидора Омеляновича та матері Палажки Максимівни було 6 дітей: Ганна 1925р, Іван 1927р, Люба 1929р, Катя 1934р, Петро 1937р. Надія 1941р.

З раннього дитинства запам’ятався голодомор 1932-1933рр. Наваривши ячмінної затірки та давши дітям посьорбати юшки, мати йшла на роботу в колгосп до самого вечора. А їсти дуже хотілося. Мене як найменшу заштовхували до печі, давали рушника, ним обв’язувала чугунок а старші обережно його витягували. Поївши, чугунок ставили на місце. Потім гуртом відмивали мене від сажі. Іншого разу, що було з їжі, мати підвішувала до стелі. Так робилося свідомо, щоб на ніч було чим повечеряти та порівну всіх поділити”.

Батько Сидір Омелянович працював на залізниці, учасник Другої світової війни, супроводжував військові ешелони на фронт. Маршал Жуков Г. К. в своїх спогадах про залізничників писав:

… через всю Польщу, рухалася маса ешелонів з артилерійськими, танковими частинам замаскованих під дерево, сіно. Після прибуття, ешелони з військовою технікою розвантажувалися й відразу направлялися на передову…

image274

image276

На жаль від нальотів німецької авіації були втрати і серед залізничників. З похоронки Палажка Максимівна дізналася, що чоловік Сидір Омелянович загинув неподалік м. Бельск. Похований в братській могилі на польській землі. Кожного року на мітингу присвячений Дню Перемоги, у селі Велика Мотовилівка шануючи поіменно загиблих односельців також звучить прізвище, Науменко Сидір Омелянович.

Любові Сидорівні виповнилося 85 років. Микола Якович помер у 1997 році. Микола Якович, Любов Сидорівна були привітним, трудолюбивим, гостинним подружжям. Охоче спілкувались та товаришували з багатьма людьми. Миколу Яковича часто запрошували в куми. Прожили в сімейному шлюбі 43 роки, виростили двох синів. Старший Олександр, підполковник у відставці. Молодший син Василь, старший машиніст 2-го класу електропоїздів місцевого сполучення. Заядлий рибак.