Мотовилівка і мотовилівчани - 1

Шабельник

З козацької атрибутики, яка дійшла до наших днів, разом з дубом, конем, бандурою, списом, рушницею, завжди малювалась Шабля – символ військової звитяги та приналежність до військово-лицарського стану.
Так прізвище Шабельник утворене і походить від слова шабля. У давні часи ним прозивались люди, які виготовляли шаблі, тобто були зброярами. Першу відому згадку прізвища Шабельник, датовано 30-ми роками 17-го ст. Про це дізнаємося від французького військового інженера Гійона Лесанжера де Боплана, який на низу Дніпра збудував кріпость Кодак, та подорожуючи Україною у 1630-му році на карті позначив село Шабельники, нині Золотоніського району, Черкаської області поблизу річки Супій.
Реєстровим козакам надавались певні вольності та землі для поселення. Відомо, що земля у користування надавалась людям не простим і поселення здійснювалися козацькою ватагою. Тому поселенець Шабельник, на честь якого названо село та про якого згадує інженер де Боплан, в козацькому гурті був людиною першою. У таких селах, курінні отамани, сотники водночас були осібними урядовцями: головами, війтами, старостами. Козаки Шабельники належали до старшинських родин Переяславського полку. В реєстрах Війська Запорозького Низового Нової січі станом на 1756 рік згадується отаман Переяславського куреня, Петро Шабельник.
У складі полку козаки Шабельники протистояли татарським набігам, воювали з польською шляхтою, були свідками історичної події Переяславської Ради 1654р. Частина козацьких сотень полку брала участь в Полтавській битві 1709р на стороні шведського короля Карла.
Іноді дітей козаків Шабельників прозивали уменшено, Шабельниченко. У багатьох випадках це ймення за ними залишалось на все життя. Таким чином з роками було утворене нове прізвище – Шабельниченко.
У 1775р після руйнації Запорізької Січі, наступні покоління козаків Шабельників засновують нові поселення, називаючи їх своїм прізвищем. Свідченням тому є зазначені на карті України села Шабельники у Полтавській, Одеській та Черкаській областях.

Шабельник Трохим Іванович (1889-1924 рр), Шабельник Агафія Йосипівна (1892-1978 рр)

В основу нарисів про родину Шабельник лягли спогади Страшук Тетяни Петрівни 62 роки, Толстої Ніни Петрівни 66 років та автора, який тривалий час жив у сім’ї Шабельників.
Агафія, що в переводі з грецької означає добра, хороша. Народилася у селі Велика (Панська) Мотовилівка, Васильківського повіту, Київської губернії, дівоче прізвище Мегедь. В сім’ї батька Йосипа та матері Мотрі було 11 дітей. В пам’яті збереглися імена: Максим, Макар, Іван, Карпо, Митрофан, Горпина, Олександра, Ярина, Агафія з наймолодших.
Батько Йосип був на державній службі, розвозив почту з міста Василькова по селам Мотовилівської волості. Мав 10 десятин землі, сім’я тримала домашнє господарство. Зі слів самої Агафії Йосипівни відомо, що її дід був знаним знахарем та чумаком. До речі в своїх мемуарах, мотовилівський поміщик Йосип-Ігнатій Руліковський згадує сільського фельдшера Григорія Мегедя та місцевих чумаків. Отож імовірно, що по роду від того мотовилівського фельдшера дід Агафії Йосипівни успадкував знахарство та ще й був чумаком та возив сіль з Криму. То була небезпечна і нелегка справа. Чумацький шлях пролягав під відкритим небом, у спеку і негоду, іноді траплялись хвороби. Дід-Чумак і зцілював своїх товаришів різноманітними травами та замовами, але самими дієвими ліками чумаків був дьоготь. У ті далекі часи часто спалахувала епідемія чуми. Дьогтем чумаки вимазували свої руки, обличчя, одежу. Геть чумазі, самі були схожі на чуму, але таким чином запобігали смертельній небезпеці. Мабуть від такої застороги і стали ті подорожні люди, які їздили в Крим по сіль, прозиватися чумаками.
Споряджаючи чумаків у далеку дорогу, була зворушлива і надзвичайно відповідальна мить. Заготовляли харчування для волів, мелене зерно, лагодили та лаштували коси, косити траву та мішати цебра. Собі припасали сало, солонину, які довго зберігалися, борошно, випікати коржі, обов’язково крупи, щоб варити чумацький куліш. Після спекотної денної подорожі, вечорами по берегах річок, на багатті у казанах готували собі страву, тамували спрагу та напували волів. А коли чумаки поверталися до своїх домівок, для родин було справжнім святом, адже крім солі, засоленої риби привозили подарунки інші ласощі з Кримського краю та богу дякувати, що самі живі-здорові.
Про своє дитинство Агафія Йосипівна згадувала, коли в сім’ї підростали діти то ходили на працю до пана. Найстаршого Максима, віддали в найми до Києва, Макар був кучером у панів Тарновських, а хто просто допомагав батькам по роботі у дома.
Сама Агафія теж ходила найматися до пана. Віяла зерно, збирала коноплі. Рано навесні сіяли горох. Після сівби, горошинки відразу паличками заглиблювали в землю, щоб швидше проростали та від воронячого нашестя. На роботу потрібно було прийти зарання, адже брали обмежено, і хто запізнювався, залишався ні з чим. Інколи наймались до Ханенків, які панували в сусідній Оленівці.
Ще з дитинства, Агафія була кмітливою дівчиною. Якось на свято приїхав брат Максим, привіз батькам гроші. По роботі дома допомагав менше, але від інших дітей, грошей заробляв значно більше. Виклав монетки на стіл, акуратно склав у стовпці а сам вийшов. Згадувала, що рука сама потягнулася і взяла монетку. Аж раптом Максим повертається. Не розгубилася, сховала серебреника до рота, дуже хотілося справити нову свитку, адже своїх зароблених грошей не завжди вистачало. Максим пожурив але не дуже. Порозумілися.
Після стомленої праці наступали зимові місяці перепочинку. Для молоді то були улюблені і незабутні часи дозвілля, адже взимку було безліч свят, починалися вони на Катерини. По хатах збиралися дівчата, ворожили про свою майбутню долю, різали гілочки вишні та ставили їх у воду на покуті. Якщо вони розпускались до Різдва, то це передвіщало скорий шлюб. Варили кашу з пшона і маку, виходили на ворота вигукуючи: “Доле! Ходи до нас вечеряти!” та закликали судженого.
На свято Андрія збиралися хлопці і дівчата. Дівчата готували пироги, вареники, обов’язково калиту – великого пшеничного коржа. Потім по черзі кусали калиту, але щоб заслужити таке право, потрібно було заспівати або затанцювати, відгадати загадку, тощо. Настрій у всіх був піднесений. На Андрія, дівчата та парубки залишалися на досвітки, після яких часто відбувалося сватання а згодом весілля. Так сталося і з Агафією. До невеличкої на зріст Гапочки, залицявся Трохим Шабельник, парубок статний, роду козацького, у батьків, одинак. Баритися не став, відразу після посту прийшов свататися. Після батьківського благословення, Агафія перев’язала старостів рушниками, а Трохиму подала хустину. Так у молодому віці, Агафія стала заміжньою жінкою. Про батьків Трохима будь-яких відомостей не маємо.
Згідно законодавству, у 1909 році, досягнувши призивного віку, чоловік Трохим призивається відбувати військову повинність. Майже дівчиною, вперше Агафія стала солдаткою, так називали жінок, молодиць, чиї чоловіки, служили у війську або воювали на фронті. Якщо на час призову новобранця хтось із його батьків був непрацездатним, то надавалася грошова допомога. Служили в армії 3-4 роки в залежності від роду військ.
На той час Україна або як ще називали Малоросія входила до складу Російської імперії, тому прийнявши присягу на вірність царю и Отєчеству, Трохим вивчав стройовий і польовий устави піхоти. По вогневій підготовці, вправлявся стрільбі з гвинтівки поражати цілі на відстань до 1400 шагів. А так, як визнавалось, що перемога в бою здобувається штиковою атакою, то наполегливо навчався володінню штиком та іншим прийомам рукопашного бою.
У 1911 році, Агафія дочекалась свого чоловіка Трохима, якого після демобілізації було зараховано в запас до 38-річного віку, щоб на випадок війни поповнити армійські частини по штатам військового часу.
Разом почали господарювати. Від батьків за собою Агафія отримала сундук з приданим (зберігся до наших днів), в якому крім всього належного були особисті речі – свитка, чушка, гребінець та гребінка.

Наділили посудом, глиняні горшки, макітри, глечики для зберігання молока, рубель, качалку прасувати білизну, рогачі та кочергу. Чоловіку Трохиму спадкувалась молотарка. На кутку Пиндюрівка будували оселю. Народжувалися діти. Найстарша Параска 1912р, Олександра, Іван, Петро 1921р. Хлопці росли високими, дівчата стрункими. Землі було не багато і та на горбі. Хазяїн, так називала Агафія свого чоловіка, молов людям зерно, за що отримував грошима інколи гарцями (натурою). Тому зерна було вдосталь.

image225

1914 року розпочалася Перша світова війна, в народі її ще називали германська або царська. Із резерву Трохима Івановича мобілізували на фронт. Агафія Йосипівна вдруге стала солдаткою.

Сім’ям фронтовиків, чиї годувальники були на війні, царський уряд надавав матеріальну допомогу. На одного члена сім’ї солдатів, унтер-офіцерів, ратників ополчення призваних по мобілізації, забезпечення продуктами складало: борошно – 28кг, крупи різні – 4кг, сіль – 1,6кг, масло рослинне – 410г. На малолітніх дітей додатково надавалась грошова допомога. До членів сім’ї відносили, дружину, дітей, батьків на утриманні.

З фронту від чоловіка Трохима надходили листи. Оскільки в грамоті Агафія Йосипівна зналась не дуже, то ходила до дяка, щоб той її почитав та допоміг написати листа у відповідь. У своїх розповідях, Агафія Йосипівна повідала, що з війни чоловік Трохим привіз трофейного пістоля.

Закінчились Перша світова та громадянські війни. Опустіли селянські оселі, занепали господарства. Лютував ще один смертельний ворог – висипний тиф. В один, 1924-й рік захворіли та померли Трохим Іванович та його близький родич, сусід і товариш, Шабельник Андріян Григорович. Так і спочивають поруч один одного. Сім’я померлого ветерана війни, який майже 6 років прослужив вірою і правдою, новою владою були забуті. У третє Агафія Йосипівна стала солдаткою, тепер назавжди. Довелось самій ростити чотирьох дітей.

На початку 1930-х років розпочалася колективізація села, створювалися колгоспи та почали “розкуркулювати”. Владою свідомо знищувалися господарства сільських трудівників, що стало однією з причин голодомору 33-го. Колгоспні активісти забрали молотарку, інше нажите з чоловіком майно, а згодом і сама вимушена іти працювати у колгосп бо іншого виходу не було.

Була свідком так званого “розкуркулювання” родини покійного Шабельника Андріяна, по вуличному Дзурульки. Була у його синів велика пасіка. Славилася на всю округу якісним та добрим медом. Прийшли в чорних тужурках і приліпили ярлик “куркуль”. На збори годину. Всю сім’ю від малого до великого пішою ходою під конвоєм на Сороче, (ст. Сорочий брід) а там товарняки під парами. Зібрали з усього району таких самих “куркулів” і в Сибір. Коли Агафія Йосипівна почула дитячий плач, брудну лайку та побачила що коїться на подвір’ї у сусідів, загасила гасник, затулила рядниною вікно та обнявши дітей, причаїлася ніби та квочка, ховаючи своїх курчат від хижих яструбів.

Через багато років по тому, приїхав на батьківське подвір’я, єдиний залишившись у живих син, але замість рідної хати побачив горб на якому паслися корови та зарослі дерези. Згадав, як колись приховали в бджоляному озимнику діжечку меду. Відкопали. Мед зберігся. Всіх хто зійшовся, пригощав. Люди поминали Дзурульків, плакали та хрестилися.

Під час Другої світової війни періоду 1941-1945рр, сини Іван та Петро воювали на фронтах. Старший Іван, дослужував кадрову службу у прикордонних військах у місті Батумі (Грузія). Мався демобілізуватися, але розпочалася війна, сповістив, що відправляють на фронт, згодом листи перестали надходити, подальша його доля невідома. Похоронки на сина Агафія Йосипівна не отримувала, після війни не повернувся. Вважається таким, що пропав без вісті. Ймовірно загинув у перший рік війни, коли втрати Червоної армії були надзвичайно великими. Односельці не забули свого земляка Івана. У селі Велика Мотовилівка, біля пам’ятника Воїну-визволителю, на мармуровій плиті увіковічена про нього пам’ять.

image227

Німецьку окупацію Агафія Йосипівна переживала разом з дочками. Обробляли город з якого жили, тримали козу, птицю, кролів. Дочка Олександра не дочекалась з війни чоловіка Якима, загинув. Залишилась з двома малолітніми дітьми. З невеликого домашнього обійстя ще й ходили на базар торгувати. Дотепності Агафії Йосипівні не позичати. Бабця була та, німців хитрувала вміло. На дно корзини клала пляшку з молоком, яйця, зверху садовила кроля. Перестрічають: “ Яйки, млеко”? Узрівши кроля, махали руками: “ фе “, не подобалось. Згадувала, як ходили мішечники, вимінювали одяг, взуття на харчі. Поліцаї хватали таких, особливо молодого віку і відправляли на примусові роботи до Німеччини. Якось попросилася притулку молода дівчина Маргарита. Ризикуючи, Агафія Йосипівна переховувала її деякий час. Безумовно, то був мужній вчинок і якби про це дізналися фашистські прихвосні – поліцаї, можна було поплатися дорогою ціною. Щоб постійно держати населення в страху і покорі могли і хату спалити.

З великою пошаною Агафію Йосипівну згадує Михайлюк Галина Семенівна 78 років: “ В нелегкі післявоєнні роки, разом з сестрою Ніною ходили до школи. Дорога не близька, з Мічківки через поле та Битьковий яр, вітха одежина і коли траплялася негода, осінні дощі, бездоріжжя, а взимку снігові замети то й зовсім було не добре. Не один раз Агафія Йосипівна запрошувала до своєї оселі нас, тоді ще маленьких дівчаток. Пригощала борщем, кашею, грілися на печі та сушили промоклий одяг”.

Після війни повернувся з фронту син Петро. Згодом одружився. У 1947-му знову голод. На подвір’ї залишилася одна коза. У той тяжкий рік, з колгоспного борошна Агафія Йосипівна випікала хліб для колгоспників, кожний день близько 20-ти буханців. Бригадир забирав хліб у рядно і розвозив людям на поле.

У 1960 році Агафія Йосипівна з дочкою Параскою та онукою Тетянкою провідали брата Максима. У Києві, в районі Батиєвої гори у нього був власний будинок та гарний сад. Уперше побачила та скоштувала дивний фрукт-персик. То була остання зустріч з братом.

Удовою Агафія Йосипівна залишилася молодою, вдруге заміж не вийшла. Весь свій трудовий стаж пропрацювала на панських та колгоспних полях, за що отримувала пенсію 12, з роками 36 карбованців на місяць. Дочекалась 6 онуків та 7 правнуків. Померла у 1978 році.

Шабельник Петро Трохимович (1921-2003 рр), Шабельник Віра Яківна ( 1924-1995 рр)

Молодший син Агафії Йосипівни та Трохима Івановича народився у Петрів піст, тому мабуть і назвали його Петром. Агафія Йосипівна вийшла на шлях, зустріла перших молодих людей за віком як сама і запросила бути для її дитини хрещеними батьками. Називалися такі куми, стріченими. Це було великою повагою для батьків та пошаною до хрещених.

image229

image231

Майбутня дружина Петра, Віра, дочка Секлети Петрівни та Якова Юхимовича, дівоче прізвище Тищенко. При народженні, на правій руці у Віри було шість пальчиків. Зайвий лікарі видалили, але назавжди за нею лишилось вуличне прізвище – Шестопалиха.

Їхнє дитинство та юність пройшли на колгоспних мотовилівських полях та домашніх городах. І все дозвілля. Обоє ходили до школи. Перед війною закінчили семирічку у селищі Борова. На той час то була хороша освіта. У 1940 році Петра призвали на кадрову службу в Червону армію. Навчався військовій справі радиста у місті Ташкенті (Узбекистан). Служив у штабі військового стрілецького корпусу.

Під час Другої світової війни періоду 1941-1945рр Петро Трохимович на фронті. Свій бойовий шлях розпочав у битві під Москвою. Фашисти вважали, що зі взяттям Москви війну буде виграно, тому у наступі брало участь понад мільйон їхніх солдатів. Ворог переважав у танках, гарматах, авіації. Становище наших військ було вкрай тяжким. Стрілецький корпус входив до складу 16-ї армії, якою командував майбутній Радянський маршал К.К. Рокосовський. Армія вела запеклі, кровопролитні бої з двома фашистськими танковими арміями, які при підтримці своєї авіації задіяли в наступі більше 300-х танків.

На допомогу червоноармійцям прийшли жителі столиці та інших міст, постійно надходили підкріплення з Сибіру, Середньої Азії, Забайкалля.

В битві за Москву наступив перелом. Ворог був розбитий. Це була перша, дуже важлива перемога над фашистами у Другій світовій війні. Звістка про нищівну поразку німців під Москвою облетіла весь світ і мала велике позитивне міжнародне значення. У країнах захоплених фашистами, почав зростати опір окупантам.

В тих кровопролитних боях загинув житель Великої Мотовилівки Семенець Семен Кирилович. Похований у невідомій братській могилі.

Петро Трохимович учасник історичного параду 7-го листопада 1941 року в Москві. Під час параду на Красній площі було чути артилерійську канонаду, з мавзолею виступав сам Сталін. Це єдиний парад, на якому бійці крокували у повній бойовій викладці, а потім не в казарми чи відпустки, а прямо на передову, в бій з ворогом. Дух бійців був неймовірно високим. 

Надійний зв’язок на фронті, це запорука успіху у військових операціях, тому радистів цінували. Особистий позивний Петра Трохимовича – ПТШ. Згадував, що шифрограму потрібно було передати дуже швидко, щоб противник не встиг запеленгувати, тому що відразу розпочинався артобстріл штабу. Іноді під час роботи з рацією доходило до безглуздя. Позаду, на всяк випадок стояв особіст з пістолетом, щоб радист бува не передав шифровку ворогу. Воював до останнього дня війни. В боях під Варшавою отримав поранення осколками в шию, а ушкоджена рука турбувала його постійно. Нагороджений орденом “Отечественная война” 2-го ступеню (номер ордена 3531466),медалями “За отвагу”, “За оборону Москви” та багатьма ювілейними.

Віра Яківна перебувала в німецькій окупації. Було визволено село, але зовсім поруч ще йшла війна. На лінії фронту Фастівець-Клехівка-Сітинка точилися бої з німцями. З 1943 року розпочинається її трудовий стаж. В сільській школі розташовувався військовий польовий медсанбат. Разом з зведеною сестрою Олею та іншими дівчатами доглядала за пораненими бійцями, бинтували їм рани, прали білизну.

Один з командирів на прізвище Лордкіпанідзе, після смертельного поранення помирав, просив дати звістку на батьківщину в Абхазію. Пошуки рідних тривали не один рік. Через багато років по тому, приїхали на його могилу рідні брат та сестра. Зустріч незнайомих людей відбулася теплою, зворушливою. Деякий час тривало листування Віри Яківни з рідними Лордкіпанідзе. Після закінчення війни, по селам району не вистачало учителів. З 1944 по 1946рр. Віра працювала у сільській школі вчителькою.

Одружилися Віра й Петро 1946 року У рік народження доньки Ніни, був голод 47-го, з продуктами харчування було тяжко. Петро Трохимович їздив у Западну, (тоді так називали Західні області України) іноді на даху вагона і все, що можливо було виміняти з домашніх пожитків, міняв на крупи. Знадобилася та ще послужила фронтова шинель.

У 1948 році, як одну з небагатьох грамотних сільських людей, Віру Яківну запрошують у колгосп на посаду бухгалтера. Разом з дружиною пішов працювати і Петро Трохимович, обліковцем по земельним угіддям, вимірював площі під посіви, щоб отримувати пальне.

Крім прямих обов’язків, Петра Трохимовича примусили розповсюджувати серед колгоспників облігації державної позики. Після війни була розруха, на її відновлення не вистачало коштів, уряд і вирішив запозичити гроші у власного народу. Але які кошти на той час були у колгоспників? У багатьох господарствах робота за трудодні. Людям не то що надавати позику державі, грошей не вистачало на саме необхідне, харчі та одежу. Звичайно, люди під будь-яким приводом відмовлялися від них, але їх примусово змушували викупляти облігації. По тій причині Петро Трохимович невдовзі залишив роботу у колгоспі і працював у місті Києві.

image233

У 1952р народилася дочка Танюшка. Розпочали будувати новий будинок, завели домашнє господарство: поросят, курей, індиків, качок, гусей. Мати Віри Яківни, Секлета Петрівна подарувала телицю, дали її ім’я Красуля. Вирощене поголів’я худоби, птиці споживали самі, лишки продавали, виручені кошти йшли на будівництво оселі.

У 1960 році з був реорганізований один великий, на три села колгосп, “Рассвет”. Віра Яківна була одним із його організаторів. Відтоді незмінно працювала головним бухгалтером колгоспу, аж до виходу на пенсію. Закінчила Ірпінський технікум сільського господарства. По роботі завжди принципово чесна, на посаді ввічлива. В районі, селі, колгоспі користувалася пошаною та повагою у людей.

Займалася громадською діяльністю, неодноразово обиралась депутатом сільської Ради. До Віри Яківни йшли люди за допомогою та порадами. Зверталися від серйозних питань до самих дрібних, знали, всіх вислухає і що у її силах та компетенції, допоможе. За її розпорядженням багатьом вдовам загиблих фронтовиків, пенсіонерам-колгоспникам були переобладнані дахи на будинках, надавалась матеріальна допомога. Навіть вирішувала спір за межу між сусідами. До її розважливих думок,дослухалися.

З тих пір минуло багато років, сільські люди старшого віку з щирою вдячністю згадують Віру Яківну. Пропрацювала в колгоспі майже 40 років, чесно і сумлінно. Підготовила не одне покоління бухгалтерів, економістів. За працю в роки минулої війни, Вірі Яківні надано Статус Учасника Великої Вітчизняної війни. Нагороджена медалями:“За доблестный труд в Великой Отечественной войне”, “За трудовую доблесть в ознаменование 100-летия со дня рождения В. И. Ленина”.

Віра Яківна була надзвичайно гостинною та чудовою господинею. На сімейні свята завжди приготовляла традиційні українські страви: домашня ковбаса, буженина, кров’янка, холодець, талі у роті голубці, а запечені у печі пироги з маком, паски на Великдень були красивими та смачними. У теперішній час про таке можна тільки помріяти. Дуже любила працювати на землі. На городі належний порядок, завжди була з урожаєм. Мала невеличкий парник, наділяла родичів, сусідів, знайомих якісною розсадою. Власноруч шила вовняні ковдри, замовників на яких було безліч. Доглядала за онуками. Віру Яківну часто запрошували бути для новонароджених дітей, хрещеною матір’ю. Іноді задумуєшся, як могла за цим всім встигати? Про Петра Трохимовичазгадує правнучка Настя, коли буламаленькою то носила йому вечерю,прадід пригощав цукерками, печивом та казав: Ти до мене приходь, я тобіконфеток дам”.

Старша дочка Петра Трохимовича та Віри Яківни, Ніна Петрівна 1947 року народження. Прізвище по чоловіку Толстая. Закінчила Червономотовилівську середню школу з золотою медаллю, потім фізмат Київського педагогічного інституту. Нині працює в бібліотеці ім. Ф.М. Достоєвського зав. відділом. Вміла в’язальниця жіночого плаття, чоловічих светрів. А ще бабу Ніну дуже люблять сестрині онуки, коли приїздить в Мотовилівку, це для них свято, адже завжди з вишуканими подарунками та гостинцями, а власноручно приготовлений нею торт “Наполеон” неперевершеного смаку. Чоловік Михайло Миколайович закінчив університет ім. Т.Г. Шевченко, згодом аспірантуру, кандидат технічних наук, науковий секретар. Їхня дочка Тетяна Михайлівна закінчила університет ім. Драгоманова М.П. з відзнакою, по спеціальності філолог. Працює в Міністерстві палива та енергетики, редактором.

Віра Яківна та Петро Трохимович прожили у подружньому житті 49 років. Дочекались трьох онуків, Петро Трохимович – правнучку.