Мотовилівка і мотовилівчани - 1

Дослідження історії Мотовилівки завжди приковувало до себе увагу краєзнавців.. Крім батька і сина Руліковських в значній мірі ми повинні завдячити, також сучасним аматорам дослідникам, нашим землякам особливо Готуну Анатолію Григоровичу та Робіновичу Роману Олександровичу, які у різні роки займалися пошуком історичних матеріалів про наше село.image203

Готун Анатолій Григорович(1932-1998рр). Вчитель Червономотовилівської восьмирічної школи. Викладач історії, географії, малювання. Здавалося, що Анатолій Григорович знав усе. На уроках з його предметів, учні ніби полинали в минуле та мандрували світом.

Співавтор книги: “Мотовилівка: на вістрі історії й сучасності”. Маючи в домашній бібліотеці книгу Е. Руліковського, “Опис Васильківського повіту” на польській мові з допомогою колег учителів-філологів переклав та оприлюднив авторські статті: “Правитоки нашої історії” та “Евард Руліковський – славний поляк родом з Мотовилівки”.

На жаль, серед нас нема уже в живих Анатолія Григоровича. По життю склалося так, що не було у нього сім’ї, але колишні учні на свої кошти установили на його могилі пам’ятну стелу, що свідчить про надзвичайну велику шану до свого вчителя. Одним із ініціаторів збору коштів була Никоненко Раїса Романівна. Особливо приємно вражає, що сучасне молоде покоління теж проявляє цікавість до історії краєзнавства. Син Раїси Романівни, Тарас 1982рн, ще у шкільні роки, використавши історико-краєзнавчу літературу захистив свою авторську працю "Рідне село" в Малій Академії Наук. Є одним з співавторів книги: "Мотовилівка: на вістрі історії й сучасності". Тарас, разом зі своїм творчим керівником Романом Олександровичем відшукали та встановили на попереднє місце надмогильну плиту Едварду Руліковському та стелу Людмилі Тарновській, що біля пам’ятника Радянським воїнам у селі Велика Мотовилівка.

image205

Книга присвячена дуже важливій і актуальній нині темі – краєзнавству. Видана на спонсорські кошти мотовилівчан.  

Київ. Видавнича група “Сучасність.” Тираж 500 примірників.                                                                                        

 

 

 

 

 

image207

Рабінович Роман Олександрович, (1938) викладач фізики, астрономії Червономотовилівської, а після реорганізації, вчитель Великокомотовилівської середньої школи.

Повністю відданій викладацькій справі, постійно був класним керівником, захоплював учнів гуртками любительського радіо та фотографування, але вершиною його трудової діяльності безумовно являється багаторічна творча робота, яка в майбутньому стала основою для створення у 2007 році Великомотовилівського шкільного краєзнавчого музею.

Розповідає директор школи Войнолович Сергій Анатолійович: “Ідея створити краєзнавчий музей виникла давно, тому за роки, вчителями, учнями по крупинці збиралися матеріали, експонати. Велику роль у цьому відіграв Роман Олександрович. Його натхнення, наполегливість, допомогли зібрати велику колекцію фотографій, історичних документів і пам’яток пов’язаних з мотовилівською землею. В музеї зібрані матеріали з історії Мотовилівки, першоджерел освіти села, побутові речі старини, експонати минулого та сьогодення. За його кошти було відремонтоване приміщення та оформлення майбутнього музею. Нині, музей є світлицею черпання знань з історії рідного краю, осередком культурного і патріотичного виховання школярів”.

image209Розповідаючи про освітян старшого покоління Мотовилівки, тих хто надавав нам путівку в життя, з великою теплотою і пошаною згадуємо відмінника народної освіти, вчительку з 45-ти педагогічним стажем Христенко Марію Данилівну (1928рн). Ставлення, як педагога відбулося ще 1942 року, коли в окупаційному рідному селі Паляниченці, 14-річна Маруся, селянам, що не раз сходилися до її двору, напам’ять цитувала вірші з “Кобзаря” і як поліцаї розганяли людей, а їй самій погрожували відправити на примусові роботи до Німеччини. Наша україночка, прекрасної душі людина, чуйна і завжди чарівна, Марія Данилівна надихала нам любов до рідної мови і літератури, до почуття національної самосвідомості.

        

 

Використані матеріали:

- “Мотовилівка: на вістрі історії й сучасності”. Група авторів.

- Е. Руліковський “Опис повіту Васильківського”, розділ 16 “Мотовиловщизна” стор 134.

Видання 1853 року, місто Варшава на польській мові.

- В.М. Базилевич. “Йосиф Руликовский и его воспоминания”.

- Матеріли краєзнавчого музею Великомотовилівської середньої школи.

- Одеський художній музей.

- В. Кривошея, В. Іржицький. Реєстр козацької старшини Київського полку 1648- 1748рр.

- І. Северин. “І Мотовилівка-злодійка”.

- Е. Мондзелевський. “Історія Фастівщини”

- 165-я стрелковая дивизия (1-го формирования).

- Из боевого донесения штаба 165-ой стрелковой дивизии.

- Москаленко К.С. “На Юго-Западном направлении.1943-1945”.

Книга 2. Глава 6. Ещё один провал Манштейна.

- Матеріали з Вікіпедії – вільної енциклопедії, інші письмові та усні джерела.

 

Мотовилівчани  (Нариси)

Наступні сторінки Повісті, це невеличкі рядки нарисів про людей старшого покоління нашого краю надані в документах, фотографіях, спогадах їхніх рідних та близьких.

Верба

Прізвище Верба утворене від нецерковного імені, а походить від дерева Верба. Це прізвище очевидно надавалося чоловіку, який саджав верби, або в давнину займався плетінням з верболозу, наприклад, кошиків, парканів з лози. Дерево Верба, один із народних символів і тісно пов’язана з природою, життям та побутом українського села.

Пишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Т.Г.Шевченко

Образ Верби надзвичайно поширений в легендах, міфах. В ліричних та купальських піснях Верба означає кохання, дівочу красу, іноді сум і тугу. Згадаймо легенду про матір Вербену і її дочку Калину, прислів’я – “Де верба, там вода.В народі традиційно існує думка, що Верба приносить щастя людям та віщує перший подих весни, з’являються перші “котики” на яких трудяться бджілки. Вербна неділя, свято перед Великоднем. Вважається, що освячена Верба має цілющу силу. Нею гладять дітей та хворих приказуючи:

Будь великим, як верба,

А здоровим, як вода,

А багатим, як земля .

Від утвореного, на перший погляд звичайного собі дерева над ставком, сучасне покоління з гордістю може пишатися, що від своїх предків вони успадкували надзвичайно чудове, ніжне і по праву народне прізвище, Верба.

Верба

Опанас Артемович

1886-1971р

Першу розповідь розпочинаємо за жителя села Оленівка, Вербу Опанаса Артемовича, людини надзвичайно цікавої професії, людини професії, яка творить красу природи своїми руками. Дізнатися у цьому нам допомогли його онуки, Коваленко Надія Феодосіївна, 77 років, Мартинова Надія Миколаївна, 65 років, їхня сусідка, Товба Фросина Андріївна 89 років.

Народився Опанас Артемович в селі Геленівка, (сучасна назва Оленівка) Васильківського повіту, (нині Фастівського району) Київської губернії, простій селянській сім’ї.Батько Опанаса, Артем, був закріпаченим, але після вольної так і залишився на службі у панів Руліковських. На той час власницею Оленівки була дочка мотовилівського поміщика Едварда Руліковського, Гелена. У пані Гелени, Артем перебував упорядником оленівських ставків. Село Оленівка знаходиться на високому узвишші, в низині оточене з трьох сторін більш ніж десятьма ставками. Деякі ставки з’єднані між собою рівчаками, тому у всі часи, забезпеченню села водою, збереженню водойм надавалось велике значення.

Отож Артем, по велінню пані Гелени, щоб запобігти зсуванню грунту у водойми насаджував на берегах ставків верби, а для потоку джерельної води, очищував від мулу рівчаки. Від тієї справи Артем одержав прізвисько Верба, яке з роками набуло офіційного прізвища.

Підростав син Артема, Опанас. Наслідуючи батьківську справу й сам захопився рослинним світом. Пройшли роки, власницею Оленівки стає видатна особа нашого краю, поміщиця Варвара Ніколовна Ханенко.  

В Оленівській агрошколі організованою Варварою Ніколовною, Опанас навчається професії садівника-квітникаря. З тих пір Опанас Артемович працює садівником по вирощуванням троянд на оленівських плантаціях.

У 1904 році Опанас Артемович одружився з Олександрою Мартинівною (1888-1946рр.) Спочатку дружина допомагала чоловікові по роботі, але згодом опікувалася дітьми, як не як, а в сім’ї їх було семеро.

image213

image211

Крім знань по вирощуванню троянд, квітникар повинен мати також хист та різні навички: догляд і збереження тривалий час квітів, складання вінків, букетів в поєднанні гармонії кольорів. Опанас Артемович займався також селекцією розмноження нових сортів квітів, тому користувався повагою і довірою Варвари Ніколовни.

З роками невеликий розарій розрісся в кілька гектарів на диво сад із троянд. Їх було дуже багато, різних і надзвичайно красивих. Оленівські троянди стали окрасою власників багатьох садиб і будинків Києва та інших міст. Доказом цьому є особисті фотографії Опанаса Артемовича, який доставляючи квіти у горщиках та саджанці на замовлення, фотографувався, залишаючи пам'ять для історії. За добросовісну і творчу працю, Варвара Ніколовна із свого угіддя, безкоштовно наділила Опанаса Артемовича нарізом землі.

image215

image215

image215

image215

В наслідок революційних подій 1917 року і вслід громадянській війні, квіти стали нікому не потрібні. Трояндова плантація переорюється, як панська розкіш. Деякий час Опанас Артемович залишається без роботи.

У 1929 році в Оленівці створюються два колгоспи імені ВКПб та “12-річчя Жовтня”, а в 1932-му радгосп ім. Г.І. Петровського, в якому Опанас Артемович працює городником по вирощуванню овочевої розсади.

Сім’я тяжко переживає голод 1933-го. Із сімох дітей троє померли. Під час Другої світової війни у 1943 році під Полоцьком, (Білорусь) загинув син Феодосій. 1946 року померла дружина Олександра. Опанас Артемович не забув свою справу. Його душа назавжди була зачарована квітами, тому поки жив, на власному квітнику завжди росли троянди.                                           

image223

А нині на подвір’ї Коваленко Надії Феодосіївни тинок з верболозу та глечиками, нагадуючи пам’ять про діда Панаса та символізуючи прізвище Верба. За село Оленівку розповідає Фросина Андріївна Товба, в минулому вчителька української мови та літератури 1925 року народження: “Голодомор 33-го року дійсно забрав життя багатьох наших односельців. Село не виконувало плану по заготівлі зерна і було занесено на так звану “чорну дошку”, а отже в село заборонялося завозити продукти харчування, ліки, дрова, інші необхідні речі для прожиття. По вказівці був закритий магазин, як наслідок, відсоток померлих в Оленівці був дуже високим. Люди від голоду помирали у своїх домівках, на вулиці, під тинами, а одна жінка у відчаї зварила двох своїх маленьких діточок. На сьогоднішній день за свідченням очевидців, мартиролог жителів Оленівки складає 316 чоловік, але це далеко не повний перелік. Деякі люди, в надії роздобути продукти харчування в містах, залишали село. Вони були настільки зморені, то невідомо чи добралися міста, але назад не повернулися. Їхня доля невідома, тому загиблих від голоду наших селян було значно більше. 

На той час в Оленівці була дача Петровського Г. І, голови ВУЦВК (“Всеукраїнського старости”). Бував він тут рідко і під великою охороною. З простими жителями не спілкувався і про себе пам’яті не залишив, хіба що, за радянських часів названа вулиця його іменем”. 

А ось яку маловідому, але цікаву історію повідала Фросина Андріївна, яка сталася в Оленівці часів Другої світової війни у 1942 році: Під час фашистської окупації в селі Оленівка постійно знаходилися два представники німецького гебітскомісаріату округи, до якої входили також села Велика та Червона Мотовилівка, Мотовилівська Слобідка. Адміністративними справами керував, німець на прізвище Корейзе, сільськогосподарськими, Райзер. Оскільки Оленівка оточене з усіх сторін полями, то жителі села до активного партизанського руху не входили, тому життя протікало спокійно і поліцаїв було всього кілька чоловік. Лише після наказу Корейзе і відправки молоді з вищезгаданих сіл на примусові роботи до Німеччини, одного разу вночі навідалися партизани з Мотовилівського лісу, щоб вбити Корейзе, але тому вдалося сховатися. На другий день з Фастова нагрянула фашистська каральна команда. Зігнали до купи жителів села, з автомобілів діставали каністри з бензином палити хати. Такими методами фашисти нерідко діяли проти місцевих селян, щоб дізнатися імена партизан та підпільників. Здавалося ситуація безнадійна. І тут до головного карателя підійшла жителька села, німкеня Емма. Вона ще до війни вийшла заміж за оленівчанина Ключника Степана і щось по німецькому тому почала доказувати. Люди застигли в очікуванні. Лише потім стало відомо, що Емма переконала головного карателя у непричетності жителів Оленівки до нападу на німецького управителя. Карателі не стали палити хати і покинули село”.