Мотовилівка і мотовилівчани - 1

1961-го року районним партійним керівництвом, посилаючись на нібито аварійний стан було прийняте рішення зруйнувати Богородичну церкву. Релігійна громада стала на захист культурної, духовної та архітектурної пам’ятки села, а в знак протесту, люди по черзі ночували в церкві. Незважаючи на це активісти до тракторів ладнали металеві троси. Особистий протест здійснив житель Великої Мотовилівки, колгоспний тракторист Михайло Руденко. Відмовившись брати участь в нарузі над церквою, прилюдно заявив про вихід із комуністичної партії та віддав свій партквиток. 

14 серпня 2010 року на свято Маковія, (7-ми мучеників Маккавеїв) в присутності багатьох жителів села Велика Мотовилівка відбулася значна подія. На місці зруйнованої Богородичної церкви були освячена територія та встановлений Хрест на будівництво нової церкви. Ритуальне дійство здійснили 7 церковнослужителів.

 

 

 

 

 

21 вересня 2013 року на Храмове свято Богородичної церкви та Храм села, у тільки що розпочатому будівництві каплиці майже через 50 років, батюшка Леонід відправив перше богослужіння “Подячна молебень Господу Богу”, а на Великдень знову забили церковні дзвони.

 

 

 

 

 

У 1870 році, Едвард Руліковський мотовилівські маєтності продав багатому домовласнику та землевласнику українцю Якову Васильовичу Тарновському, який мав свої будинки в місті Києві та власність у селі Потоки Миронівського району.

Яків Васильович культурний діяч, меценат. Захоплювався творчістю Тараса Григоровича Шевченко, був з ним особисто знайомий, листувався.

Лист Тараса Григоровича до Якова Тарновського

(подається у скороченому вигляді)

1860, 23 декабря, С.-Петербург.

Давно, дуже давно з вами не бачились, щиро шануємий Яков Васильевич! І так як ви чоловік щирий і розумний, а я теж трошки похожий на таких людей, як ви, то ми безплодно і не писали один другому измятое слово милостивой государь! Лучше любить і робить, аніж писать і говорить.

…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………

Брат мой тяготится немцами и ляхами. Прочувши, що вам треба замістить чим-небудь лучшим вашого теперішнього управителя, хочет, а я прошу вас, прийміть його до себе. Та й більш нічого!

Літом, як Бог поможе, я буду в Потоках і щиро, щиро вас поцілую, а поки що бувайте здорові. Искренний ваш Т. Шевченко. 

Т.Г. Шевченко. Повне зібрання творів. Листи 1859-1861. Т.6. ст.. 214-215.

Помер Яків Тарновський у 1913 році. Похований в місті Києві на Аскольдовій могилі. Перша його дружина Людмила Антонівна похована в садибі Великомотовилівської православної Богородичної церкви. 

Під час революційних і стихійних погромів 1918-1919 років, щоб запобігти руйнації, селяни демонтували стелу Людмилі Тарновській. У 1999 році, стела краєзнавцями-аматорами була відшукана і поставлена на попереднє місце.

Мотовилівка знаходилася на перетину шляхів, що було зручно дістатися Полісся, Поділля, Волині, а неподалік, (теперішнього села Митнця) у давнину проходив Караванний Чумацький шлях по якому чумаки їздили в Крим по сіль. 

У 1870 році поруч Казенної Мотовилівки було завершено прокладання залізниці сполученням Київ-Брест та Київ-Одеса. У 1905р на кошти поміщиків Тарновських та Ханенків від річки Стугни до села Оленівки, прокладалась камінна бруківка (Стара дорога). Прослужила майже 100 років. До сих пір збереглося кілька сотень метрів бруківки та вікові верби пообіч.

Село Оленівка на початку 20-го сторіччя стає власністю українських меценатів Богдана та Варвари Ханенків. Богдан Ханенко потомок козацького гетьмана Михайла Ханенка. Варвара Ніколовна відома своєю благодійністю та як єдина на той час жінка- музеєтворець. Разом з чоловіком започатковують музейну справу. У 1904 році відкривається перший музей в Києві, (нині Музей мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків). В ньому одне з кращих в Російській імперії приватних зібрань світового мистецтва.

Богдан Іванович та  Варвара Ніколовна співчутливо ставились до потреб селян. Коли пожежею було знищено частину Оленівки, Ханенки швидко допомогли відбудувати село. Під час неврожайних років, допомагали бідним селянам збіжжям. 

В Оленівці Варвара Ніколовна на свої кошти організувала агрошколу, для дітей ремісну школу, утримувала сирітський притулок, відкрила школу-майстерню по виробів килимів, гобеленів. Керував майстернею відомий український художник Василь Кричевський. Кустарні вироби виготовлені жителями Оленівки були представлені на виставках в Санкт-Петербурзі, Москві. Потім продавалися на аукціонах та магазинах. Своєю красою вражала оленівська трояндова плантація. В маєтку була льодівня, в якій зберігалися м’ясні та молочні продукти, як для потреб панських так і простого люду. 

У 1905 році на запрошення Варвари Ніколовни, Оленівку відвідує сам Київський генерал-губернатор і переконується у повному взаєморозумінні поміщиці та місцевих селян. То був час розквіту села.  

Невдовзі грянули революційні потрясіння 1917 року. Варвара Ніколовна переїжджає до Києва і назавжди покидає Оленівку. Вслід, закриваються Оленівські аграрна та реміснича школи, майстерня, адже вже не було кому ними опікуватися. Померла видатна українка у 1922 році. Похована в Києві на цвинтарі Видубицького монастиря поруч із чоловіком.   

Варвара Ніколовна залишила про себе світлу і незабутню пам’ять, тому недарма в спогадах жителів Оленівки передається: “Наша пані була  добра,  хороша і благочинна людина”. З нагоди дня народження Варвари Ніколовни, неодноразово відбувалася зустріч представників адміністрації Фастівського району та села Оленівка.   

У складі Васильківського повіту, Київської губернії, станом на 1900 рік, до Мотовилівської волості належали села: Слобода Мотовилівська, Геленівка, Велика та Мала Солтанівка, хутори Борова, Порадів, Руликів. Волостним писарем був житель Великої Мотовилівки Єфіменко Федір, від чого він сам, його діти і онуки до сих пір прозиваються Писарями.

Із переказів старих людей, а їм повідували ще старіші, ми можемо  відтворити події, устрій життя та побут жителів Мотовилівки кінця 19-го та першої половини 20-го сторіччя.

Між Панським маєтком та Богородичною церквою, (нині знаходиться Великомотовилівська середня школа) розташовувалася міська управа з канцелярією, відділок поліцейського дільничого пристава, поруч церковно-приходська школа.

Далі на південь, на рівнині, родючі землі Бойкового поля – власність панів та заможних людей. Земельні ж наділи простих селян були на пагорбах та схилах, поблизу їхніх домівок. 

Серед поля у яру, поблизу села Оленівки, бере початок невеличка річка, у давнину названа Гулянка. Починаючи з Бойкового поля, Гулянка утворює каскад повноводних ставків: Мічківський, Назарівський, Гузовий, Вересівський, Зінченківський, Гедзовий, Марковий, Огрод та впадає у річку Стугну.

По устрію, обидві Мотовилівки були поділені на кутки. Окрім згаданих вище кутків Тищенківка, Бойківка, Мічківка, по лівій течії річки Гулянки на схилах розташовані кутки: Шатьорівка, Галушківка, Зінченківка, Назарівка, Голомозівка, Вересівка, Левада. По правій стороні кутки: Пиндюрівка, далі на схід, Новоселиця, за Саченковим ставком кутки Платонівка, Шкляриха. Як у Панській, так і в Казеннній Мотовилівці кутки та вулиці названі прізвищами та іменами людей, які першими зі своїми родинами заселяли ту чи іншу сільську місцевість.

З північно-східної сторони Ксьондзової гори, внизу, неподалік заплави Куряче розташовувалися пошта, базар, жидівські рундуки де продавалася мануфактура, інші необхідні речі для вжитку та домашнього користування. В скоб’яному магазині можна  було придбати вироби з металу, кінську упряж, тощо. Відбувалася торгівля керосином, дьогтем.

У Панській Мотовилівці, простий люд зазвичай наймався на роботу до місцевих поміщиків Тарновських, іноді до Ханенків, які панували в сусідній Оленівці та інших заможних хазяїв. Основна зайнятість: праця на полях, фермах, конюшнях, сторожування панського майна, порання своїх невеличких домашніх господарств, які були суттєвою підтримкою у житті селян.

Через міст Зміїного ставу, у низині, між річкою Стугною та залізничною колією, густонаселеною смугою від Сорочого Броду, хуторів Тарасенки та Страшуки, через кутки, Рокотянка, Дубинка, (тут мабуть колись був дубовий ліс, про що свідчить піщана земля) з вулицями: Чушівська, Перехристівська, Ковалівська, Собківська, Страшуківська, Свиридівська, Сербинівська, Долівська, Білашами, Дранівкою, Отаманським, а ближче до Мотовилівського лісу, Середнім та великим кутком Півні, розкинулася ліва частина Мотовилівки – Казенна. 

В пригожому місці, недалеко від перехрестя доріг, ніби злетіла у піднебесся своїми куполами стоїть на високому місці, церква “Покрова Святої Богородиці”. Розповідали, що церкву почали будувати козаки з Отаманського, бо Свята Богородиця є заступницею козацтва. Кожного року, 14-го жовтня жителі Червоної Мотовилівки і по нині відзначають Храм села. В цей день у церкві перед іконою Божої матері, люди уклінно просили: “Покрий нас чесним твоїм покровом йвідведи нас від усякого зла. Час святкування Покрови – сезон сватань та весіль. Мотовилівські дівки, яким уже надокучило дівувати молилися: Свята Мати, Покровонько, накрий мою головоньку хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою. Після служби у церкві, люди поспішали до своїх домівок приймати та пригощати запрошених на Храм гостей.

1779 року, у Казенній Мотовилівці появилася одна з старійших на Фастівщині, церковно-приходська школа. На Середньому кутку розташовувався фельдшерський пункт, та пологовий будинок. На Півнях, єврейський молитовний дім, бо в окрузі проживали люди єврейської національності.

В обох частинах Мотовилівки були кузні, вітряні млини, а на загаченій Стугні, млинна гребля. У млинах петлювали борошно, мололи дерть. Зазвичай, поруч вітряків, знаходилися сховища або комори для зберігання помолоту та зерна. 

Для Мотовилівки, особливо для Казенної, велике значення мала залізнична дорога. Її жителі працевлаштовувалися на залізницю, їздили на роботу у міста Фастів та Васильків, наймалися у Мотовилівське лісництво. Поблизу хутора Борова працювала лісопильня, прародительниця Мотовилівського ДОК, де постійно відбувалася заготівля дров, кругляку, тесу. Зручне залізничне сполучення та чудовий ландшафт Мотовилівського соснового Бору відразу були облюбовані київськими міщанами. Швидкими темпами будувалися житлові будинки, дачі. З усних місцевих народних джерел, від слова Бор, а по іншій версії, від прізвища білоцерківського пана Боровського, який бував у Мотовилівці а можливо мав свої угіддя і походить сучасна назва селища Борова.

Мотолівчани неабиякі умільці, трудолюбиві люди, тут вам і ковалі і теслярі, шорники і кравці. А що гостинні, а що веселі! Гучно відзначали свята, весілля, іменини, родини, хрестини. А як обійтися без оковитої? Без неї і свято не свято, тому варили самогон. Попивали його по причині і без причини, у міру і без міри. Навіть від простудної лихоманки, горілочка була першими ліками, або бува завітає до мотолівчанина  випадковий гість, а в хаті ані крихітки, зате горілка завжди на столі. Зазвичай частували трьома чарками, а “на коня” наливали четверту. Щоб запобігти чоловічій пристрасті до зеленого змія, жінки ховали той напій по всім закуткам і куткам, закопували у землю.

“Удружили” чоловікам заповзяті і винахідливі жиди-арендатори. В обох Мотовилівках, самих людних місцях вони держали питні шинки, (генделики) і прозивалися вони “жіночими сльозами”. Йдучи з заробіток, чоловіки заходили у ті генделі, щоб після тяжкої праці випити чарочку. Однією не обходилося, тому часто приходили до дому з пустими кишенями, та ще й боргом за горілку. Не один раз доходило до сімейних чвар. Жінки у розпачі забирали своїх п’яних чоловіків, проклинаючи те місце де стоять генделі, а до них клятих, ноги самі так і завертають.

А ще жителі Мотовилівки від малого до велика заядлі рибаки. І хоча всі ставки були власними або орендованими, рибу ловили всюди, де можна і не можна, у день і в ночі. На рівчаках гатили гатки, рили ковбані, щоб в руслах якомога більше набралося води, з надією, що там неодмінно з’явиться риба. Знаряддя лову були різноманітні, від гачків справжніх до саморобних. На вудках часто-густо замість жилки звичайна мотузка. А коли по вулиці їхав тряпошник-Гидаль: “Гей тряпки давай! Міняю голки, гачки, жилку”! Для жінок то була ціла біда. Щоб стати власником омріяного гачка, діти і дорослі на обмін, крадькома несли поношені речі, ганчірки, які ще могли знадобитися в домашніх обихідках. Матері постійно сварилися з жидом-тряпошником, який хитрощами підманював і звичайно обманював дітвору, а ті дивувалися: “Ну чому мати свариться з таким хорошим дядьком Гидалем, він же скільки гачків та жилки привіз”?

Оскільки річка Стугна поділяє Мотовилівку по цей і той бік, то і нині на місцевому наріччі, обидві частини називаються однаково, “Тімбок”, а жителів з протилежних сторін один одного теж  прозивають однаково, “тімбокцями”.

Представлені нижче фотографії людей старших поколінь використані з сімейних фотоархівів жителів Великої та Червоної Мотовилівки.

Згідно законодавства, чоловіча стать, досягнувши призивного віку, (на той час 20 років) призивалася відбувати військову повинність. Військова повинність для всіх була обов’язкова, та й на службу царську йшли охоче. Наприклад, хто не знався у грамоті, то в армії така можливість надавалась. Навчання проводили офіцери, священики, при полках були бібліотеки.

Із наданих спогадів наші земляки брали участь в Кримській 1854-1856-х, Русько-Турецькій 1877-1878-х та Русько-Японській 1904-1905-х та на фронтах Першої світової війни 1914-1918 років. В боях проявили сміливість і хоробрість за що були жалувані офіцерськими і унтер-офіцерськими чинами, відзнакою “Георгіївський Хрест” та медалями “За хоробрість”, самими високим на той час солдатськими нагородами.

Кирсенко Сидір, учасник Русько-Турецької війни 1877-1878 років. Нагороджений срібною медаллю. Фотографія з сімейного фотоархіву його праправнука Кирсенко Миколи Васильовича.