Мотовилівка і мотовилівчани - 1

Присвячується              

дружині Страшук Тетяні Петрівні

Вступ

В представлених нарисах “Мотовилівка і мтовилівчани”, автор ставить ціль відтворити, популяризувати реальні події минулої епохи, які відбувалися на теренах рідного краю, зокрема на Фастівщині, Васильківщині та далеко за їх межами. Дізнатися про витоки родового коріння, походження імен та прізвищ мотовилівчан, свідчення про які містяться в різних документах: реєстрах Війська Запорозького, бібліографічних довідниках, словниках, усних переказах. Своїм формуванням та першими згадками вони сягають у далеку давнину.
Це також повчально-пізнавальна повість, спрямована на продовження родинних традицій, вона сприятиме патріотичному вихованню ваших дітей, викличе у них зацікавленість та гордість за своїх предків.
В основу нарисів лягли Спогади, які передавалися і дійшли до нас з поколінь, також використані сімейні фотоархіви, документальні матеріали, опубліковані на сторінках інтернет-сайтів, військово-історична, мемуарна, краєзнавча та інша література, легенди з джерел усної народної творчості.
Це дало змогу в певній мірі наблизитись до істини, відтворити миттєвості життя та побут жителів Мотовилівки. На жаль, майже не збереглося сімейних документів, які з часом назавжди втрачені, деякі спогади частково стерлися з пам’яті. З нижче викладених матеріалів можна продовжити дослідження Родословної Ваших родин.
Спогади про рід, – це позов серця. Вони народилися в душі людини високої духовності і моралі, яка зберігає в пам’яті та шанує своє родове коріння. Саме завдячуючи натхненню і прагненню Тетяни Петрівни, з’явилися рядки про життя наших дідів і бабусь, батьків і матерів. На папері перед нами постануть незабутні і такі дорогі для нас їхні образи, також познайомимося з жителями Мотовилівки старшого покоління та відомими історичними постатями. Разом з Вами полинемо думками у минуле, станемо німими свідками надзвичайно цікавих, захоплюючих, дуже не простих, а іноді трагічних подій, безпосередніми учасниками яких були наші односельці. Більше дізнаємося про історію рідного краю, якого роду і хто ми є.
Автор висловлює щиру вдячність шановним односельчанам за надані спогади, Чередниченко З. В. за коректорські правки, Квасневському В.М. за технічне забезпечення Нарисів.

с. Велика Мотовилівка 2014 рік.

Танюшка

Народилася в селі Велика Мотовилівка, Фастівського р-ну, Київської обл. Молодша дочка в сім’ї Петра Трохимовича та Віри Яківни. Дівоче прізвище Шабельник. Вперше  прізвище Шабельник згадується на початку 17-го сторіччя в козацьких реєстрах Війська Запорозького і належить до старинних.

Спогади про Родословну, це позов серця. Вони народилися в душі людини високої духовності і моралі, яка зберігає в пам’яті та шанує своє родове коріння. Саме завдячуючи натхненню і прагненню Тетяни Петрівни, з’явилися рядки про життя наших дідів і бабусь, батьків і матерів. На папері перед нами постануть незабутні і такі дорогі для нас їхні образи, також познайомимося з жителями Мотовилівки старшого покоління та відомими історичними постатями. Разом з Вами полинемо думками у минуле, станемо німими свідками надзвичайно цікавих, захоплюючих, дуже не простих, а іноді трагічних подій, безпосередніми учасниками яких були наші односельці. Більше дізнаємося про історію рідного краю, якого роду і хто миє.

Ще з дитинства малій Тетянці запали в душу розповіді близьких її людей, які збираючись у колі сім’ї розмовляючи між собою згадуючи про сою молодість, війни, голодомор. Як було тяжко виживати у ті буремні роки та якою ціною дісталися нам з Вами ті людські цінності, які називаються щасливе дитинство, незабутня юність, сімейне благополуччя. Безумовно, подібні розповіді позитивно вплинули на її світогляд і в юні роки сформувались такі риси характеру як чесність, порядність. За спокійну, виважену вдачу користувалася повагою серед учнів та вчителів. У колі друзів для нас, вона назавжди лишається Танюшкою.   

Після заміжжя проживала у місті Києві, а ставши матір’ю, головним для Танюшки було створення міцної сім’ї, вихованню дітей, в які вкладала все своє уміння та старання. Взимку в’язала рукавички, светрики, шкарпетки, щоб малюкам було тепло, у дитсадок шила шорти, на свята казкове вбрання, а коли діти пішли до школи, сіла з ними за підручники – прививати охоту до знань. Завдяки наполегливості у навчанні, син Олександр здобув вищу юридичну та економічну освіти, син Олексій закінчив Київський Електромеханічний технікум залізничного транспорту. Сама працювала, іноді на двох роботах, одночасно навчалась в Політехнікумі зв’язку. Завжди  життєрадісна та лагідна дружина.

Минали роки, старіли й хворіли батьки, потребували допомоги. Розуміла, доглянути стареньких її обов’язок. Разом з сім’єю повертається до рідної домівки. Ті були дуже раді знову бачити біля себе свою дочку Танюшку. Зазвичай, як і належить сільській господині, разом завели домашнє господарство, посадили молодий сад, виноградник, які уже плодоносять радуючи дітей, онуків приємним ароматом та чудовим смаком. А квіти любить понад усе, охайні квітники цвітуть з ранньої весни до пізньої осені.

Біда прийшла неждано-негадано. У 1999-му році стан здоров’я Тетяни Петрівни різко погіршився, почав розбивати параліч ніг. Чому так сталося з нею, повної енергії і сил молодої жіночки? Сподівалася, що недуга минеться … але не минулося … Знову лікарня, і знову невтішні діагнози, хвороба не піддається лікуванню. Прикута до ліжка, іноді перемагаючи нестерпну біль, Спогади про минуле стали для неї другим диханням, прагненням до життя.

На жаль, нині Тетяна Петрівна фізично не в змозі нікому чимось допомогти, але надихає на все, щоб в сім’ї був достаток та злагода. Поруч з нею чоловік, діти, онуки. Велику підтримку надають родичі, постійно провідують сусіди, знайомі.

Ось уже багато років поспіль, у нашому будинку, на День Незалежності збираються шкільні друзі, хоча з тих пір вже минуло 55 років, коли пішли в перший клас і 45 років, як закінчили школу. Приходять, щоб поспілкуватися про життя-буття, життєві гаразди та негаразди, вшанувати свою шкільну подружку Танюшку.

Моїй дружині Тетяні Петрівні у 2014 році виповнилося 62 роки, з них 40 нашому спільному подружньому життю. 

Мотовилівка

Біля Великої Снітинки, села, що неподалік міста Фастова, ледь з примітного джерела починає свій потік річка Стугна. Тече повз  Сорочий Брід, де прибилися крилаті зграї сорок, галок, ворон та безліч іншої птиці. Першим населеним пунктом на  шляху Стугни, по правому і високому її березі  розташоване село Мотовилівська Слобідка. Звідси, наповняючись водами Дубинського ставка, багатьма ручаями, малою, але повноводною притокою річки Гулянки, рівчак Стугни утворює великий Зміїний став та дуже глибокий став Отаманський. Надалі своїми водами омиває селище Борову, Малу і Велику Солтанівку, міста Васильків, Обухів а біля Українки впадає у сивий Дніпро. 

 Там де утворені Дубинський, Зміїний, Отаманський стави, по обидва боки річки Стугни лежать два сусідні села – Червона та Велика Мотовилівки. З розлогим різноманіттям пересіченої місцевості: полями, горбами, схилами, прозваними з далекої давнини – Зміїними валами, які нібито наближаються то віддаляються уздовж течії Стугни, чепурними білими хатами серед квітучих вишневих садів, запашних дерев білої акації, лип, високих осокорів, а з півночі окресленим густим лісовим ландшафтом надають Мотовилівці колоритного краєвиду та неповторимої природної краси.

Стугна була значною рікою і відігравала велику роль в житті нашого краю. Стародавні літописи повідомляють, що по ній плавали човни про що свідчать знайдені в її гирлі останки суден. Стугну називали одну з головних річок слов’янських племен полян, які жили у 7-9 ст між річками Стугною, Россю, Ірпінем, Сулою та Прип’ятью. Не випадково автор “Слово о полку Ігоревім” згадує її у своєму творі, Нестор-літописець у “Повісті временних лет” зазначає, … по Стугне нача ставити города …    

Про річку Стугну існують також міфи і легенди. В одній з них розповідається, що  на берегах річки, міщанин Кирило Кожум’яка у двобої здолав фантастичного змія, який ніби то жив за валами у далекому полі, викрадав та забирав у неволю людей. Переможений змій вирішив помститися людям і випити річку до дна. Скільки не пив, а всю воду випити не зміг, тому від люті і випитої води стогнав, поки не сконав. Нібито з тих пір у річці поменшало води, саму її стали називати Стугною, а вали, Зміїними. Легенда ця також ототожнює боротьбу воїнів-русинів з поганими злодійськими кочівними племенами: хозарами, печенігами, половцями.

На території сучасної Великої Мотовилівки збереглися останки Городища часів Київської Русі. Городище знаходилося на високому пагорбі який через роки дістав назву Ксьондзова гора. Нині тут знаходиться будинок культури, сільська Рада та фірма “Конкорд-Агро”. Назва Ксьондзова гора імовірно походить від римо-католицького костелу, який був розташований поруч. На схилах Ксьондзової гори, що спускаються до ставу Огрод, (від польського “Igrod” означає сад) ростуть 150-річні берести, ясени, липи.

В дослідженнях авторів, вперше Мотовилівка згадується на початку 12-го сторіччя під назвою Гуляники. Розповідається, що Мотовилівське Городище було спустошене кочівними племенами печенігами, які постійно нападали на землі Київської Русі. З роками  Пусте Городище поступово почало заселятися гулящим людом і стало називатися Гуляники.      

Із правитоків про Мотовилівку, першого її дослідника Едварда Руліковського дізнаємося: “У 1560 році князь Костянтин Острозький, воєвода Київський надає ті добра Іванові Мотовиловцеві. Від того Мотовиловця, Гуляники названо Мотовилівкою”.(Опис повіту Васильківського, стор. 134.Варшава 1853р.)     

Прізвище Мотовиловець утворене від прізвиська Мотовило і є українського походження. У Словнику української мови під упорядкуванням Б. Грінченко читаємо: Мотовило – прилад для намотування ниток з веретена, абож віл, який має звичку мотати головою. Відомо, що чимала група українських прізвищ походить від назви свійських тварин, а в козацьких реєстрах часто зустрічаються такі прізвиська як Кобила, Рябокінь, Чорновіл, тощо, тому можна зазначити, що Мотовило був українцем. Можливо  про згаданого Мотовила, або одного з його нащадків, у романі “Пан Володиєвський”, польський письменник Г. Сенкевич змалював художньо-історичний образ козацького полковника Мотовила. Події відбуваються у 1672 році при обороні фортеці Кам’янець, а в селі Велика Мотовилівка і до нині проживають люди з прізвищем Мотовиловець. 

З історії відомо, що з 16-го і до середини 17-го сторіччя Васильківщина входила до складу Речі Посполитої, тому землевласниками Київського воєводства були поляки, або окатоличені українські шляхтичі. Так київським шляхтичам Аксакам належало містечко Гуляники (Мотовилівка) з навколишніми землями.  

У 1595 році польський король Зигизмунд Третій дарує Гуляники Київському земському судді  Яну Аксаку, а потім 1623-го року ті привілеї надані його сину Стефану.  При поміщиках Аксаках будується камінний маєток. Побудований на високому місці Ксьондзової гори, виднівся за кілька верств навкруги. 

 Двоповерховий дім з чотирма колонами, мурований з крилами у формі крючків, і фасадом, прикрашений англійським парком, фонтаном та басейном у якому плавали живі риби.

З південної, менш захищеної сторони маєтку від набігів кримських татар спороджується потужний земляний вал. Зараз на валу – самосійні дерева кленів та густі шатра кущів бузку.  

В дослідженнях про наше село часів козацької доби, згадується козачий курінь. Мотовилівська сотня, входила до складу Київського полку і нараховувала 220 козаків. В реєстрах козацької старшини Мотовилівської сотні 1648-1655рр значаться: Сотники; Половець Степан, Половець Грицько. Отамани; Федоренко Павло,Татаренко Лесько. У Великій Мотовилівці досі збереглися історичні назви поселень:

Тищенківка,де в давнину стояла козацька тища, (полк) на чолі з тисяцьким, а згодом розташовувався курінь. 

Мічківка, (міч – це сила)  тут жили зброярі, кували мечі та виготовляли інший козацький реманент, або ж Мичківка, (мичка – пучок пряжи).

Бойківка, де козаки навчались військовим звитягам.

А на Бойковому полі не один раз відбувалися бої загонів польського кварцяного війська та козацьких сотень проти ординців про що нагадують знайдені час від часу предмети битви: наконечники від стріл, списів. Про один такий бій згадує Е. Руліковський  Тож одного разу, коли татарські грабіжники підійшли аж під Гуляники, тут дано ім належну відсіч. Бій відбувся в полі, татари були розбиті, але загинув Михайло Аксак. Сьогодні ще збереглася його могила”.

Під час визвольної війни українського народу 1648-1654рр під проводом Богдана Хмельницького козаки та простий люд відстоювали свою віру та виборювали свободу від польської шляхти.

У 1654 році жителі містечок і сіл в яких розташовувалися козацькі сотні Київського полку  (в тому числі і Мотовилівки, прим. авт.) присягали на вірність московському царю у присутності його представника, стольника Василея Кікіна, (Історія Києва, т-1, стор. 367). 

1686 року між Річчю Посполитою та Московським царством був укладений “Трактат про вічний мир”. І сталося так, що містечко Мотовилівка більше ніж 100 років було розділене на дві частини і належало двом великим державам. Утворилися два самостійні села з новими назвами. Територія по лівий берег Стугни відійшли до Московського царства, по правий, до Речі Посполитої. Річка Стугна стала прикордонною рікою. Частина земель лівої Мотовилівки опинилася у власності монахів Києво-Братського монастиря. Монахів в старину називали ченцями, (черницями) тому тутешні землі прозивалися чернечими. Імовірно відтоді і стали називатися, по лівий бік, Чернеча, а коли монастирські землі перейшли до державної казни, Казенна, нині Червона Мотовилівка. По правий бік річки – Велика Мотовилівка, або як ще називали Панська, Польська або Поміщицька, землі якої знаходилися у приватній власності польських панів.

Козаки Мотовилівського куреня змушені були переселилися на лівий берег Стугни, де на виділеній землі заснували невеличке поселення Отаманське. Але ні під польською короною, а ні під царевою рукою життя кращим не ставало. Знову землями краю прокочувалися повстанські загони, цього разу на чолі Фастівського козацького полковника Семена Палія.

1709 року на Україні трапилися шведи. Козацькі сотні на чолі з гетьманом Іваном Мазепою уже перейшли на їх сторону аби відійти від Польщі та Москви але не склалося.

Йшли роки, Польща, як держава втратила свою незалежність, Мотовилівка  вже назавжди увійшла до складу Російської імперії. Її частини знову тимчасово були об’єднані, але назви сіл так і залишилися.

У 1749 році, Мотовилівка дістається нащадкам роду Аксаків, багатим польським поміщикам Руліковським. Крім Мотовилівки Руліковським також належав хутір Геленівка, сучасна назва села Оленівка. Поміщики Руліковські відомі своїми науковими описами сіл і міст Правобережної України, публікаціями про історичні події, які зокрема відбувалися на Васильківщині та Фастівщині.        

Йосип-Казимір-Ігнатій Руліковський, (1780-1860рр) маршалок повітової шляхти (предводитель дворянства) Васильківського повіту. Вельми освічена людина на той час.  Знав кілька іноземних мов, мав бібліотеку, передплачував періодику. Зберігав фамільний архів. Літератор, по собі залишив мемуари. Особливо цікавим в мемуарах Йосипа-Казиміра-Ігнатія є мемуари про повсталий Чернігівський полк. Руліковський був свідком руху декабристів, особисто знайомий з керівниками повстання Чернігівського полку Муравйовим-Апостолам С.І, Бестужевим-Рюміним М.П. та іншими учасниками тих подій, адже у Мотовилівці 1820-1825-х роках квартирувала 2-га мушкетерська рота, а з 31-го грудня 1825-го по 2-ге січня 1826-го року перебували повсталі роти Чернігівського полку. 

У 1845-му році за програмою Російського географічного товариства, Домінік П’єр де ля Фліз розпочав дослідження медичної географії Київської губернії. Під час подорожей по селам і містечкам Київщини де ля Флізом ілюстровані численні замальовки про культуру і побут селян. Одна з його замальовок з натури, Вид Мотовилівки. Ліворуч видніється православна Покровська церква що в с. Червона Мотовилівка, праворуч, римо-католицький костел, який знаходився в с. Велика Мотовилівка. Між ними став річки Стугни.

Римо-католицький костел побудований у 1819 році на кошти Йосипа-Ігнатія Руліковського. Із спогадів старожилів костел названо на честь Святої Анни, матері Пресвятої Богородиці. Знаходився на Ксьондзовій горі, неподалік панського маєтку. Мурований з 4-х поверхневою вежею в  архітектурному стилі готіки. Мав храмове свято 26-го липня. Парафія налічувала кілька сотень віруючих, серед яких були і українські селяни, які сповідували латинську віру.

З середини 19-го сторіччя, поміщиком Панської Мотовилівки стає син Йосипа-Ігнатія, Едвард Леопольд Руліковський. Народився 1825 року у нашому селі. Польський українець, так його характеризували сучасники. Ази науки опанував в домашніх умовах під керівництвом іноземних гувернерів. Безумовно великий вплив на світогляд малого Едварда подавав його батько. Навчання Едвард Руліковський закінчував за кордоном з курсу лекцій по природознавчим наукам. Історик, археолог, етнограф та дослідник Правобережної України.

 

Результатом його роботи стали монографії польською мовою: “Опис Васильківського повіту”, “Київського повіту” та інші дослідження з історії краю. Його наукові праці публікувалися в “Географічному Словнику Королівства Польського” Т-6 видання 1884 року, Варшава.

Як вчений, Едвард Руліковський дослідив історію Великомотовилівського Городища і щоб зберегти рештки земляних споруд, посадив на його території парк, який згодом дістав назву Панський. До свого парку звозив останки старини, щоб запобігти їхньому зникненню. 

Наукова спадщина Едварда Руліковського, що містить в собі копії архівних документів, бібліотечні матеріали, етнографічні колекції та кореспонденцію нині зберігається в Оссолінеумі міста Львова.  

Помер Едвард Руліковський у 1900 році. Похований у Великій Мотовилівці у родинному склепі.

На мармурових плитах склепу напис польською мовою. Ліворуч, дати народження та смерті Антонія, брата Едварда  Руліковського.

Праворуч напис: Едвард із Порадова.Руліковський, історик, археолог. Народився 1825р В. Мотовилівці, помер 1900р В. Солтанівці.” (Едвард із Порадова, творчий псевдонім Е. Руліковського.)             

Рішенням депутатів сільської Ради, на честь видатного нашого земляка одна з вулиць Великої Мотовилівки названа вулицею Руліковського.

На початку 1870-х років Мотовилівку відвідав відомий краєзнавець Лаврентій Похилевич. Ось що він пише про село: “У Мотовилівці є дві православні церкви, в Казенній частині, Покровська, 4-го класу, а в Поміщицькій, Богородична, причислена до 3-го класу, та й друга дерев’яні.

Церква Богородична дуже давня з трьома банями, дзвіниця має п’ять дзвонів, огороджена дубовими палями”. Богородична церква мала храмове свято “Різдво пресвятої Богородиці”. Кожного року, 21-го вересня жителі Великої Мотовилівки і по нині відзначають Храм села. З 1820 по 1825рр Богородичну та Покровську церкви відвідували розквартировані в Мотовилівці солдати 2-ї мушкетерської роти Чернігівського полку

1861-го року було скасоване кріпосне право. У Панській, Велико-Мотовилівській Богородичній церкві забили у дзвони. Селянам, що зійшлися до церкви, піп у присутності поміщика зачитав царський указ. Радість була велика. Люди плакали повторюючи: “Батюшка, воля, воля! Нове життя”! Але переважна більшість селянських дворів одержала землі менше 5-ти десятин, тобто була малоземельною.