Мотовилівка і мотовилівчани - 2

***

Минали дні, за ними місяці. Гуляники нагадували бджолиний рій з людей. Після багатьох років повірянь, вони з неймовірною завзятістю взялися до праці. Орали землю, засівали поля, на очах поставали золоті ниви шумливим морем хлібів. Гуляники поповнювалися людьми, приходили люди з інших розорених поселень. Заселялися спустошені кутки та з’являлися нові, неначе гриби після дощу, хати-мазанки. Мотовилу потрапляли на очі молодиці з округлими животами. Кожен козак його мав собі жінку. Все це радувало і додавало надії.

З південної, незахищеної сторони поміщицького маєтку Ридимінських, підіймався обнесений глибоким ровом потужній захисний вал з частоколом. Уже можна було держати тривалу оборону від татар, а за його стінами й рятуватися. Людьми, які працювали під начальством козака Платона, недалеко від валу, на схід від маєтку, заселялася нова вулиця – Платонівська. Поруч у сріблястому гаю широколистих лип, здіймалася в піднебесся з трьома банями нова гуляниківська церква. Мотовило днями не злазив з коня, об’їжджаючи просторі гуляниківські володіння. Зачувши дзвін, попрямував до церкви.

- Дзвіницю поставили, випробовуємо дзвони, – зустрів Мотовила отець Лаврін. Без ряси, із закоченими до ліктя рукавами, працював він, подаючи нагору мотузами тес.

- Красуня наша! – милуючись банями церкви, перехрестився на святиню Мотовило.

- Як тільки верх храму накриємо, щоб не капало, оздобимо рукописними іконами і відразу службу Божу будемо правити, жаль, що бані з дерева, а не з міді.

- Отче, дякувати Богу, що надав вам снагу будівничого, завзятості і духовного піднесення на таке святе діло, а прийде час, будуть у Гуляниках і муровані церкви і мідні бані.

По обіді Мотовило направився до кашовара Галушки. Той у своєму курені, розставивши мідні казани на триногах, готував для людей страву. З напаленої печі йшов запах житніх коржів, на сонці сушилася пастрома. Дітвора з притоки Гулянки, що впадала в річку Стугну, у відрах носила воду, старі баби, які вже не могли працювати на повну силу, мили ваганки та чистили від сажі казани.

- Будь здоров, Йване! Заїжджай до нашого куреня, – першим помітив Мотовила Галушка. Ні Галушка, ні інші бойові побратими відразу ніяк не могли призвичаїтись називати Мотовила паном осадником, тому часто кликали по-братськи то Йваном, то сотником. Зате з легкої подачі гуляниківського люду і повагою до його козаків, новоутворені кутки називалися їхніми прізвиськами. От уже й курінь Галушки встигли назвати Галушківкою.

- Будь і ти здоров, друже Галушко! Видно справжній кашовар, коли людей скликаєш на обідню, – теж привітався Мотовило.

- Авжеш! Уже й вечеря готова. Поглянь, скільки в мене помічників, а найперша моя Лукія, вигадлива до кухарства, ще й на руку швидка, сьогодні вона заварювала соломаху. Жінко, а неси на пробу пану осаднику, а я тим часом піду споряджу підводи на Дубинку, там Собко з Дубчаком ліс валять. Пошлю хлопчаків у поле порозвозити людям обід.

- На вечерю буде тетеря з риб’ячою юшкою, в Гулянці ятером окунів наловили, – щебетала Лукія.

Нашвидку перехопивши, Мотовило провідав Голомозого та Вереса. Ті будували кутки над самою Гулянкою. Потім гайнув до південної околиці Гуляників. Саме звідти татари протоптаною дорогою нападали на Гуляники і далі розоряли окраїни воєводства. На цьому напрямку Мотовило бував щодня, сюди заселяв більше людей. Тут зі своїми куренями несли варту Тища та Бойко. Тищу застав у кузні. Шкіряними міхами саме роздував жар у горні. На ковадлі гуляниківські ковалі Мечник та Шабельник по черзі молотком з силою ударяли по розчервонілому залізу, схожому на клинок, ще кілька людей на крем’яному точилі гострили леза ножів.

- Гартуємо крицю, – доповідав Мотовилу Тища. – Понаходили шматки заліза та робимо ножі, кинджали. Роздамо кожному, щоб різали мотузки, коли татари наших людей будуть арканити, також робимо наконечники для списів, підкови для коней, а Мечник ще придумав багор. Кріпимо на палі, гостряком можна вражати, а гаком буде гарно татарина з сідла знімати.

Розчервонілий від роботи Мечник підняв угору блискучого довгого меча, від якого розходилося тепло.

- На голови вражі та на славу козацьку.

- Меч, це сила. Як тільки збудуємо нашу Богородицю, освятимо в церкві. Разом з бунчуками буде символом для звитяг та оберегом нашим, – прийняв сяючий на сонці булат Мотовило.

Подякував Мечнику за подарунок Мотовило разом із Тищею з Мичківського схилу спустився до невеликого ставка. На протилежному березі Гулянки метушилися люди.

- То наші жінки та молодиці з моєї Тищенківки носять жмути мичок з конопель та льону, – з гордістю зазначив Тища. Кладуть на дно, щоб стебла гарно розмокали, потім на березі сушать, вичісують, після чого в’яжуть у снопики. Ставок уже охрестили Мичківським, бо на одному берегу стоїть кузня Мечника, а на другім – жінки вимочують мички для пряжі.

Далі за куренем Тищі край поля розташовувався курінь Бойка. Мотовило ще здалеку помітив, як гурт чоловіків, розділившись на дві ватаги, змагалися між собою у спритності на шаблях, направився до них.

- Займаємося муштрою, – першим привітався Бойко. – Поглянь, Йване, як безусі отроки опудалам голови зносять і шаблю вміло тримають. Буде кому нас замінити.

Раптом, відокремившись від ватаги, до них підбігло чадо літ десяти. Шабля була заважкою для нього, але хлопченя міцно тримало її обома руками. А коли наблизився Мотовило, завзято підняв її вгору.

- Тримайся, вражий дядьку, тут тобі, нечиста сило, й прийде кінець.

Мотовило вийняв з піхви свою і, вдаючи з себе серйозного супротивника, кілька разів доторкнувся шаблі малого звитяжця. Потім встромив шаблю в землю, підняв руки.

- Все, здаюсь на милість переможця. Хіба встоїш перед відважним лицарем. З такими молодцями не страшні нам татари. Тебе як звати, козаче?

- Назаром, – з гордістю відповів той, і по-дорослому додав, – як виросту, то буде в мене курінь і багато людей, назву його Назарівським.

- Згода, козаче, бути тому! – засміялися Мотовило з Бойком.

Відразу за Бойківкою тягнулися Гуляниківські левади з сіножаттям, колосилися цьогорічні житні поля, а за ними виднілася смолоскипова солом’яна сторожова вежа. Добре знаючи навколишню місцевість і звички татар, тут Бойку допомагав гуляниківський старожил Головко.

- Будемо, пане осаднику, брати ординців розумом. Хоч вони хитрі та обережні, але й ми спритні, – пояснював Бойко. – Земляний насип робити не треба, бо, вгледівши його, татари оминуть. Риємо по два сажні одну від одної в ряд вовчі ями, на дні яких закопуємо гострі палі, щоб було непомітно, прикриваємо очеретом.

- А якщо ями обійдуть стороною? – запитав Мотовило.

- Звісно, можуть, але татарам стороною невигідно, – втрутився в розмову Головко, – зліва наткнуться на польські роз’їзди. Недалеко звідси вони несуть варту Білоцерківського староства. З справа місця завузькі для швидкого галопу коней, горби та долини, самим потрібно весь час оглядатися. Скільки пам’ятаю, в Гуляники вони налітали саме через ці левади і, коли бусурмани грабували та палили їх, то на леваді стояв ханський шатер, тому і досі те місце прозивається Шатьорівка. А ще коли татари появляються у цих краях, то ховаються в курганах за Переп’яттю. Звідси її не видно, але як поставити там сигнальну вежу, то встигнемо підготуватися до відсічі.

- Показуй дорогу, їдемо до Переп’яті – скомандував Мотовило.

З курганів, заввишки півтораста сажнів повіяло сивиною тисячоліть. Перед їх величністю люди здавалися мурахами.

- Ці великі кургани – творіння рук людських, – промовив Головко. – Дуже давно жили в наших краях люди і називалися скіфами. Переказують, що тутешній князь Переп’ят часто ходив походами проти поганців за Дніпр, у сторону, де сонце встає. Раз забившись у далечінь, довго не повертався. Жінка князя, Переп’ятиха, стривожена за долю чоловіка, зібрала дружину на пошуки його. Вночі на цьому місці побачила перед собою військо і прийняла його за чуже, вступила в битву, в якій загинув князь Переп’ят. Коли зійшло сонце, Переп’ятиха зрозуміла трагедію і у відчаї укоротила собі життя. Залишені в живих воїни насипали землею дві могили з тілами загиблих, які носять їх імена по сей день.

На заході уже сонце сідало за обрій, коли Мотовило через куток Пиндюрівка повертався до своєї оселі. Було чути спів лірника Пиндюра. З Новоселиці також долинала пісня. “Втома не бере людей, коли після нелегкої роботи тягне на пісню. І це добрий знак. Нехай краще співають, ніж сумують,” – зауважив про себе Мотовило. Стомлений, ледь переступив поріг хати. Після важкої роботи на валах міцно спала на топчані Улита. На столі Івана чекали глечик з молоком і корж. Від перевтоми їсти зовсім не хотілося. Стиха, щоб менш шарудіти, роздягнувся і приліг біля жінки.

А назавтра Мотовило знову сідлав коня. Цього разу свій путь держав на лівий берег Стугни, в нижню частину Гуляників. Над річкою ще низько стелився ранковий туман, а вже за роботою копошилися люди. Ще здалеку зачув гомін, дерев’яний стук сокир, а коли під’їхав ближче, то, відділившись від гурту, до нього підійшов побратим Доля.

- Ось тут, у висохлій заплаві Стугни, що навіть курка пройде і лап своїх не замочить, почистили від мулу рівчак, висипали дамбу, в руслі поставили заставу з дуба, підніметься рівень води – утвориться став. Буде де худобу напоїти, перелітна птиця на лапках нанесе ікринок і через рік-два у ставу буде повно риби. Гуляниківські люди називають його Зміїним, – розповідав Мотовилу Доля. Он там за Курячим, далі по течії Стугни озеро з болотом, а на північ – густий сосновий бір. Справжня тобі Тамань. Кажуть, що в тих місцях ще не ступала нога людини.

- Став це добре, а як підніметься вода і затопить гатку, як проїхати на той бік? – запитав Мотовило.

- Йване, що то за гатка з хмизу, по ній не то, що конем проїхати, а й людині боязко ступити. Ми в цьому місці над заставою побудуємо міст з перилами і буде у нас справжня гребля. А он там, – показав рукою Доля, – недалеко від Стугни моя хатина, а за нею ще будуються. Напроти Зміїних валів, буде куток над самою річкою і назву його Долями. Хочеться, щоб хоча б трішки нагадувало Поділ у Києві, бо дуже мені він сподобався. Ходімо пане сотнику. до моєї хати, в кварті вуса помочимо, познайомлю з жінкою своєю.

- Вибач, брате, колись другим разом, а сьогодні не можу, ще потрібно до Собка та Вишняківські хутори провідати.

- Не зобижаюсь, пане осаднику, розумію, у кожного своя робота, а коли будеш повертатися назад, то їхатимеш уже новим мостом.

Між густим лісом та замуленими зарослями очерету й осоки біля річки Стугни, долиною простягалася нижня частина Гуляників. По довгій дорозі на Вишняківські хутори невеличкі хати-мазанки поступово приймали злагоджений вид вулиць. Після Долівського кутка на одній з таких вулиць Мотовилу трапились люди не схожі на тутешніх. На вид більш смагляві і відрізнялися своїм одягом. У чоловіків замість шаровар – вузькі штани, у жінок замість довгих спідниць короткі, а до колін в’язані панчохи, у вухах сережки, на руках браслети з монет. Серед них, Мотовило побачив отця Лавріна, який у супроводі гурту тих людей освячував невеличкі хати-мазанки. Вгледівши Мотовила, найстаріший підійшов до нього, поклонився та мовив:

- Милостиво просимо, пана осадника, до нашої громади. Ми сербияни, православні християни. На нашу землю, де ми собі мирно жили прийшли турки. Принесли смерть, розорення, нас обернули рабами. Чоловіків відправляли на галери, жінок у гареми. Спасу не було від такого життя, тому оселилися на вашій Украйні. Прочули, що збираєте людей до стану, от вирішили осісти в Гуляниках. Вулицю цю назвемо Сербинівська. Ви перший гість, хто переступить поріг нових осель та розділить з нами скромну трапезу.

Частували гуляниківські серби осадника Мотовила та отця Лавріна вином із там’яни, смачною квасолевою юшкою з квашеною капустою, заправленою перцем і часником.

Недалеко від Сербинівської вулиці, як глянути до Гуляниківського лісу теж виднілися хати-мазанки. Ще за трапезою у сербів Мотовило почув спів півнів. “Чи не Півень там осів? Навідаюсь,” – вирішив Мотовило. Невдовзі перед ним сталося кумедне дійство. Десяток роздягнених до пояса чоловіків з одного боку і стільки ж з другого завзято тягалися між собою. Півень, з притаманним характером забіяки, стояв осторонь, не помічаючи нікого навкруги, та не з меншою завзятістю підбадьорював до силової сутички то одних то інших.

- Гей! – крикнув Мотовило. Тільки знайомий голос заставив Півня відволіктися від незвичного заняття та повернути голову. З доброзичливою посмішкою той підходив до Мотовила.

- Радий бачити тебе, сотнику. Чую, з якого дива півні співають серед білого дня? Мабуть, слід чекати гостей. Часто згадую, як ходили стіна на стіну, тому влаштовую такі собі ристалища. Заодно безвусі отроки сили і спритності набираються та привчаються до діла нашого козацького ратного, – вів Півень, – а щоб не сумувати, завів курячий базар. За яйцями приходять з усіх Гуляників, а пташиний спів чути навіть на Середньому і Крайньому кутках.

- Я теж чув, – посміхнувся Мотовило, – головне, відчувається рука хазяїна, від якої є користь собі і людям.

- Не по мені це хазяйство та осадництво. Ех! Як хочеться знову сісти верхи на коня, поскакати назустріч вітру в степу безкраїм, помаяти шаблею і, якби не наказ воєводи, князя Острозького, бачили б мене уже на Лівонській війні.

- Моли Бога, друже Півню, щоб спокій був у нашім краю, бо одне діло битися з ворогами в чистім полі, інша справа боронити беззахисних людей, а за шаблею не сумуй, потурбуйся, щоб гострою була, бо час неспокійний.

Попрощавшись з Півнем, Мотовило попрямував на Дубинку. По дорозі зустрів кілька підвід з дубовими колодами, очевидно, комусь на будівництво. Ще зовсім недавно тут стояв Гуляниківський дубовий гай, а наразі залишилися одні пеньки, які викорчовувалися, інші випалювалися. Мотовило помітив, як осторонь, спостерігаючи за цією невеселою картиною, стояв повні сліз місцевий Дубчак.

- Чом невеселий такий, дядьку Дубчак? – звернувся Мотовило.

- То з доброчинності, пане осаднику, – поклонився Мотовилу Дубчак, – а сльози разом від туги і радості. Був у Гуляниках Дубовий гай, у нім жили мої батьки, дід та прадід, неподалік їхні могили. Трохи болісно розлучатися, зате душа радіє, що дуби пішли на користь людям, он скільки хат збудовано.

На такі щирі слова Мотовило не зміг нічого відповісти, але піклуючись за кожну підвладну йому людину, запитав:

- Бачив вулицю, а неподалік ще одну хату то, може, туди перебираєшся?

- Ні, пане осаднику, то Собко та Страш заселяють там людей і, слава Богу, а щоб менше тужити за рідним пристанищем, будую собі хату на тім боці Стугни, на високій Вигоді. Звідти добре видно нижні Гуляники і нашу Дубинку.

Дубчак змахнув рукавом непрохану сльозу, знову вклонився пану осаднику, закинув за плече торбу і через місток Дубинського ставка, Зміїними валами почимчикував на високу гуляниківську Вигоду. Не встиг Мотовило бодай трохи очима провести Дубчака, як опинився в обіймах свого побратима Собка.

- Йване! Ну нарешті завітав і до нас, чи надовго? – А нумо поглянь на нашу Дубинку, скільки нових хат збудовано! Першим оселився швець Чуш, шиє жінкам очіпки на голову. Очіпки ті називають чушками, а люди тільки й питають, як пройти на Чуші. Онде уже забудовані цілі вулиці. Називаються Собківська, Страшуківська, а на цьому місті, де стоїмо, справжнє перехрестя доріг, тому і назва Перехрестівська. Праворуч дорога на Василев і аж до самого Києва, по ліву руку дорога веде на Фастів, далі на Волинь. За Дубинським ставком через хутір Слобідка дорога на Білу Церкву, і можна дістатися Поділля, а на Північ, через вулицю Ковалівську та куток Рокотянку – путь на Литву. З Рокотянки під час грози грім увесь час рокоче, тому і прозвали Рокотянкою.

- Добра справа надає надію людям, – похвалив Собка Мотовило. – Дай Бог, заживуть по іншому, по-людськи. На жаль, довго у вас не можу затримуватися, бо потрібно ще провідати Страша, діда Вишняка та до сутінок повернутися в Гуляники.

- Це недалеко від нас. Я там часто буваю. Поїхали, покажу тобі дорогу, бо в бору самому можна і заблукати. Не пізнаєш того, що ми бачили вперше, все змінилося на краще, але не буду тобі казати – сам побачиш.

І, дійсно, скоро перед ними на лісовій просіці виглянулося з десяток нових хат. Прибулих помітили лісові люди.

- Пан осадник до нас їде! – гукали.

- Тепер ця просіка зветься Вишняки, – додав Собко, – ну далі ти вже сам, а мені час вертатися, – і, попрощавшись, поскакав на Дубинку.

Зустрів Мотовила старий Вишняк. Постарів ще більше за пів року, пересувався за допомогою двох палиць.

- Ласкаво просимо, пане осаднику до нашого хутора, – вклонився до пояса Вишняк. – Дякувати Господу Богу, що на цей раз зустрічаємо вас не серед неба на лісових пеньках та землянках, а по-людськи. Завітайте до будь якої оселі і вас радо пригостять по шляхетськи.

Від хати до хати водив Вишняк Мотовила та все розказував про хутір. Скільки людей пристало, який гарний взяток з бортей отримали, що вже не одну хуру підвід з діжками меду направили до Києва та Литви і, якщо Бог дасть дожити до осені, то на торгівлю буде й оленина, лосятина, вепра, лисицю, бобра полюємо та шкіри з них чинимо. На останок Вишняк сповістив, що його онука Килина одружилася із Страшем і вже чекає дитину. Спитав за Улиту, як її живеться в Гуляниках, та попросив онука Тараса показати пану осаднику іще дещо важливе та приємне.

Проїхавши густим бором кілька верст, Мотовило натрапив на просіку, де виднілися поодинокі хатки.

- Не один день разом з вашим побратимом Страшем розшукували та збирали по лісі людей, щоб жити гуртом, – розповідав Тарас. – Ніяк не хотіли приставати, звикли жити на самоті, але дехто облюбував це місце і таки вирішили поселитися тут, то нехай так буде, а дід велів мені з ними за старшого бути. Хутір наш ще малий, а вже зветься Тарасенки. А ще в нас є джерело з цілющою водою.

Недалечко за хатами Мотовило побачив вищий за зріст людини дубовий хрест, вкопаний стіл з лавами, а поруч з джерела по дерев’яному жолобку, наповнюючи цеберко, дзюркотіла вода. Напоїв коня та скуштував сам.

- Добра водиця! – І утамовуючи спрагу, знову підставив кварту під жолобок.

- А зараз, пане осаднику, поїдемо на хутір Страшуків, тут зовсім поруч, – сказав Тарас, ніби вгадуючи думки Мотовила про Страша.

- Дуже сподобався нашим людям Страш. Липнуть до нього дорослі і малі, куди він поверне, – всі за ним. Чоловіків навчає на шаблях, з лука стріляти, а малеча граючись у війну та вдаючи з себе козаків, норовить називатися Страшем. І хутір став Страшуковим.

Хутір Страшуків простягнувся з лісу аж до Унави. На березі річки у чималому гурті людей Мотовило і застав Страша. Кільканадцять чоловіків цілялися з луків в опудала, схожі на людину, лося, зайця, лисиць. Побратими обнялися та пішли до хати Страша.

- Килино! Зустрічай поважних гостей, самого пана осадника та свого брата, – гукнув ще з двору Страш.

На ганок вийшла молодиця в червоному очіпку пов’язаному чушкою. Дане ім’я дійсно відповідало її вроді і в чомусь нагадувало спілий кущ калини. Так і хотілося мовити за неї: “Я Калина“. Побачивши гостей, Килина соромливо прикрила руками свого округлого живота, сплеснула в долоні та знову мерщій до хати, що Бог послав, подавала до столу.

Хоч і повертався втомленим Мотовило додому знову пізно, душа раділа. Багато вже зроблено, а треба ще більше. З такими людьми все по силі і головне, що вони повірили в себе. Через Стугну вже закінчили міст, ще відчувався запах свіжого дерева. А повний місяць за Курячою заплавою милував нічним туманом, що огорнув озеро і болото гуляниківської Тамані.