Мотовилівка і мотовилівчани - 2

***

Шляхом, що вів з міста Василева, по містку через річку Либідь кінна кавалькада князя Острозького в’їжджала до Києва. Попереду на вітрі тріпотіли тріумфальні воєнні корогви, родові гербові штандарти князів Острозьких, козацькі бунчуки з білими пасмами кінського волосся та червоними мотузками. Мотовило послав наперед своїх козаків, щоб сповістити київських міщан про приїзд воєводи. Численний люд висипав на вулиці. Кияни ще пам’ятали батька нового воєводи – Великого гетьмана Костянтина. Тут його шанували. Багато ще залишилося в живих тих, хто під його рукою боронив Вкраїнську землю від татар, гордились тим, що разом зі своєю дружиною батько-гетьман покоїться у їхньому місті, тому з цікавістю й великими сподіваннями зустрічали молодого Острозького. Уздовж вулиць час від часу котилося ладним гомоном:

- Слава воєводі Василю Острозькому!

- Слава-а-а!

- Слава гетьману Костянтину Острозькому!

- Слава-а-а!

У всьому Києві били у дзвони. Лунав передзвін Софії, Золотоверхого собору і Печерської лаври. Багатолюдна юрба зібралася біля на півзруйнованих монголами Золотих воріт, до них приєднувалися ще і ще. Живе людське море супроводжувало князя до Святої Софії, де, чекаючи на нього, зібралася київська старшина та духовенство. Константинопольсьої православної церкви митрополит Київський, Галицький і всієї України-Русі Сильвестр благословив прибулий почет молитвою.

- Милосердний Боже, благослови нашого воєводу Василя-Костянтина на все добре, чисте і святе. Дай йому сили на всі праведні діла для нас, для людей. Нині і повсякчас. На віки віків. Амінь! – освятив Острозького, на що той цілував хреста та руку митрополита.

В Успенському соборі Печерської лаври князь Острозький помолився чудотворній іконі Успіння Божої матері. На гробниці батька Костянтина та матері Олександри, накритій золототканою парчею з хрестом із перлів, митрополит Сильвестр відслужував панахиду.

- Тут же є поховано тіло славного гетьмана православного Всієї Русі-України, Великого князівства Литовського, Костянтина Івановича, який здобув своєю хоробрістю над Московією і татарами шістдесят перемог. Упокой, Господи, душу спочилих рабів твоїх Костянтина та Олександри, даруй їм Царство Небесне.

За вечірньою трапезою, щоб дізнатися настрої та плани нового воєводи, ставлення до релігійних конфесій, митрополит обережно вів:

- В Україні для православ’я починаються складні часи. В епархіях Московії самовільно продовжують створювати окремішність церкви, розповсюджується схизма. Все частіше українське шановне панство за привілеї приймають латинську віру.

Острозький зрозумів натяк митрополита на його одруження з католичкою Софією з дуже впливової і багатої сім’ї в Польській Короні і мовив:

- За життя мій батько Костянтин прибрав багато монастирів, святих церков православних, немічним притулки, для дітей школи як у Литовському князівстві, так і в самому Києві. І поки я живий, буду продовжувати його справу. Щодо моєї дружини, то вона дійсно непохитна в католицькій вірі, але Бог єдиний для всіх нас.

Цілком задоволений такою відповіддю митрополит показав Острозькому писану книгу.

- Ось наша перша гордість, – Пересопницьке Євангеліє, переклад Святого письма, писаного живою українською мовою. Зараз монахи Печерського монастиря для наших церков перекладають та переписують Божі проповіді для читання.

- Добру справу розпочато, – перегортаючи Євангеліє, відповів князь Острозький. – Видам грамоту, щоб скрізь при православних братських монастирях писалися такі книги. Це піддержить народ і утримає його в православ’ї, а ще потрібно будувати нові церкви, також мрію запровадити друкарство книг рідною мовою – міцнити культуру нашу.

Нещодавно я проїжджав стан Гуляники, знаходяться на окраїнських рубежах нашого воєводства. Від набігів татар одне попелище залишилося. Через ті Гуляники ведуть путі торгові в Литву, Волинь, Крим. Потрібно заново все відбудовувати та зміцнювати кордони. Гуляниківські володарі повтікали, тому власність їхню зараховую до казни Київського воєводства і під охороною направляю туди свою людину на осадництво, а вас, владико, буду просити надати в Гуляники духовного отця для читання Святого Письма тамтешнім людям.

- В ім’я Отця і Сина твого нехай здійсниться воля твоя, – погодився та підтримав князя митрополит.

У Києві князівську свиту і самого воєводу Острозького застав Великдень. Іван Мотовило разом з князем та своїми товаришами прослухали усю нічну службу в Святій Софії. Після освячення митрополитом великодніх пасок вільне від служби товариство вирішило й собі розговітися.

- Йване, сьогодні Великдень, веди нас у корчму, – звернувся до сотника козак Верес.

- Ні, брати, ідіть собі самі, щось ні питво, ні їжа мене не бере. За старшого буде Тища, і дивіться – верхів не здіймайте.

- Як це? – здивувався Верес. – Коли було таке, щоб ти без нас, а ми без тебе? Пригубиш кварту другу, дивись і апетит розгуляється. Та ти не як зажурений, Іване? А- а, напевне, за тією гуляниківською жінкою сумуєш? Недарма серед нашого брата ведеться: не гоже з жінкою возиться. От я ніколи навіть не торкнуся неї, – вдарив себе в груди Верес.

- Чого пристав до чоловіка? Сказано, не піде, значить не піде – нехай людина в спокою побуде, – накинувся Платон на Вереса, а Мотовило додав: – Ніколи не кажи ніколи, бо і я так думав, але на все є воля Господня.

Пішки Хрещатою долиною козаки князя Острозького подалися на Поділ у торгові ряди. По дорозі із зустрічними віталися та тричі христосалися.

- Христос Воскрес!

- Воістину Воскрес! – весело відповідали кияни, дістаючи з прикрашених барвінком, свічками та вишиваними рушниками кошиків освячені крашанки, скиби пасок, та пригощали козаків.

- Браття, дав Бог узріти такий великий город, стільки церков, а стільки люду православного! Це тобі не Вільно чи Краків, де одні латиняни. Якщо хто доживе віку, то щоб згадали та переказали, що побували у стольному Києві, – в захваті повчав побратимів Тища.

- Дивіться, які високі хати, камінні, справжні тобі хороми, вікна зі скла, мабуть, там старшина живе. І вулиці широкі та довгі, – не менше дивувався козак Голомозий.

По вимощеним бруківкою Узвозом спускалися вниз до Подолу. З трьох сторін круті пагорби Верхнього Києва здавалися їм горами. Майже раптово перед ними простелилася голубою димкою величава водяна гладь і полонила козаків своєю самобутньою природною красою. Якраз була весняна повінь. Здавалося, що води Дніпра от-от накриють своїми водами рівний берег, але течія була повільною і спокійною.

- Дивіться, Дніпр! Матінко Пресвята Богородице! Який же він великий та красивий! – вигукнув козак Доля. – Другого берега не видно, чайки літають, як над морем, і острів серед ріки. Ходімо, брати, ноги вмочимо та умиємось, бо на Великдень скрізь вода свята.

На Подолі все частіше траплялися невеличкі дерев’яні хати, подекуди диміли димарі. Свіже ранкове повітря змішувалося з приємним запахом смаженого їства та диму.

- Аж у носі засвербіло і в животі забурчало, до чого це? – не то до себе, не то до когось, ковтаючи слину, мовив козак Півень.

- А це до того, друже, що постилися ми довго і давно наших вус не мокалася оковита, тому пора нам навідатися до корчми та розговітися у Святий день, послухати музик та вдарити гопака, правду я кажу? – звернувся до побратимів, погладжуючи на голові свого оселедця, козак Голомозий.

- Згода! – дружно пролунало у відповідь.

Перед брамою корчми зупинилися, козаки зняли шапки, кожен в умі про себе помолився, Тища вийшов наперед, перехрестився.

- Княгине! Княгине! Нехай від того добра, що маєш, голівоньки наші будуть світлими, а свитки цілими.

У корчмі було просторо. Сіли за довгий дубовий стіл. Курінний кашовар Галушка запитав корчмаря, чи оковита чиста, чи мішана п’яним зіллям?

- Чистісінька, їй-Богу, з жита варена, ще не встигла охолонути, – побожився корчмар.

- Тоді вшануй наше молодецтво відром нашої житейської водиці, неси квашену капусту, сало, ковбаси з хроном, на закуску кожному смажену гуску, – розпорядився Галушка.

- А шановне панство гроші має? – не то вагаючись, чи то для порядку запитав корчмар.

- Ти що, не довіряєш нашій чесноті. Тримай, – і Тища першим недбало кинув на стіл жменю срібних монет.

Поки корчмар слугував за столом, козаки запалили свої люльки, встали. Зі словами тричі “Христос Воскрес! Воістину Воскрес”! перехрестилися. Випили по кварті, побилися крашанками та розговілись свяченою паскою. За другою квартою знову встали, цокалися “Будьмо!” та вляглися за страву, а за третьою й говір пішов. За голосною балаканиною намагалися переговорити один одного. Тільки козак Страш, чолов’яга недюжиної сили, з волячою шиєю та спотвореним від удару шаблі великим рубцем на обличчі, неквапливо жував-пережовував. За спотворене лице в гурті його і прозвали Страш. Він найстарший за віком з ватаги і завжди чатував, щоб під час застілля чеснота з гарячої голови не затіяла зі сторонніми сварки або бійки.

- Браття, підіймаймо кварти, щоб не тужити, бо хто буде сумувати в цей день, сумуватиме і весь рік. Нумо, баси та цимбали, повеселіть козацьку душу гопаком, – вийшов на середину корчми танцюрист та заводило Верес і першим пустився в танок.

- Веселись братове, поки можеться, бо хтозна – коли доведеться, якщо завтра в похід, – запалював товариство Доля.

Дрижали стіни корчми від тупоту ніг. Уже й музики стомилися і перестали грати, а козаки, щоб не показати своєї втоми, обійнявши за плечі один одного, продовжували вибивати гопака приспівуючи:

Грай-грай! От закину зараз ноги аж за спину,

Щоб світ здивувався, який козак вдався.

- Пора браття, люльку курити, – ледь перехопивши дух від танців, сів за стіл Верес. – А ти, корчмарю, щоб голос був бадьорим, нам ще відро оковитої, пісню будемо співати, і ви музики, з нами за компанію сідайте, спробуйте козацького частування.

З піснями веселими і сумними пили за здоров’я, за козацьку вдачу. З часом спорожніло і друге відро, а за ним і третє. Добряче дісталося геть сп’янілим і музиканти та декому з козацької братії, що сиділи на лавах, і куняли за столом. Страш розносив одних під стіну, інших клав прямо під стіл проспатися.

- Слабаки, нема кому й заграти, підемо, браття, на вулицю тягатися лава на лаву та на кулаки між собою, – ледве стоячи на ногах та хитаючись, попрямував до дверей козак Півень.

- Прохолонь, друже, в святий день грішно ставити синці один одному та свити рвати. Надворі темніє, іди лягай під стіл, поки місце є, – вгамував того Страш.

Знову дрижали стіни, цього разу від дужого козацького храпу. Висипалися всю ніч, а на ранок прокидалися від сну та сідали за порожній стіл.

- Щось, браття, гаряче всередині, ніби вогнем пече, вчора було краще, а сьогодні голова гуде “бум, бум”, – пожалівся Галушка.

- То дзвони в церквах забили, сьогодні другий день Паски, – відповів хтось невеселим голосом..

- Чому ж тоді на столі порожньо? – ніяк не міг прийти до тями Галушка.

- Тому, що в наших кишенях вітер віє, всі гроші спустили, скоро миші заведуться, – відповів теж невеселим голосом Тища.

- Зачекайте, браття, оковиту ми випили до дна, це точно, а пам’ятаю, їство зосталося на столах, – згадав Півень, – де воно подівалося, невже корчмар піймав зиск з нас? А ну сюди його, злодюгу, покажемо, як на нас наживатися, – грюкав у двері до корчмаря.

- Ах ти, стерво, хіба не знаєш, що за здирництво належить, ми ж тобі сріблом заплатили. Зараз твої діжки з оковитою викотимо на вулицю і розіб’ємо, гадав, що ми нічого не пам’ятаємо? – виводив з комори за комір переляканого корчмаря Півень.

- Я все, все віддам, ще й могоричем відро горілки, – бубонів переляканий корчмар.

- Поталанило тобі. Дякуй Богові, що сьогодні день Великий, гріх зло чинити, – підніс кулака до носа корчмаря Півень.

Але святковий настрій у всіх був зіпсований, в горло нічого не лізло, відпала охота до танців та пісень, й музики десь поділися.

- Браття, що ми тут сидимо, шаровари тремо. Гайда князя Острозького з Паскою поздоровимо. Князь наш щедрий та добрий, не дасть козаку пропасти, – закомандував Тища, і товариство залишило корчму.

А в цей час Київський воєвода князь Острозький запросив до себе сотника Мотовила з побратимами на розмову.

Цього разу, крім воєводи, ще були митрополит Сильвестр, отець Лаврін, земський урядник, скарбничий та дяк-писар. Козаки зняли шапки, поклонилися. Не встигли привітати князя з Паскою, як Острозький мовив:

- По путі до Києва ви на свої бачили на окраїнах воєводства спустошені поселення. Люди по лісах живуть, вештаються без діла, віру православну стали забувати, земля занепадає. Нема на ній володарів хазяйновитих. Вирішив я послати в Гуляники Івана Мотовила на осадництво, а вас, молодецтво хоробре і вірне, визначаю на осіле життя та наказую взяти собі за жінок молодиць та удовиць гуляниківських.

- Уклінно дякую, милостивий князю, за довіру. Я за вас в огонь і воду. Ми разом і татар били, і в Лівонію ходили, а зараз ніби в опалу посилаєте. Який з мене осадник? Наше діло шаблею махати та голови вражі з пліч знімати, – вийшов наперед Мотовило.

- Не кажи про опалу, довіряю тобі, мій вірний сотнику, бо з юних літ тебе знаю як лицаря хороброго і до хазяйських справ тямущого, а діло воєнне тебе не мине. Від татар спокою не буде, будете охороняти окраїну воєводства та відсіч їм давати, а ще дійшли чутки, що правителі московські уже проголосили Київ і землі наші своєю дідизною. Не випадково цар Іван затіяв війну з Лівонією і загрожує Литовській державі, кримських татар підбурює, тому нам потрібні сильні стани з людьми, щоб край наш було ким боронити.

- Князю, чи зумію виправдати сподівання і надії ваші?

- На осадництві допоможемо тобі, бо беру Гуляники під своє покровительство. Дяче, пиши грамоту.

“Я, воєвода київський, князь Василь-Костянтин Острозький оголошую даною грамотою року 1560-го наступне: надаю Іванові Мотовиловцеві на осадництво як власність державну поселення Гуляники, що над річкою Стугною, щоб землі ті пусті перетворити в корисні, села на тих грунтах людьми осаджувати, землі розробляти, хати будувати, всілякі пожитки собі там винаходити, роди множити. Від усяких прибутків данину в державу платити. З казни сотнику Івану Мотовилу 50 злотих на рік платню установити, козакам за службу – додаток та живність, землю в користування. Передати в Гуляники за мій кошт по дюжині коней їздових і возів до них, волів і плугів землю орати. З провіанту посівного – жита і вівса, для захисту – зброї та пороху надати. Перші два роки з пашні гуляниківської податі не брати”

Митрополит Сильвестр благословив Мотовила і козаків молитвою:

- Милосердний Отче і Господи, благослови сих рабів твоїх Божих з початком всякого доброго діла. Дай їм силу шукати за се виконання і навчи у всякій справі не сходити з неї. На всіх стежках підтримай їх слабкі сили, оборони від лукавої спокуси. Отцю Лавріну устами своїми Божі проповіді читати, людей добру научати. В Гуляниках гімном “Богородиця” Великого князівства Литовського церкву Різдва Пресвятої Богородиці закласти. Нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

***

Гуляниківська земля зустріла князевих посланців ще недавніми згарищами, але вже покритою з пронизаним корінням дерном. Мотовило стояв на високому пагорбі, місці, напівзруйнованого поміщицького маєтку Радимінських. Ліворуч, срібною стрічкою дзюркотіла Гулянка утворюючи став Огрод. На крутих схилах пагорба, де по обох берегах були панські та людські городи, дивом збереглися сади. Далі маяли безкраї ліси, що починалися від самої Стугни, і тягнулися далеко на північ. З південного боку простягся безкраїв степ, за яким на Дикому полі кочували татарські улуси. Саме звідти можна було чекати біди, тому перш за все потрібно подумати про безпеку свою і людей.

- Тут станемо табором, ставте обозні вози, зчіплюйте між собою, навкруги маєтку будемо земляний вал споруджувати та рів копати, – звернувся Мотовило до Платона, козака малотовариського, але вдумливого, винахідливого і справного у будь-якому ділі, – знаю, що народу замало, тому їду в ліс людей збирати та повертати в Гуляники.

Мабуть жоден з лісового гуляниківського стану не сподівався такого швидкого повернення козаків зі свити князя Острозького. Люди з неприхованою цікавістю сходилися до землянки Вишняка. Зачувши, що до них приїхав Іван, в Улити від тієї несподіваної і водночас радісної новини аж дух перехопило, дужче закалатало серце. Покинула пряжу і побігла до вишнякового житла. За спинами людей ще й не встигла, як слід розгледіти Мотовила, але почула знайомий його голос.

- Громадо! Воєвода Київський, князь Василь-Костянтин Острозький, якого ви зріли своїми очима, призначив мене осадником в Гуляники. Віднині ця земля і всі багатства як власність державна належать воєводству. Князь усіх вас бере під свою руку й уклінно просить повернутися на місця свої, обробляти землю та обживати Гуляники.

Слова Мотовила не надто вразили людей. Вони стояли в обшарпаній одежі з байдужими обличчями. В їхній пам’яті назавжди збереглися криваві побоїща, сліди розрух, згарищ осель, плач дітей і стогін помираючих.

- Пане осаднику, – почулося несміливо з юрби, – ми би і самі раді вернутися, але ж наші хати спалені, жити ніде, засівати ниву нічим та й боязно – набіжать татари і заберуть усіх у ясир.

- Ми привезли з собою посівне жито, овес, ячмінь, просо, – знову продовжував Мотовило, – князь надав волів, плугів. Перші два роки податі з нас не братимуть. Все, що вродить, належатиме вам. Коли обсіємося, обсадимося, відразу хати почнемо будувати. Зберемо врожай, буде чим торгувати, міняти. Зі мною на осіле життя прийшло дві дюжини козаків, озброєних пищалями, рушницями, пістолями, кулями і порохом до них. Всіх, хто може тримати зброю в руках, навчимо вправлятися нею, і всі разом будемо від татар боронитися.

- Чого стоїте, похнюпивши носи? – першим з гурту виступив мешканець Гуляників Драний, – ти, Босий, мабуть, так і хочеш, щоб ти, твої діти так і залишилися на все життя босими та обідраними, що таку мову нещиру ведеш. Може забув, як сокирую тесати, чи може розучився у руках шаблю тримати, чи зовсім геть заляканий? Хто ж піддержить пана осадника, як не ми, хто за нас постоїть, якщо не самі? Ви як хочете, а я перебираюсь в Гуляники, на свою Дранівку.

- Та я того, хотів тільки спитати, – трохи збентежений від почутих на свою адресу своїх слів, вийшов наперед Босий, а за ним ще з десяток чоловіків та пристали до Драного, але більшість залишилися мовчки стояти.

- Люди! Послухайте, що хочу сказати, – тихим голосом почав старий Вишняк. – Ви мене тут усі знаєте, тому запам’ятайте таке. Доки ми разом і нас багато, ми сила. Доки ми будемо боятися татар і ховатися по лісах, ми слабкі, будемо ними биті і житимемо в страхові. Якщо ми згуртуємося і хоч один раз поб’ємо наших ворогів, то вони нас будуть боятися. Невже забули, як розповідали князю Острозькому про свої біди та просили у нього захисту? Він дослухався і прислав поміч, та ще й яку, а тепер виходить, що ми відмовляємося? Згадайте, при колишніх правителях було таке, щоб про нас хтось турбувався? То-то й воно!

Проміж гурт пробилася Улита, стала поруч Мотовила.

- А ви чом забарилися, молодиці? Подивімося на себе. Живучи у лісі, ми й на жінок стали не схожими. Волочимося серед сосен і надії нема ніякої на краще життя. Там, у Гуляниках, – чоловіки потребують жіночої допомоги. Хто, як не жінка їх нагодує, попере, чи підсобить у полі, хто, як не ми, зваляємо та помажемо хату. А від кого дітей народжувати будемо, не від вовків же? – схвильовано мовила Улита.

Слова Вишняка остаточно пробудили гуляниківських людей, а останні слова Улити підняли настрій та веселий сміх, який останнім часом рідко чувся. Вони все більш упевнено між собою гомоніли:

- Правду кажуть, годі без діла сидіти та байдики бити!

- Споконвіку люди живуть по селах, а ми що не такі?

- Скільки нам удовицями та дівками ходити, так і ялівками можемо стати?

- Згода, пане осаднику, повірили ми тобі, веди та командуй нами!

Поки люди збирали свої скромні пожитки, Мотовило з полегшенням присів на колоду, розпалив люльку та слухав Вишняка.

- Ще багато людей скніє та бродить по лісах. Одичавіли, на мерців стали схожими. Вони звикли до такого життя. Мій онук Тарас знає, де їхні землянки. Треба їх заново до осілості приручати і тут хутори ставити. Тоді можна з Гуляників на береги Унави приганяти череди корів на зелену пашу, буде де і табором стати, а з гуляниківських полів, фураж, худобі на зиму заготовити. Також гарні борті у цих місцях, меду нікуди дівати, а ще обладнати б тут загони для диких кіз та полювати лося, оленя, дикого кабана. І м'ясо тобі, і хутро на вичинку та пряжу. Буде що споживати і чим торгувати. Залишай у нас свого товариша, люди до нього краще дослухаються.

Зацікавила така розмова Мотовила. Не вагаючись, підізвав до себе одного з своїх побратимів.

- От що, Страше, будеш з дідом Вишняком, його онуком Тарасом докупи люд по лісах збирати, тутешні місця обживати та хазяйнувати.

Наостанок, попрощавшись з майбутніми хуторянами, не приховуючи свого задоволення від зустрічі з лісовиками, Мотовило направився до знайомої землянки і нарешті обійняв Улиту.

- Розумниця моя, яка ти тямуща до діла, таку в цілому світі ще пошукати потрібно. Будеш мені за жінку?

- Так, буду, мій любий Йване! Навіть і в думці не гадала, що прийдеться знову зустрітися. Тепер назавжди будемо разом. Йване, відчуваю, що під моїм серцем дитя забилося від тебе.

- Боже! Допоможи йому світу білого побачити, а нас порадувати.

- Зараз повечеряємо, відпочинемо, зберу свої пожитки, бо завтра зранку в Гуляники, – сяяла від щастя Улита, що її не оминула доля.