Мотовилівка і мотовилівчани - 2

Гуляники

Йшла великомасштабна Лівонська війна. Будучи неспроможним протистояти тискові й прямій військовій агресії Московського царства, Велике князівство Литовське втрачало свої володіння. Підбурювані московським царем кримські татари розоряли Поділля та Київське воєводство – форпост південних окраїн Великого князівства.

1560 року з Дубно, родового гнізда й міста своєї резиденції, староста Володимирський, маршалок Волинський, нещодавно отримав від короля польського Сигізмунда-Августа номінацію на воєводство Київське. 34-річний князь Острозький Василь, а в спадкуванні батьківського імені Костянтин, прямував до древнього Києва, щоб побачити своїми очима славний град, в якому правили за часів Київської Русі його предки з династії Рюриковичів та родової гілки Мономаховичів, та помолитися київським християнським святиням, у Печерській Лаврі поклонитися мощам свого славетного батька Костянтина.

Зупинився на перепочинок у Білій Церкві. Через кілька днів опівдні князь у супроводі свити і козацької охорони рушив далі. Надворі стояв сонячний, але ще прохолодний весняний день. Ось минули дворища Паляниченців, Бердників, Півнів, останніх сіл Білоцерківського староства. Надалі їхній шлях пролягав без кінця і краю полем, що людським зором і не окинути. Було видно. як вдалині ледь помітною димкою парувала земля, але сіл чи то хуторів з людьми бачити поки не довелося, зате часто траплялися згарища селянських садиб. Незабаром подорожуючим трапилася невелика водойма, в повітрі повіяло вологою, захотілося пити.

- Ваша милість, це Сорочий Брід, а он з того джерела бере свій потік – Стугна. Кажуть, що під монгольським ярмом люд стогнав, тому річка прибрала собі таку назву, – звернувся до князя Острозького тамтешній провідник та додав, – по обидві її сторони, аж до самого Дніпра, уже землі Київського повіту.

- Скільки уже верст проїхали, а чи доведеться побачити поселення з людьми? – запитав князь провідника.

- Он там на Зміїних валах і в долині річки Стугни, – махнув рукою провідник в сторону пагорбів, колись було багатолюдне і квітуче Городище. Після Батиєвого нашестя тутешні городяни добровільно не визнали зверхності монголо-татар, тому Городище було повністю спустошене ординцями. Багато літ місцевий люд страждав під монгольським ігом, поки, Великий князь Литовський Ольгерд не побив на Синіх Водах царків татарських з їх ордами та не прогнав за Дике Поле аж у Крим і, як вам відомо, приєднав Украйну Київську до Литовської держави, чим здобув пошану і довір’я народне. Руїна поступово заселялася гулящим з округи людом. Відродилося нове поселення і стало воно називатися Гуляники, але на Украйну знову прийшла біда. Кримські татари постійно нападають на Київські землі, беруть в ясир наших людей від малого до велика, залишаючи після себе пустелю. Багато хто з людей подався у великі міста, а ті, хто залишився, ховаються у лісах, гуляють та вештаються без діла. Ваша милість, далі нам потрібно держатися лісових просік, бо, не дай Боже злодюги зненацька можуть напасти. Ординці бояться лісів, а в полі вони, мов пилова буря, раптово нападають і грабують. Тих, хто дає відсіч, вбивають, палять хати, полонять молодих і так само швидко зникають.

- Невже ці поганці ще й досі тут кочують? – завжди будучи при князі, запитав кремезної статури з люлькою в зубах козацький сотник Іван Мотовило. – Донеслася звістка, що гетьман Дмитро Вишневецький зайшов з військом аж у середину Криму. То, може, татарам зараз не до розбою?

- Вони хитрі. Частина кримчаків відокремилася від хана і не підкоряється йому, тому їм, кримчакам, байдуже, що відбувається в їхній орді, головне для них – ясир. Бусурмани діють невеликими загонами, і пора зараз для них сприятлива, на берегах та лугах пасовищ для їхніх коней удосталь.

Погоджуючись з провідником, князь Острозький ствердно кивнув головою, і вершники попрямували до лісу. Відразу впало в очі, що просіки занадто вузькі. Верхи кіньми можна було проїхати не більше двом або трьом у ряд. Ніби прочитавши думки князя, провідник вів далі:

- Такі вузькі просіки люди роблять свідомо, бо тіснота для кінних ворогів – погибель. Якщо уважно роздивитися по всіх сторонах, то за нами вже спостерігають. Потрібно нам спішитись, показати гулящим, що ми йдемо з миром, адже вони теж озброєні.

- То ми так до Василева і до ночі не потрапимо, – знову втрутився у розмову Мотовило. – Що його милості в лісі чи в полі ночувати?

- Зате ми в безпеці. Тут недалеко лісовий стан Гуляників. Люди доброзичливі, можна буде перепочити, поїсти.

Острозький підняв руку на знак зупинки і першим зіскочив з коня додав:

- З людьми побалакаємо, дізнаємося, як живуть, чим переймаються?

- Діду Вишняк! Виходь! Ми свої, чи не пізнав мене? – погукав провідник, чекаючи відозви, поки стихне лісове відлуння.

Цього разу йому ніхто не відповів, але ніби з-під землі перед князем постав сивобородий, без зброї, в свиті нижче колін, онучах та лаптях з березового лубу немічний старець. Його сива голова була біла, як свита.

- Вишняк! – замість привітання звернувся до старця провідник. – Перед тобою наш новий повелитель, воєвода Київський князь Василь-Костянтин Острозький.

Вишняк схилив низько голову перед князем і тихим голосом промовив:

- Милостиво б’ю чолом, князю! А хто вам буде Костянтин Іванович Острозький, наш Великий гетьман Литовський?

- Гетьман, про якого ти згадуєш, то мій батько. Їду до Києва поклонитися його могилі. Скільки ж тобі років, старче? – запитав Острозький.

- Старий я, престарий. Уже вік прожив, а з вашим батюшкою, славетним гетьманом, добре знався. Багато років ходив під його корогвами. Сім років разом були в полоні московського самодержця Іоана. Той хотів примусити нашого гетьмана служити Московії, але не вийшло. Втекли ми від московитів, а згодом під Оршею помстилися їм. У битві під Ольшаницею, недалеко звідси, над річкою Гороховаткою розбили татар та звільнили з полону багато наших бранців, тоді вдалося відстояти і Гуляники. За ті великі звитяги, діла здольні і мужні ваш батюшка заслужив поваги і всілякого благословення. Великого гетьмана православного і заступника нашого Костянтина простий люд величав українським вождем, а король Жиґмонт уладив йому в Кракові почесний в’їзд, приймав його з найбільшими почестями у прояві всього двору. Коли він в’їздив у місто й замок, перед ним несли воєнні знаки, здобуті на ворогові.

- Прошу вашу милість, до нашого домашнього вогнища відвідати скромної трапези, – хотів було ступити крок Вишняк, але, зачепившись за гілля, ледве не впав. Острозький з Мотовилом вчасно підхопили старця під руки і попрямували до тлілого багаття, на вертелі якого із золотистою скоринкою доходила туша впольованої косулі, від якої по лісі розходився аромат смаженого м’яса. Далі за деревами, в вглибині лісу, теж виднілися невеликі багаття, біля яких юрмилися люди.

- Не обезсудьте, що такого поважного гостя приймаємо просто неба, бо нашими хатами є земляні бордюги, а замість столів слугують пеньки. Ваша челядь нехай розходиться до вогнищ грітися. Люди їх пригостять, коням сіна дадуть.

Примостились на коротких колодах навколо великого пня. Жінки на дерев’яних підносах принесли вже готову для споживання дичину, саморобні кухлі для пиття, а чоловік – на плечах жбан з медовухою.

- Не погребуйте нашою скромною вечерею. Наразі чим багаті, тому й раді, – виправдовувався Вишняк. – Дубчак! Наливай келихи нашим милостивим гостям, клич лірника Пиндюра, нехай пісень заспіває, ви теж з нами присядьте.

- Добра медовуха, учуваю хміль, – першим озвався сотник Мотовило. – Ану, Дубчаку, ще налий, щоб на ніч їство освоїлось та солодко спалося.

Підморгнув молодій жіночці напроти й стиха запитав:

- А тебе як звати, красуне?

- Улитою.

- Взяв би тебе за жінку, але на службі я в князя, та й нам, козакам, воювати, а не біля жінки пропадати. Отак вік звікуємо і дівки не звідаємо, – не то залицяючись, не то жартуючи, пригубивши келиха мовив Мотовило.

Поки Іван куштував медовуху та знайомився з гуляниківськими людьми, князь Острозький все розпитував та слухав Вишняка:

- Хто ж насправді володіє тутешніми землями?

- Отож після великої звитяги над татарами під Ольшаницею вирішив я піти на осіле життя. На той час Гуляники були надані хороброму лицарю Пилипу Івашкевичу. За нього збудували камінний двоповерховий маєток. Після його смерті у володіння вступила його дочка Анна. Вона вийшла заміж за полковника королівських військ повітового підкоморія Полоцького Франца Радимінського і сполячилась. Обоє мешкали в Гуляниках, та не довго їм довелося господарювати. Оговталися татари і одного разу, коли панна Анна з полковником у справах ненадовго відлучилися у Полоцьк, зненацька напали на Гуляники. Багато людей було вбито і забрано в ясир. Перед від’їздом, Радимінські залишили з нянькою свого синочка. З палаючого маєтку люди винесли немовля до лісу. Коли вгамувалося татарське нашестя, переправили маля до Литви. З тих пір живемо по лісах у землянках. Радимінські, видно, ні потреби, ні охоти повертатися в Гуляники не мають, і вже як двадцять літ нема в нас господаря, бо кожного року нападають татари. Ніхто в спустошене місце їхати не хоче. З’явилися нові претенденти на Гуляники з претензією один до одного. Судяться, пересуджуються, потім комусь дарують або ж продають за копійки.

Забриніли струни на кобзі, лірник Пиндюр тихо затягнув:

Зажурилась Україїна,
Що нігде прожити:
Гей витоптала орда кіньми
Маленькії діти.
Котрі молодії –
У полон забрато;
Годі тобі, пане-брате,
Гринджоли малювати,
Бери шаблю гостру, довгу
Та йди воювати.

- А якими промислами люди займаються? – коли стихла пісня, знову звернувся Острозький до Вишняка.

- Нема зараз промислів. Хіба що трохи оремо землі та засіваємо. Жінки самі і за плугом, і серпом. Якщо яка нива вціліє від татар, то зберемо урожай. Земля в гуляниківській окрузі родовита, щедра. От раніше було по Стугні плавали лодії і аж до Дніпра і до самого Києва возили змелене жито, мед з лісних бортів, рибу зі ставків, хутра з бобрів та лисиць, вичинену шкіру з дичини, прядіння, ткацтво з полотна, гончарні вироби з глини. Нині нема чим торгувати. Подалі від небезпеки ми перекочували ближче до річки Унави. В наших краях вона тече лісом, і татарам нас тут не дістати.

- Чому невеселі такі і приймаєте гостей з сумом? – перервав розповідь Вишняка захмелілий Мотовило – Ану, жіночки, заспівайте нам якоїсь весільної.

Лірник вдарив у струни, і Улита затягнула бадьорим голосом весільну пісню, але під кінець голос її затремтів, зі сльозами на очах подавлено закінчила:

Лугом іду, коня веду,
Розвивайся, луже!
Сватай мене, козаченьку,
Люблю тебе дуже!
Ой хоч сватай, хоч не сватай,
Хоч так присилайся,
Щоб та слава не пропала,
Що ти залицявся!

- Ну що за люди ви такі гуляниківські, гостинні, привітні, а невеселі? Вечоріє, піду я розставлю варту та з побратимами нашої заспіваємо, – запропонував Мотовило.

Незабаром пішли Улита, лірник Пиндюр з Дубчаком, залишивши Острозького з Вишняком. Не стуливши очей до самого ранку, князь все розпитував про Гуляники.

Ближче до півночі ліс огорнула прохолода весняної ночі, люди розходилися по землянках, запрошуючи до себе князівську челядь. Біля тлілих багать залишилися вартові козаки, щоб по черзі змінювати один одного. Улита не підходячи до них близько, ось уже битий час видивлялася Мотовила. Недалеко заіржали коні, і невдовзі під світлом місяця з’явилися їхні тіні. Вершники спішилися, кинули коням сіна, потирали замерзлі руки, направились до вогнища, щоб зігрітися. Хтось з них докоряв собі або комусь.

- Замерз, як щеня, і ноги затекли. Хай йому грець!

- Звідки теплу взятися, недавно як сніг спав, а місяць світить, та не гріє, погода ще покаже своє, – сказав інший.

Улита серед козаків уздріла Мотовила, погукала. Коли той підійшов, взяла його за руку, мовила:

- Йване, йдемо до моєї землянки, зігрієшся.

Улитине житло було звичайною прямокутною ямою, заглибленою в землю у зріст людини. По кутках вкопані стовпи, які ледь підіймалися над землею. Перекриттям слугували щільно викладені дубові лати, обмазані глиною з кізяком, нагорнутою на них землею та димарем. В середині землянки до стін був кріплений плетений очерет. Під стіною стояв, слугуючи за ліжко, топчан із сіном, застелений рядном, посередині виблискувала вогником піч-кам’янка, було тепло.

- Отакі наші оселі. Йване, не зобижайся, що люд наш сумний та невеселий, нема чому радіти. Осиротілі ми. Татари спалили Гуляники, чоловіків наших, хто боронився, повбивали, кого полонили, бідкаюся, що діточок своїх маленьких не врятувала, забрали ординці в ясир, мабуть, за морем продали в рабство. Як їм у неволі живеться? День і ніч серце обливається кров’ю та щемить від болю.

- Не побивайся так гірко, ти ще молода, вродлива, ще випаде тобі щаслива доля.

- Ой, не випаде, залишилися одні немічні старці. А як жінці самітній бути? На то вона і рожениця, щоб дітей родити та ростити. А хто до старості догляне? Осиротіла я, неначе занепав сей світ. Йване, хочу народити від тебе такого ж козака, чорнобрового та статного.

Улита підсунулась до Мотовила, знімаючи з нього шапку та жупан.

Від дотику жіночого стану і близько лицем до лиця у Івана забило дух та обдало ще більшим теплом.

- Улито, невідомо, чи доведеться нам зустрітися. Ми постійно зайняті війною, в будь-яку мить можемо скласти свої голови. І грішно це, як буду жити, знаючи, що моє дитя росте безбатченком?

- Йване, який же це гріх – пожаліти одиноку жінку, народити дитину, я ж зі своєї волі. Покохаю тебе за всі роки самотини, віддам тобі всю свою жіночу ласку і доброту. Нехай наша плоть світу божого побачить, а я буду біля нього радуватися та тебе згадувати, може, станеться так, що і ти своїм козаченьком не нарадуєшся, – все ближче і ближче наближалась Улита до Мотовила.

Ніколи в своєму житті не чував таких ніжних, щирих, приязних жіночих слів і почуттів, козацька душа Мотовила розчулилася. Тільки й міг що сказати:

- Ти мені люба! – і згріб Улиту в свої обійми.

А вранці князь Острозький виступав до Василева, і далі до Києва. Із землянок висипали всі гуляниківські. Вже хлопці гарцювали на конях, а Мотовило тільки сідлав свого коня.

- Де це ти, Йване, всю ніч пропадав? І біля вогнища не було тебе. Все гадали, чи, бува не заблукав або замерз де в лісі? – жартував побратим Бойко.

- Зараз наш сотник розпалить люльку-бурульку та зігріє собі носа, – ледве стримував сміх козак Собко.

- Облиште, причепилися, мов той реп’ях за каптан, – заступився за свого сотника на відміну від інших козаків мовчазний Платон.

- Що йому наша бурулька, у нього люлька – жінка з намистом, така не тільки ніс зігріє, а душу й тіло усолодить, – не вгамовувався Бойко.

Цього разу ніхто жартами його не підтримав, до них наближалася Улита.

- Йване, візьми хустину на удачу, щоб очі вражі тебе не бачили, щоб ні куля, ні шабля тебе не брали. На згадку про нас – ось жменя нашої гуляниківської землі в торбину.

Мотовило нагнувся, обійняв та поцілував Улиту:

- Не тужи, моя мило, якщо чорти не візьмуть, то дасть Бог побачимося.

Старий Вишняк все не відходив від Острозького.

- Милостивий князю, Гуляники споконвіку були Київською землею, а зараз і твоєю. Уклінно просимо тебе, візьми нас під себе, бо ти надія наша. Шли людей своїх в поселення, де ще не перевелося життя, та захисти від кривди окрайну Київську. Плодюча земля наша, і люд віддячить тобі сторицею.

Острозький піднявся на стременах, щоб його було чим далі видно й чути, і голосно вигукнув.

- Православний люде! Буде вам моє заступництво!